Чернігівський бандерівець дід Степан

Машина не знати як не втопилась у калюжах, але довезла до хутірця, а там переважно хати-пустки. Розпитавшись, невдовзі постукав у потрібну оселю. Степан Іванович грівся між цибулею на печі. Я розповів йому про Корха та Єременка, це діда заінтригувало. Дав йому список бандерівців, знайдений енкаведистами в 1944 році на Рівненщині. Там Колінченко звався «Шуляком».

— Ого! — здивувався 90-річний дід. — Я й не знав!

— Степане Івановичу, розкажіть, як стали бандерівцем.

— А це завдяки голові сільради.

— Як це?!

— У нього грішок був ще з колективізації. У людей забрали худобу і загнали в хлів. Батька ж поставили сторожувати. Ну той голова вночі прийшов з завгоспом і думали, що сторожа нема. А батько лежав у яслах і дивився. Забрали вони гарну корову. Думали наступного дня віддати під суд батька за неї. А він і каже: «Я знаю, хто взяв корову». — «Хто?» — «Ви». Відтоді той начальник підніжки нашій сім’ї ставив. То податком безбожним обкладав, то ще яку пакость придумував. Правда, я на його москалі (дід так називає російські матюки.— Авт.) міг добряче відповісти. І він мене побоювався, бо я армію до 1937 року відбув, у 1939 році знову призвали, послали на війну, у Замості опинився, визволяв Польщу. І ось почалася війна 1941 року, уже німці Київ беруть, а мене райвійськком записав у партизани. Викликав перед приходом німців у сільраду і хотів забрати військовий квиток. А це побачив сільський голова і покликав його до себе у кабінет. І після іхнього перешіптування мене послали на фронт. Спаскудив, гад, мені життя...

— Чого?

— Повоювати не вдалося. Опинився під Курськом в оточенні. Командування розбіглося. Я з земляками вирішив пробиватися до Холмів. Це було дуже важко, уже почалася зима. Спочатку добралися до Савинків, звідкіля був мій друг. У його сестри — хата крайня. Зайшли, а жінка перелякано:

— Тікайте! У селі партизани!

— А чого їх боятися?

— Он на вулиці один такий, як ви, висить з табличкою «Спішу додому!» Стільки тут людей, що вернулися, перестріляли...

Ми у лісі перебули, а вночі мій друг пішов до своєї жінки. Вона нас нагодувала. Я поночі вирушив до своїх Холмів, остерігаючись усіх...

(Про те, що партизани стріляли червоноармійців-оточенців як «зрадників», я чув ще десять літ тому від тодішнього голови Холминської селищної ради Анатолія Малюка. Хоча не дуже вірив, але у партизанських звітах в облархіві знайшов прізвища Т. Сластьона, Ю. Литвиненка, Д. Шевченка, А. Шевченка, які недалеко від селища «вбиті у лісі невідомо ким». Тоді ж був розстріляний партизанами секретар підпільної комсомольської організації Холмів Микола Синенко, якого німці арештували і відпустили. Свої вбили його, ймовірно, за підозрою у зраді.

Бесідуємо про те, як холминців набирали у поліцію. Набір у неї проводили в основному у лютому 1942-го. Хто ж наважився піти? Чи не парадокс: сталінська репресивна машина серйозно попрацювала у попередні роки, вимела-вичистила Чернігівщину від «ворогів». Куркулів вивезли до Сибіру. 

У 1937—38 роках з Холминського району вивезено й розстріляно понад 100 «шпигунів, націоналістів».

Отже, залишився тільки надійний люд. Але німецька влада все ж знайшла собі опору. Поліцію набирали переважно з недавніх червоноармійців, які опинилися між двома вогнями — німцями і партизанами.

Мусія Єременка (як свідчить справа №11164 з управління СБУ в Чернігівській області) кілька разів викликали в поліцію, але він відмовлявся служити новій владі, не хотів отримати кулю від холминських месників.

«Я знову вирішив іти додому, але коли відійшов від поліції на метрів 50—70, у мене два рази вистрілили, — розповідав він слідчому НКДБ у 1944 році. — Я змушений був повернутися. Знову погрожували і сказали прийти на другий день. Проте я пробув два дні дома, після чого мене знову покликали в поліцію і залишили у ній на ніч».

Отак ставали поліцаями й чимало інших мешканців Холмів. Івана Єременка настрахали: «Відвеземо на розстріл». У Івана Кривошея був вибір: або з братом їхати в рабство у Німеччину, або вдягнути мундир поліцая. Павла Щербака, який відмовлявся служити німцям, мотивуючи тим, що має шестеро дітей, начальник поліції почав соромити: «Ти ж колишній куркуль, а зараз наша влада». Його брата Андрія розстріляли в колективізацію 1930 року, іншого брата — Миколу, редактора дивізійної газети, репресували 1938-го як троцькіста...

Послухавши мої записи, С. Колінченко сказав:

— Мене теж викликали. Не хотів. Та де там! Начальник поліції дав гвинтівку й каже: іди в ліс. Я спочатку отетерів, а потім збагнув: якби зробив крок до лісу, він просто б мене розстріляв! Отак і почав служити. Якось мадьяри вночі напилися і почали бешкетувати. Я вистрілив у їхній бік, а мій друг прикладом побив кількох. Вони пожалілися начальству. Нас арештували і три доби тримали в тюрмі. Слідчий, слава Богу, зрозумів, що винуваті не ми. Німецький трибунал нас виправдав. Нікого ми з холминців не вбили. (Рядові холминські поліцаї з гвинтівками несли патрульну службу, охороняли вночі село. З кримінальних справ видно, що вони не брали участі у розстрілах сімей активістів, євреїв, комсомольців, комуністів. Цю брудну роботу за наказом німецького коменданта виконували німці, мадьяри. — Авт.). Я навіть, коли тримали під вартою дружину нашого родинного кривдника —сільського голови, пропустив до неї з передачею уночі її дочку. Ризикував страшенно, а вона на суді після війни про це й не згадала...

— Дружина голови залишилась живою?

— Так.

Коли у серпні 1943 року в Холмах почули фронтову канонаду, холминські поліцаї знали: хоч на їхніх руках немає крові, сподіватися на прощення від Сталіна —все одно, що повіситися на кінській волосині. Залишили родини й поїхали обозом на захід. Під Дубном на Рівненщині стали для перепочинку. Куди далі? У Німеччину? Класти голови за Гітлера? Боже збав!

— І тут дізналися, — розповідає Степан Іванович, —що під Дубном є якісь бандерівці, які не визнають і німців, і більшовиків. Такого ми ще не чули, але це нам сподобалося, бо ми самі розуміли, що Сталін і Гітлер — найбільші у світі падлюки.

(Із свідчень спійманого Назара Корха: «У цьому селі нам стали розповідати про бандерівців і що вони борються за самостійну Україну. Після цього нас викликали до сотенного Калини і його помічника Кушніра, котрий запропонував вступити в УПА... і розповів при цьому про мету і завдання УПА, що вона бореться проти німців і більшовиків за самостійність України. Я та інші жандарми дали згоду і були записані в УПА. Тут мені дали псевдонім «Сорока»).

(В УПА з Холмів записалося чоловік 30. За документами, новачки-східняки, які нічого не чули про вільну Україну, штудіювали «націоналістичну літературу». Їм читали лекції. Щодня холминці займалися стройовою, бойовою підготовкою, охороняли села. Згодом склали присягу, «зміст якої зводився до того, щоб бути вірним Україні і нещадно боротися проти німців і більшовиків».— Авт.).

— Брали участь у боях з німцями?

— Так. Разів 5—6. Переважно нападали на відступаючих, щоб запастися зброєю.

— Холминці не загинули?

— Як штаб німецький брали, одного холминця поранило...

(Із справи холминця-бандерівця Івана Кривошея: «Банда Докса (курінь УПА. — Авт.), в якій я служив, кілька раз брала участь у боях проти німецької армії, проти окремих її підрозділів. Я у таких боях виступав чотири рази». З іншої довідуюсь, що у грудні 1943 року після бою з фашистами Павло Щербак потрапив у полон до німців. Три місяці його тримали в тюрмі у Львові, потім у Перемишлі, Пистоварці. В’язня звільнила Червона Армія. І він ще встиг у її лавах повоювати в останніх боях з фашистами!).

— Були небезпечні моменти?

— Так. У Чорному Клині я підхопив коросту. Хазяйка, в якої був на постої, порадила сходити на хутір, де жив дід-знахар. Ну я й пішов. І ось на дорозі раптом попереду бачу німців. Швидко кинув пістолет у сніг. Помах моєї руки вони побачили. Почали шукати, що я кинув. Не знайшли. «Бандеровець?» — питали. Я відмовлявся. Їх це не переконало, вони вже готувалися мене розстріляти. Порятував їхній офіцер. Він знав російську мову. Підійшов, спитав, за що розстрілюють. Я розповів, що живу в Чорному Клині і захворів на коросту. Показав йому тіло. Він відпустив мене.

— Як прийшла Червона Армія, ви теж з нею воювали?

— Ні. Нам наказали здати зброю на зберігання. І поселили в лісі у схроні. Нас там 100 душ було.

— Довго це тривало?

— Аж шість тижнів йшов поряд бій за річечку. То червоні її завоюють, то німці. Потім ми з товаришем вирішили піти на фронт.

— Не вірили бандерівцям?

— Знаєте, ми ж не сліпі. Хіба проти такої армії можна було вистояти? Ми підкорилися силі.

(У березні 1944 року, як зізнався на допиті Н. Корх, «бандерівці, дізнавшись, що Червона Армія зайняла Рівне, відразу нас обеззброїли, розставили по квартирах, попередили: коли червоні проходитимуть, в бій з ними не вступати, бо дуже велика сила. Після проходу Червоної Армії знову за сигналом зібратися по підрозділах і чекати вказівок». Однак Назар Корх, переконавшись у безперспективності боротьби («Адже не така сила Германія, а й та відступає»), з’явився у військкомат і потрапив у штрафну роту. Після поранення під Вільном, а згодом Кенігсбергом війна для нього закінчилася. Інакше склалася доля інших холминських поліцаїв. Дехто з них теж були мобілізовані в Червону Армію і загинули на фронті. Чимало залишилось в УПА. Під час прочісування лісу загинув холминець Микола Єременко і 37 бандерівців. Переслідувані армійськими спецчастинами упівці ховались у селах, сховах. У червні 1944 року десять з них отримали завдання пробратися додому, в Холминський район, будити Схід, «вести агітацію за самостійну Україну». Дійшли з труднощами. Чиясь необережність призвела до провалу групи.

 Їх арештували. На них, як і на тих холминських поліцаїв, хто після 1944-го громив німців у штрафбатах, чекали тюрми, табори, 10—25-літнє спокутування своїх та чужих гріхів).

— Вас взяли в армію?

— Ми записалися як місцеві жителі й нас послали в маршовий батальйон на підготовку. Потім вирішив зізнатися, хто я. Мене відправили у якийсь табір, далі під Подольськ, теж табір. Годують нормально. Військовий пайок. А я вже гадав, що справи мої кепські. Питаю: «То будуть мене судити? Пошліть краще на фронт!» — «А тобі тут погано?»

І ось привезли мене в Луганськ. Став шахтарем. Та таким, що якось зробив план 995 процентів. Представили до ордена. Але відповідна служба підказала, хто я, і все відмінили. У 1946 році мене судили і дали 10 років. Чотири роки пиляв ліс на Уралі. Коли туди їхав, мав 76 кілограмів, а переводили звідти з вагою 40 кілограмів. Але вижив. Повернувся додому 1957 року. Чим зайнявся? Я маю 17 будівельних спеціальностей. Оце клуб, що в Холмах, я робив з двома чоловіками. Та я більш відомий як пічник. Скільки грубок, печей зробив! І досі вони гріють людей!

... Отака непроста доля діда Степана, який давно живе на хуторі, де не знають його минулого. Поховав уже дружину, сина. Важко самому, бо дочка Олена в літах, й живе далекувато, у Чернігові.

Для С. Колінченка було великою несподіванкою проголошення незалежності України. У 1943 році йому не вірилось у це, хоч саме тоді вперше відчув себе справжнім українцем. Його, як піщинку, кидали між собою тоталітарні режими. Він дивом вижив у цій круговерті. Як і сама Україна. Чи він зробив щось для неї? Важко сказати, бо свідомим борцем за її інтереси все-таки наш герой не був і не став. Проте він — як і кожен з нас — часточка України. Зі своїми болями і гріхами, і своїми заслугами. Без нас, різних, суперечливих, неоднозначних, її просто не було б. Його голос у 1991 році підтримав ті ідеї, за які поклали голови сотні тисяч українців.

Ченчики

Корюківського району

Чернігівської області.