Із досьє «ГУ». Микола ГАПОЧКА. Народний депутат України, лідер депутатської групи «Народний вибір». Трудову діяльність розпочав у 16 років, спершу був теслею, потім очолював будівельне підприємство, працював на посадах голови райдержадміністрації, першого заступника голови Луганської обласної держадміністрації. Одружений. Має двох дорослих синів і онуку. Закінчив два інститути і захистив кандидатську дисертацію.

— Миколо Михайловичу, який період вашого життя могли б назвати найскладнішим?

— А в мене завжди все було складно й напружено. Мій батько — інвалід війни, матеріально наша родина жила скрутно. Тому довелося після восьмого класу піти працювати. У шістнадцять років я вергав колоди у два рази більші за мене. Мені не було легко ані замолоду, ані в зрілому віці. Нині прийшов до парламенту — і це також праця не з легких. А я ж бо гадав, що з моїм чималим досвідом адміністративної роботи все має піти, як по маслу. Та, з’ясовується, дуже помилявся. Доводиться переоцінювати власні погляди, позиції, взагалі по-іншому сприймати людей. У парламенті інакша робота, стосунки, інший мікроклімат. Адмінресурс тут жодної ролі не відіграє. Депутати всі рівні — від Литвина до Гапочки. От прийшов я — колишній адміністратор, вольовий, з важким характером. Подивився і зрозумів, що треба відмовитися від колишнього стилю. Але ж характер нуртує! Тому той період, коли моя психологія переживала цілковиту революцію, легким аж ніяк не назвеш. Та й тепер, як у координатора групи депутатів «Народний вибір», трапляються труднощі. У колективі люди всі авторитетні, у кожного власна політика, ідеологія й мета, до того ж і вік у депутатів різний. Тонкощі взаємовідносин — це дуже складний механізм.

— Але ви з 26 років на керівній роботі, тож досвіду спілкування з людьми вам не позичати...

— Так, керівником я став рано. У 16 років прийшов до Білокуракінського ПМК учнем теслі, а десять років потому очолив найбільше в районі підприємство. Це був безпрецедентний випадок для радянських часів. Гадаю, тоді головну роль відіграли мої ділові якості, а не знання психології людини. Досвід роботи з людьми я набував роками. Вчусь і нині. Я, наприклад, вважаю, що дуже важливо за певних обставин уміти сказати «ні!». Якщо такого вчинку вимагає спільна справа, треба вміти сказати «ні» навіть тому, від кого ти, можливо, залежний. Така позиція не позбавлена елементу жорсткості, але для державної людини вона вкрай важлива, бо оберігає її від внутрішньої суперечливості і сумнівів у правильності свого вибору.

— Ви колись сказали: «Якщо ти нічого не можеш дати людині, віддай їй частинку власної душі». Але одній людині Бог дав співчуття до людей, іншу такою рисою обділив. І в парламенті це особливо помітно.

— Трагедія нашого суспільства, та й усього людства, в тому, що нам бракує самооцінки, самоконтролю й самокритики. Якщо ти ніколи не сумніваєшся в собі, гадаєш. що за будь-яких обставин приймаєш правильне рішення, — ти не зовсім здоровий. І ще мене турбує те, що людина при владі часто акумулює в собі зло. Але влада — це минуще, як потім дивитися людям у вічі? Я людина жорстка, вредна, але чутлива. У мене клубок до горла підступає, коли бачу чужу біду, тому завжди прагну допомогти. Не кон’юнктурно — по-людськи.

— А часто себе критикуєте?

— Повірте, ніхто мене так сильно не критикує, як я сам. Знаю свої недоліки. Але знаю й інше. Вчора я був теслею й тягав колоди, сьогодні представляю найвищий законодавчий орган держави, а завтра буду пенсіонером. Я вийшов із народу, туди й повернуся, тому маю нести відповідальність конкретно за кожну людину, котра звернулася до мене по допомогу, і загалом за весь український народ. Я завжди казав про це своїм виборцям.

— Ви справляєте враження цілком упевненої в собі людини. Але всі ми так влаштовані — у якісь моменти не від того, щоб приміряти чужу сорочку. Побувати в іншій ролі, в іншому світлі. Один тим самим задовольняє свої амбіції, для іншого цей порив супроводжується бажанням встановити щонайвищу планку в досягненні життєвоі мети. Що скажете про себе?

— У свої неповні шістнадцять років я стояв на узбіччі дороги і, обтираючи з обличчя бризки болота від обкомівської «Волги», казав сам собі: от виросту, навчуся і також на такій машині їздитиму. Це не було ані дитяче прагнення відплати, ані провінційна заздрість. Таким чином я давав собі настанову на майбутню велику працю, завдяки якій людина й отримує вимріяні блага. Тож, можна сказати, замолоду я подумки приміряв сорочку секретаря обкому партії. Але ним, хвалити Бога, не став. А от чорною «Волгою» поїздив.

— Судячи з біографії, вам завжди доручали найвідповідальніші ділянки роботи. Те, що ви так швидко піднімалися службовими сходами, свідчить про ваші здібності. А чого ви не вмієте робити?

— Мені багато що не дано в цьому житті. Приміром, крім яєчні, нічого приготувати не вмію. Я не лягаю у траву й не дивлюся в небо, не зриваю квітів, не граю на гітарі, не шлю жінкам привітання на 8 Березня, забуваю дні народження родичів і близьких мені людей. І ще не можу стримати себе, коли бачу хамство.

— І тоді вдаєтеся до жарту, який може поставити людину на місце або розрядити напруження. До речі, Миколо Михайловичу, звідки у вас таке знання приповідок, афоризмів, анекдотів, пісень?

— Я їх не колекціоную. Експромти народжуються самі собою. Я їх навіть не пам’ятаю. Мені казали, що журналісти їх за мною записують. Можливо.

— Пригадайте хоч один свій афоризм.

— Якось у розмові хтось повчально зазначив, що скромність прикрашає людину. А я тут-таки докинув свої «п’ять копійок»: «Скромність — непогана штука, тільки вона робить людину жебраком».

— У вас вельми оригінальне прізвище, і воно вам дуже личить. Звідки воно постало?

— Це суто українське прізвище, що походить від жіночого імені Гапка. Мої предки привезли її на Донбас з Чернігівщини. Тож мою національність з іншою вже не сплутаєш: Гапочка — значить «хохол».

— Де тепер мешкає ваша родина: у Києві чи в Луганську?

— У Білокуракіному, в райцентрі. Ані дружина, ані я поміняти місця проживання не схотіли. Це батьківщина, там живуть батько й мати, там стоїть власний дім. Там я відпочиваю душею. Щоправда, робочий день у мене інколи триває по 24 години на добу. Відпочиваю під час роботи, але коли треба все-таки відійти від справ, їду на конюшню. Мені на 50-річчя подарували коня. Очолюю Луганську обласну Федерацію кінного спорту. Коні — то для мене також серйозно.