— Завтра уроків не буде. Нас ведуть у поліклініку на медогляд, — заявила з порога донька-дев’ятикласниця.
«Ну й добре», — подумала я. Давно збиралася з дитиною сходити до лікарів (перехідний вік, усе-таки), але часу все не вистачає. Раніше, коли донька була маленька, ми регулярно відвідували дільничного терапевта й окуліста. Ганнуся перенесла три операції — виправляли косоокість — тому до офтальмолога ми ходили частіше, ніж до бабусі з дідусем у гості.
Наступного дня я з нетерпінням чекала повернення дочки з районної поліклініки, подумки складала ікебану з діагнозів, які їй там поставлять фахівці. Яким же було моє здивування, коли дитина радісно констатувала: «Я найздоровіша в класі!»
На обхідному листку напроти кожного лікаря — кардіолога, терапевта, хірурга і... окуліста — справді стояло оптимістичне резюме: «Здорова».
— А як же твоя блідість, часті втрати свідомості, зір, нарешті, — не заспокоювалася я. — Адже так не буває. Як тобі вдалося все це приховати?
Насамкінець ми з дочкою посварилися. Вона заявила, що я не хочу бачити її «абсолютно здоровою» і не радію результатам медогляду. Я б раділа, але не вірю я таким результатам. Ні, я не відношу себе до матерів, котрі самі полюбляють лікуватися і «заліковують» своїх чад. Зовсім ні. Але я реалістка і мені відомі всі проблеми зі здоров’ям моєї дитини не з медичної картки, а з реального життя. За такого підходу лікарів я могла б погодитися на вердикт «Формально здорова» в обхідному листку. Можливо, не настільки радісно, зате чесно. Моя вчителька математики, оцінюючи знання недбайливих учнів, щоб не псувати загальну картину успішності, виставляла оцінки за принципом «п’ять пишемо, два запам’ятовуємо». Гадаю, цей принцип працює не тільки в школі.
