Інколи виникає дошкульне враження, що на восьмому році перебування у Раді Європи Україна так і не з’ясувала коло своїх обов’язків і зобов’язань, що випливають із членства в цій організації. Надто коли мова заходить про перспективи припинення процедури спостереження (моніторингу) з боку РЄ за виконанням нашою державою цих самих обов’язків. Та ми вже майже все зробили, заявляють деякі політики й посадовці, перераховуючи кілька законів, які Україна все ще не ухвалила.

Справді, із переліку зобов’язань законодавчого характеру, записаних у Висновку 190 Парламентської асамблеї Ради Європи (який відкрив «зелене світло» вступу України до РЄ), залишилося кілька. Проте в цьому документі міститься одне зобов’язання, згадувати про яке наші офіційні особи зазвичай не воліють. Сформульоване воно так: «Парламентська асамблея вважає, що відповідно до ст.4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов’язки члена Ради Європи, визначені у ст.3: «Кожен член Ради Європи повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма способами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи».

Що це за обов’язки? А це, власне, і є так звані стандарти Ради Європи, що випливають з її конвенцій та хартій. Нічого особливого. Скажімо, незалежність судової гілки влади від адміністративного чи політичного впливу, швидке й ефективне судочинство; свобода засобів масової інформації і право кожного громадянина на отримання об’єктивної інформації; право на вільне волевиявлення, тобто на чесні й позбавлені адміністративного ресурсу вибори; право на демонстрації, мітинги; повага до людської особистості, особливо з боку працівників правоохороних органів. І багато іншого. Як українська держава виконує ці обов’язки члена Ради Європи? Чи так добре, щоб з повним моральним правом домагатися припинення процедури контролю за цим виконанням з боку Страсбурга? Кожен може дійти висновку самостійно.

Водночас самі зобов’язання, що випливають із 3-ї статті Статуту, а не ухвалення законів чи ратифікація конвенцій є для Ради Європи пріоритетними. Про це свідчить стаття 8 Статуту РЄ: «Будь-який член Ради Європи, який грубо порушив статтю 3, може бути тимчасово позбавлений права представництва, і Комітет міністрів може запропонувати йому вийти з Ради згідно зі статтею 7. Якщо такий член не виконує цю рекомендацію, Комітет може прийняти рішення про припинення його членства в Раді, починаючи з дати, яку може визначити Комітет».

Щодо процедури спостереження за виконанням обов’язків і зобов’язань країни—члена РЄ, то про її цілі й завдання (а відтак і підстави для припинення процедури) можна судити із Резолюції 1115 ПАРЄ, якою 1997 року було створено відповідний комітет. «Моніторинговий комітет буде відповідальний за перевірку виконання зобов’язань, прийнятих країнами-членами відповідно до Статуту Ради Європи, Європейської конвенції з прав людини та всіх інших конвенцій, частинами яких вони є, а також виконання зобов’язань, узятих керівництвом країн-членів під час їхнього вступу до Ради Європи»  — записано там. Знову-таки очевидно, що записані у Висновку 190 (1995) формальні зобов’язання стоять тут на останньому місці. То чи «майже все» Україна виконала?

...Ні, краще поставити питання інакше: уявляєте, як було б добре, якби Україна виконала «майже все»?

Дослівно

«На прес-конференції в Чернівцях Л. Кучма заявив, що Україна повинна «свято дотримуватися правил, що існують у Раді Європи» («Інтерфакс-Україна», 22.04.1997).

«Ми не примушуємо вас, але Рада Європи має певні стандарти, і Україна повинна їх дотримуватися, оскільки ви — одні з нас» (Президент ПАРЄ лорд Рассел-Джонстон, із виступу у Верховній Раді, 8.04.1999 р.).

«Ви повинні зрозуміти, що наша критика торкається не лише законодавства. Чомусь в Україні панує хибна думка, що нас турбують лише закони. У нас багато інших зауважень» (доповідач Спостережного комітету ПАРЄ по Україні Ханне Северинсен, із інтерв’ю радіо «Свобода», 5.04.2001).