Мільйон доларів — і ми зможемо побачити «Ва-банк-3»!

За двадцять років, що минули від моменту виходу на екран блискучих польських комедій «Ва-банк» і «Ва-банк-2», Ян МАХУЛЬСЬКИЙ, виконавець головної ролі «ведмежатника» Генріка Квінто, трохи постарів. Але геть не змінилися його живий погляд, чарівна усмішка, вишукані манери. Коли я почула, що влітку йому виповнюється 75, то просто не повірила...

З відомим польським актором і батьком не менш відомого режисера Юліуша Махульського, автора «Дежа вю», «Кінгсайз» та інших чудових фільмів, ми розмовляли в нього вдома. Але перед тим, як увімкнути диктофон, вирушили на кухню — варити каву. Дорогою пан Махульський провів екскурсію по своїй квартирі, стіни якої обвішані фотографіями — кадрами з фільмів і сценами із спектаклів. А ще навкруги багато книжок, просторий дорого і зі смаком обставлений під старовину кабінет. Помилувавшись з вікна кухні пейзажем засніженої Варшави і захопивши із собою тацю з кавою, ми перейшли до просторої затишної вітальні. В ній на одній із книжкових полиць я побачила статуетку «Оскара».

— «Оскар» справжній?

— Ні, — сміється Махульський. — Я грав одну роль у спектаклі у Вроцлаві, і так там моя гра сподобалася, що мені подарували «Оскара».

— Розкажіть про себе.

— У Варшаві я живу і працюю вже 36 років. А спочатку акторствував у Лодзі. Коли приїхав до столиці, то побачив, що таких, як я, акторів тут хоч греблю гати, і ми з дружиною пішли навчатися на режисерські курси. Після них відчув себе незалежнішим і створив свій театр. У нас не було ні грошей, ні приміщення, ні людей, але були ідеї, і театр було створено. Йому вже 25 років. Тепер я дещо від цього відійшов і три роки тому створив з дружиною приватну школу акторського мистецтва. Вона так і називається «Школа Галини та Яна Махульських».

Крім роботи режисером і педагогом, я зіграв багато ролей у кіно. А почалося все 1957 року з фільму «Останній день літа». Ця стрічка отримала тоді Гран-прі у Венеції...

— Чим займаєтеся тепер?

— Як я вже сказав, викладаю в акторській школі. Моя система навчання відрізняється від класичної тим, що студенти вже на першому курсі грають багато ролей, до того ж складних. Не без гордості підкреслю, що виховав багатьох акторів, які значно кращі за мене. Тепер раз на тиждень їжджу читати лекції у кіношколу в Лодзі і тут, у Варшаві, викладаю тричі на тиждень.

— Коли востаннє знімалися в кіно?

— Торік у фільмі «Гроші — це не все». Крім того, я знявся в невеликій ролі в новій комедії Юліуша Махульського «Суперпродукція», прем’єра якої відбудеться в лютому.

— Які ролі вам подобаються?

— Я люблю грати своїх сучасників. Утім, вибір небагатий: режисери пропонують ту чи ту роль, і ми погоджуємося або не погоджуємося. Ми не Голлівуд, де є безліч сценаріїв і ти можеш вибрати те, що тобі до вподоби. Єдина роль, яку писали спеціально для мене, — це роль у фільмі «Наймач квартири».

— Розкажіть про свою сім’ю.

— Моя дружина Галина — актриса, режисер, педагог. Син Юліуш Махульський — режисер. Він завжди хотів бути режисером і, хоча він ще молодий, уже зробив чимало гарних фільмів. До речі, вчора по телевізору показували «Сексмісію» (в нашому прокаті «Нові амазонки». — Авт.). Я вважаю, що син у мене «вдався на славу».

— Чи вмієте ви грати на трубі?

— Ні. «Ва-банк» знімали лише два місяці. За такий термін я просто не міг встигнути навчитися. Ви сміятиметеся, але найвідоміший у нас у Польщі трубач, подивившись фільм, був переконаний, що я вмію грати. Це один із найприємніших компліментів, пов’язаних з роллю Квінто.

— Як народилася ідея «Ва-банку»?

— Ми відпочивали на морі з Юлієм і Галиною. Там усе й придумали. Юліуш був тоді на третьому курсі, і впродовж наступного року з’являлися нові ідеї стосовно сценарію. Зрештою «Ва-банк» став дебютним фільмом мого сина на четвертому курсі.

— Ви з самого початку планували знятися в цьому фільмі?

— Загалом так. Але згодом з’явилися сумніви. Гадав, що почнуться чутки, плітки. Мовляв, допомагає своєму синочкові... І тоді відомий польський режисер Єжі Кавалерович, у якого Юліуш навчався в групі, сказав: «Що тут думати! Батько має грати і край!». Проте Юлек довго роздумував над тим, хто все-таки зіграє головну роль. А потім мені сказав: «Я знаю, як зіграє той актор, і знаю, як цей, але я не знаю, як це зіграєш ти, і тому зніматиму тебе».

— Чи траплялися під час зйомок які-небудь курйози?

— У фільмі була сцена, коли кілер приходить до готелю, щоб мене застрелити. В актора, котрий виконував роль найманого вбивці, був для таких цілей пістолет з глушником. Коли він вистрелив у мене, зірвався глушник і пролетів за міліметр від моєї голови. Юлек зупинив зйомку і закричав: «О, ні, ні! Татка мені прошу не вбивати!». Після чого він змінив цю сцену, і у фільмі я втікаю через вікно, кілер за мною і так далі.

— Ваш особистий характер схожий на характер Генріка Квінто?

— Важко сказати. Квінто — професіонал, якому боляче і соромно через те, що Крамер його засадив у в’язницю. Саме цю гіркоту від зради я й намагався передати. Ми з Юлеком домовилися від самого початку, що я гратиму трохи американізованого героя, з глибоко схованими всередину почуттями, гратиму по-голлівудськи: менше — отже, більше. Я постійно мав бути спокійним, урівноваженим. Якщо я посміхався, то ці кадри безжалісно перезнімали або під час монтажу вирізали. Це робилося для того, щоб бандит залишався бандитом і не особистою чарівністю, а своїми вчинками завойовував симпатії глядачів.

— Чи підтримуєте ви контакти зі своїми партнерами по цьому фільму?

— Авжеж! Нещодавно пройшов мій бенефіс в одному з театрів Кракова. Там були мої студенти з Лодзі, був той актор, якого ви знаєте як Крамера. На жаль, пан Вітольд Пиркош (Датчанин. — Авт.) не міг приїхати.

— Чи не збирається Юліуш Махульський знімати «Ва-банк-3»?

— Сценарій «Ва-банку-3» давно є. Немає грошей. Для зйомок потрібен мільйон доларів. Юлек не хоче ходити й просити милостиню на «Ва-банк». Звісно, якщо хтось прийде і покладе на стіл мільйон доларів, то ми зробимо продовження. Адже всі актори живі, здорові й із задоволенням знімуться в цьому фільмі.

— Чи були ви в Україні?

— Так, років двадцять тому, коли їздили з прем’єрою «Ва-банку». Пригадую, фотографувався біля якогось великого пам’ятника на березі річки чи моря... Українських акторів я практично не знаю. Знаю російських — Козакова, Табакова, Баталова, але ніколи не знімався з ними і ніколи не грав у радянському та російському кіно.

— Якби вас запросили зніматися в українському кіно, ви погодилися б?

— Залюбки! Адже це нові люди, нові враження! Я три головні ролі грав в угорському кіно, а ще в американо-шведському фільмі. Довелося вивчати англійську. Я розмовляв, як мавпа.

— Що нині відбувається з польським кіно?

— Телебачення припинило фінансувати кіно. Про державу я взагалі мовчу. Отож єдине джерело фінансування —банки і люди, котрі дають гроші. Нині дуже важко. Я написав сценарій досить актуального фільму «Місто без поліції». В ньому я міг би зіграти головну роль — людини в інвалідному візку, яка в містечку, де править не закон, а корупція, наодинці веде війну з порочною системою. Головний герой — старий поліцейський. Його перша спроба вивести мафію на чисту воду не вдалася, і його начебто вбили. Поліцейський повертається до цього міста вже інвалідом і починає діяти. І тільки наприкінці фільму стає ясно, що він може самостійно пересуватися, а візок був лише прикриттям... Ну написав я це все, і тепер мені треба півмільйона доларів на фільм. Ось і ходжу та стукаю в різні двері. Один банк мені обіцяв. Побачимо.

— Ситуація з польським театром також невтішна?

— Так. У Польщі 70 постійних театрів, але, щоб вижити, актори об’єднуються в міні-колективи, так звані антрепризи, і їздять зі спектаклем по всій країні. Я теж написав сценарій антрепризи під назвою «Небезпечні забави», де граю разом із молодими актором та актрисою. Ми їздили з цим спектаклем по багатьох містах Польщі. Грали його для поляків, які живуть за кордоном. Цього місяця збираємося вирушити до Лос-Анджелеса.

— Чи не запрошували вас поляки, які мешкають в Україні?

— На рівні, мовляв, ой, приїздіть до Львова. А, до речі, п’єса справді вельми цікава: до будинку молодої жінки, чоловік якої поїхав у відрядження, пізно вночі постукав дуже відомий актор — у нього зламалася машина. Вранці несподівано повертається чоловік, а вони п’ють каву... Між ними нічого не було, але ситуація подвійна, і ми починаємо зі сцени спілкуватися з глядачем і в такий спосіб з’ясовуємо, яку кінцівку спектаклю вони хотіли б побачити. Глядач немовби залучається до театрального дійства і сам моделює заключну сцену. Насправді в нас є три заздалегідь заготовлені різні кінцівки. Від них ми й «танцюємо», потихеньку керуючи нашими глядачами. Приміром, в одній ситуації актор гине, ми закінчуємо спектакль, а потім наче ненароком запитуємо: «А може, інакше закінчимо?» і показуємо інший варіант...

Ну а в державному театрі з роботою вкрай погано. Так погано ще ніколи не було.

— Що в Польщі знають про українську культуру?

— Дуже мало знають. Коли я був у Любліні, то приїжджав український театр і дуже гарно грали. Ми мали співпрацю й обмін трупами Львів—Брест—Люблін. Тепер цього немає.

— Чому мало знають? Нема інтересу?

— Люди повинні зустрічатися. Так, як, приміром, зустрілися ми з вами. На рівні держави і влади такі питання дуже важко вирішувати. В них інші проблеми. Що робити? Та просто сісти в автомобіль, приїхати до Києва і там зіграти. Звичайно, не можна забувати про комерцію, про організаторів гастролей, які швидше запросять «Комеді Франсез», аніж чудовий український театр, бо в першому випадку у виручці будуть переконані більше. Але треба приїжджати і переконувати.

— Що б ви хотіли сказати нашим читачам?

— Найголовніше для нас — бути ближче одне до одного. Нині Європа об’єднується, і нам потрібно об’єднуватися всередині неї. Приїжджати одне до одного в гості на вихідні! Я знаю, що в Україні живуть добрі й цікаві люди. Пригадую, як у 1982 році в Києві нас тихенько провели до церкви, де співав хор. Тоді не можна було приводити делегацію поляків до церкви! Але наші українські друзі провели нас і дали змогу отримати насолоду від чудового, фантастичного співу...

Інтерв’ю взяла Яна СТАДІЛЬНА.

Варшава.

Редакція висловлює подяку за допомогу в організації інтерв’ю Посольству України в Польщі, зокрема аташе Михайлові Бокотею.