Завдання було лаконічне: 13 лютого СИМЕНОНОВІ виповнилося б 100 років. Відзначити треба гідно.
Одразу пригадалося, як один з моїх колег розмірковував: коли був би директором Інституту журналістики, запровадив би курс «Методи збирання інформації комісара Мегре». Мовляв, кращого посібника для журналістів годі й шукати. Отож для початку я перегорнула кілька книжок і вирішила, що Мегре найперше «розробив» би людей, що добре знали покійного. Перепрошую, але цього разу це Сименон.
А найкраще твори письменника (крім нього самого) знають, ні не читачі, а перекладачі. 80 книг Сименона про Мегре перекладено 50 мовами. І українською, звісно, також. Отож, не довго думаючи, я вирушила на пошуки перекладачів. З’ясувалося, що коло «свідків» не надто широке. Хрещеним батьком Мегре в Україні, безперечно, є пан Мещеряк, але свідчення у нього не візьмеш, бо життя є життя, і нині цей шанований перекладач спілкується уже не з нами, смертними, а з самим Сименоном. Інший перекладач, який ніби також має причетність до української мегреніади, нині спілкується з австрійцями і до 1 липня в Київ не збирається. Нарешті доля усміхнулася, і вдалося додзвонитися до Анатоля Перепаді. Саме завдяки його хистові українці прочитали рідною мовою «Маленького принца» та «Планету людей» Антуана де Сент Екзюпері, твори Пруста і, знов таки, Сименона.
«Пане Анатолю, чи можемо ми поговорити про Жоржа Сименона?» — «Ні!» — «Чому?» — «Бо я не є шанувальником його творчості. Переклав одну річ ще в молодості. Оце й усе».
Компетентні люди порадили пошукати серед менш титулованих перекладачів, бо Сименона в колі відомих завжди вважали письменником несерйозним. До речі, й книги його виходили переважно у видавництві «Молодь», мовляв, детективи — чтиво молодіжне.
Ні, все-таки Мегре не позаздриш. Але якби він був на моєму місці, то вже зробив би певний висновок. Хоча ні. Мегре ніколи не робив висновки сам. Це читачі разом з автором розмірковували над причинами, що змушують звичайних людей робити одні чи інші вчинки. «Довгі роки я тинявся світом, прагнучи пізнати людей та істинну їх сутність... У Африці мені випадало ночувати в негритянських хижах. Проте навіть у тих селищах, де чоловіки і жінки ходили голі, я бачив таких самих людей, як і скрізь».
У своїй автобіографічній повісті «Я диктую» Сименон згадував, як приніс видавцеві Феяру свій перший детектив. «Що ви, власне, настрочили? — запитав Феяр. — Ваші романи не схожі на справжній детектив. Він розвивається, як шахова партія: читач повинен мати усі дані. Нічого подібного у вас немає... Кохання нема, весіль також. Цікаво, як ви сподіваєтеся захопити цим публіку?»
Неоднозначне сприйняття письменницького хисту супроводжувало Сименона, мабуть, усе життя. Навіть тоді, коли в місті Делфзейл (де він вигадав свого Мегре) ще за життя Сименона спорудили пам’ятник улюбленому герою. Навіть тоді, коли тиражі його детективів перевищили 600 мільйонів. І мабуть, найбільший парадокс цієї незавершеної детективної історії, що ні сам Сименон, ні його читачі так і не зрозуміли, хто він — спадкоємець Бальзака і Достоєвського чи просто майстер несерйозного жанру —детективу.
