У столичному музеї літератури презентовано перші два томи «Листів до Михайла Коцюбинського» (підготовлено Чернігівським літературно-меморіальним музеєм письменника та Інститутом літератури, видано за фінансової підтримки НТШ, Нью-Йорк, та Ліги українських меценатів).
Подібні презентації дуже рідкісні: все аскетично, без фуршету, ані банана, ані навіть черствого сухарика, протягом двох годин присутні лише говорили.
Але — як говорили! І — хто говорив! Роман Корогодський, Валерій Шевчук, Вадим Скуратівський, Михайлина Коцюбинська, Елеонора Соловей, Євген Сверстюк. То був бенкет інтелекту, потужної, живої, барвистої, часом парадоксальної думки!
Сумно, аж до відчаю, що отакі речі не виходять на широку публіку. Не для кількох десятків душ, як отут — а хоча б для університетської аудиторії або й цілого телеканалу. Річ же не в тім, що ці листи зацікавлять аж надто широку публіку. Але те, як згадані розумні люди коментували оці два томи, пролило б кілька крапель бальзаму на закомплексовані душі навіть тих, хто дуже приблизно уявляє собі історію нашої культури.
Елеонора Соловей: історія українського постмодернізму може бути передосліджена заново на цьому матеріалі.
Вадим Скуратівський: Подібні речі треба робити буквально з усіма постатями та явищами нашої культури. Я скептично сприймаю звістки про «резонанс» нашої культури в Парижі чи Нью-Йорку. Бо це дивакувата стратегія меншовартості — шукати «резонанс» десь там, а не тут. А от цей двотомник —справжня, серйозна культурна сенсація.
Втім, перейдемо до самого двотомника.
Тут зібрано листи, що їх Коцюбинський одержував у 1890—1913 роках від О. Амфітеатрова, М. Горького, В. Гнатюка, Б. Грінченка, В. Винниченка, Ф. Вовка, Д. Донцова, М. Вороного, М. Грушевського, С. Єфремова, М. Жука. Далі — від Франка, Кобилянської та багатьох інших (третій-четвертий томи будуть більші за обсягом, ніж 300-сторінкові перші два).
Натхненник і організатор видання — покійний Юлій Романович Коцюбинський. Завершував справу Ігор Юлійович Коцюбинський та працівники Чернігівського меморіального будинку-музею. Робота тривала сім років і була, без перебільшення, подвижницькою.
Тираж кожного тому 1000 примірників. Перший друкували в Миронівці, другий — у Ніжині. Третій готовий до друку і скоро побачить світ. На 4-й (заключний) том грошей на момент презентації не було, як і на окремі два томи листів Віри Коцюбинської до свого чоловіка.
Прикро, що коштів не знаходять саме в Чернігові — адже там, як ми недавно писали, видають різних книжок чимало, зокрема, за спеціальною обласною видавничою програмою. Та й Чернігівське земляцтво в Києві нібито з небідних людей...
...Ще й не вчитуючись у самі листи, отримуєш певне враження від списку адресатів і географії: вся тодішня літературна Україна, розділена між різними імперіями, писала до Чернігова! Писали з Відня, Тамбова, Петербурга, Стамбула, Женеви, Лондона, з Італії, Швеції.
Та й не лише літератори писали. Ось один такий земляк, унтер-офіцер з Кавказу Йосип Гнатенко, пише (він сотворив власний 700-рядковий вірш і щедро ділиться з Коцюбинським): «Багатолюбывый мій Добродію... полытычне журнало з’явило, що нібы то вы умом своїм додумалысь, щоб вывести для показу... забутії тені нашых предків. То чуючи ваші слова, такії я з усієї сили радію тому, що вы нашкрябалы, кажуть люды, уже чымалый стовпець своїх гарненьких віршів. Але ж я ще... не чытав і небачыв їх, їй же Богу, як і вы мого нычого не чыталы. Давайте, брате дядьку, мы з вамы подружимось і дывне предывне діло: вы б через моє друкування удвоє сталы товщі стовпыки ваших віршів накладать! Я б дав вам свої очі невченны, а вы б прытулылы завчення нагляднеє своє, оттоді б вы малы сылу в письмоводстві своєму таку, як сильный жид Самсон...».
Цікаво, що відповів Коцюбинський цьому наївно-великодушному чоловічкові?
Я вибрав найкурйознішого листа, аби був зрозумілий весь спектр епістолярію. Ось — зовсім інша частина того спектра. У другому томі — 20 листів Альфреда Єнсена із Стокгольма. Єнсен — доктор філософських наук, член Нобелівського комітету Шведської академії наук. Його познайомив з Коцюбинським Михайло Грушевський 1909 року. Єнсен відтоді полюбив Україну, перекладав Коцюбинського для шведів. Листи до Чернігова намагався писати українською (як йому здавалося) мовою. «Его Высокоблагородію Господину Мих. Коціюбінському. Поклон Вам от мені... я так плохо пишу — ни по-руску, ни по-украинску. Но Вы розуміте меня — это главное. Вы знаете, и для света это не неизвестно, как я люблю Украинскую литературу и Ваш бідный народ...»
