У Верховній Раді 12 лютого відбулися парламентські слухання, покликані дати політико-правову оцінку голоду 33-го року. Доповідач від уряду — віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник, співдоповідачі — Геннадій Удовенко та Левко Лук’яненко. Серед виступаючих — Володимир Сергійчук, Джеймс Мейс, Рефат Чубаров, Лесь Танюк, Іван Мигович, Іван Курас, Іван Плющ, Григорій Гладій та інші.

Загалом прозвучало майже 30 виступів, не оприлюднено стільки само. Всі їх обіцяно опублікувати окремим виданням. Бесумнівно, у текстовому варіанті весь той масив скорботної інформації буде помітною подією в усвідомленні нашої історії. А от стосовно живого формату слухань варто сказати кілька слів окремо.

Голод-33 — явище, про яке навіть кращі оратори нації ще не навчилися говорити. Є такий парадокс у літературознавстві: текст убиває літературу. Десь так воно й тут: слова убивають сенс вимовленого. Можливо, це і є один з патологічних наслідків голоду 33-го: люди висловлюються абстракціями й втратили смак і слух до простих слів. Перестали чути навіть, що сам термін «голодомор» таїть у собі небезпеку недоречної псевдонародної співучості. Від того самого 33-го року ми звикли до підміни понять, і багато в чому оці слухання вочевидь демонстрували цю підміну. Приміром, практично всі, починаючи з урядового доповідача, говорили про те, що треба поставити пам’ятник, «адекватний масштабам трагедії». Бо, мовляв, той пам’ятний знак, що є в Києві на Михайлівській площі — убогий! Господи, це ж треба настільки не мати смаку, щоб казати таке про той знак — отой, де в утробі матері зяє порожній силует дитини, яка ніколи не народиться!

Ні, треба (цитуємо Василя Червонія) «в усіх населених пунктах понасипати кургани пам’яті»! Чи не язичництво?

Ще одна біда: зацикленість на цифрах жертв — теж, по суті, підміна — ніби зло має кількісний вимір. Здається, лиш один Віктор Ющенко уникнув у своєму виступі оцієї оманливої магії великих чисел. Він просто навів факт: на Лебединщині у 33-му мати намагалася врятувати від людоїдів дитину — і врятувала лише очі. Мертві очі того хлопчика «адекватні» будь-яким цифрам.

Варто згадати й ще про один підводний риф слухань. Їх мета, нагадаємо, була: «дати оцінку». Дати таку оцінку означає — сказати прямо, чого варта влада, котра влаштувала своєму народові геноцид 33-го. І зробити це мусить нинішня влада, котра ставиться до свого народу, м’яко кажучи, не так совісно, щоб мати абсолютне право звинувачувати «ту владу».

Ось тут і виникла корінна емоційна ознака слухань. Можливо, вона проявлялася навіть не у словах, а саме в пристрасті, з якою промовлялися ті слова. Оратори звинувачували всіх: більшовицьку Москву, безбожних більшовиків, євреїв і навіть погоду! Саме так: мовляв, був неврожай, а коли радянська влада помітила цю біду, вона кинулася на допомогу і вже в кінці 33-го врятувала народ!

Зрештою, і праві, і ліві учасники слухань часом дивовижно сходилися в логіці й термінах, а багато виступаючих майже дослівно повторювали тези одне одного — чи не чули, що говорив попередній оратор?

Найсильніше враження — від виступу Бориса Олійника. Слова були прості, але співмірні з тим, заради чого говорилися. «Шановні українці, доки ми будемо маріонетками тих, котрі, криво посміхаючись, зводять нас лобами і лічать бариші на нашому розбраті? Хай хоч незглибиме горе об’єднає нас над могилами полеглих, об’єднає всіх без винятку, це й буде живим і вічним пам’ятником. Я не кличу до всепрощення. Я кличу до взаєморозуміння...»

...І останнє: чи не перетворяться слухання на чергове випускання пари? Який реальний результат? Після завершення слухань Геннадій Удовенко (очолюваний ним Комітет ВР готував ці слухання) сказав нашому кореспондентові: «Звертатися до Генеральної асамблеї ООН з проханням визнати голод 33-го геноцидом —передчасно, треба спершу прийняти відповідний закон в Україні, й треба, щоб Кабмін подав проект цього закону, що й досі не зроблено, хоч була щодо цього і постанова ВР, і розпорядження Президента...».