Мода на ЖЕКи відміняється—вважає заступник голови Київської міської держадміністрації Іван ДАНЬКЕВИЧ

Київ за багатьма показниками стоїть на рівні європейських столиць. І саме з точки зору відповідності європейським стандартам ми маємо підходити до оцінки діяльності житлово-комунального господарства.

Цей комплекс включає понад 400 підприємств і організацій, які обслуговують майже 12 тисяч житлових будинків загальною площею понад 58 мільйонів квадратних метрів.

Господарство, як бачимо, величезне. Але як і хто займається цією справою? Відносно «хто», то тут усе, як і в минулі часи, без особливих змін: із 154 житлово-експуатаційних організацій, що утримують та експлуатують житло, 146 — усім відомі ЖЕКи комунальної власності районів. Тобто ледь не стовідсоткова монополія. Адже ті нещасні вісім приватних ЖКО, які народилися в шаленій боротьбі з монополістом, — краплина в морі. Та й до того ж вони ледве спинаються на ноги.

А звідси й результат. Хочемо ми чи не хочемо, все одно змушені бігти до ЖЕКу, коли вдома не біжить гаряча чи холодна вода, чи десь прорвало трубу, чи батарея ледь тепла. Ми молимося на жеківського слюсаря, зазираємо йому в очі, тикаємо в кишеню п’ятірку чи десятку, щоб він швидше залагодив біду. Бо крім нього просто немає куди звернутися. Він може зробити ремонт старанно, а може — не дуже, аби тільки в акті розписалися. І все одно біжимо до нього, коли знову щось трапиться.

Ось тому Іван Данькевич і застеріг: годі миритися із становищем, коли вартість оплати послуг, що їх виконують ЖЕКи, не відповідає якості. І тут виховні заходи, апелювання до совісті та відповідальності працівників цих організацій нічого не дадуть. Тут потрібні кардинальні заходи, що базуються на сучасних ринкових відносинах. Тим паче експлуатація та утримання житла не вичерпуються дрібними аварійними ремонтами.

Є ще широкомасштабні роботи: ремонт покрівель, стінових панелей, внутрішньобудинкових та зовнішніх систем водо- і теплопостачання, підземних комунікацій, різних елементів прибудинкових територій.

Міська державна адміністрація, дбаючи про поліпшення технічного стану та високу якість утримання житлових будинків і прилеглої до них території, модернізацію ліфтового господарства, розробила і фінансує загальноміські програми «Мій дім, моє подвір’я», «Ліфт» тощо. Але знову-таки основне навантаження на реалізацію програм ляже на плечі ЖЕКів. Тих самих монополістів. І виконавців, і контролерів в одній іпостасі.

Значить, треба розривати цей ланцюг, вийти на дорогу суперництва, включаючи механізм конкуренції, який стимулював би енергію і високу якість робіт тих, хто обслуговуватиме житлово-комунальну сферу.

Іван Данькевич вважає, що розв’язання цієї проблеми — у більш енергійному створенні об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), які почали з’являтися після приватизації квартир. Саме ці об’єднання, а не ЖЕКи мають диктувати моду в житлово-комунальній сфері. Адже ОСББ, набуваючи форму організації, можуть залучати до виконання ремонтних робіт будь-яку сторонню будівельно-ремонтну фірму. Вони ж прийматимуть роботу.

Щоправда, на сьогодні в столиці діє лише 219 ОСББ. І тільки 95 будинків — на самообслуговуванні цих організацій.

Ніхто не каже, що при створенні об’єднань співвласників багатоповерхових будинків одразу будуть ліквідовані ЖЕКи. Але залишаться з них тільки ті, які витримають конкуренцію з іншими формами об’єднань і організацій. І за умови, що ЖЕКи перебудують свою діяльність так, що саме до них ітимуть із замовленнями керівники ОСББ, а не до когось іншого, що гарантуватиме кращу якість.

Другий напрям реформування житлово-комунальної галузі Києва, на думку Івана Данькевича, — жорстка економія енергоресурсів та води. Це факт, що Україна, в тім числі й Київ, і досі витрачають на свою господарську діяльність незрівнянно більше енергоносіїв, ніж будь-яка країна Європи. Це при тому, що витрачаємо на їхнє придбання шалені гроші.

Комплексною програмою енергозбереження Києва передбачено найближчим часом досягти економії енергоресурсів на 30 відсотків.

Однак цього замало. Житлово-комунальна сфера міста може досягти значно більшого. За однієї умови: якщо від умовлянь мешканців бережливо ставитися до тепла і води перейти до жорсткого їх обліку. Простіше кажучи, прискорити оснащення кожної квартири, будинку, тепло-та водолічильниками.

Поки що цю роботу вели мляво, з 1996 року в Києві було встановлено  тільки 11 тисяч таких лічильників. Левова частка з них припадає на загальнобудинкові прилади, що фінансує місто. А якщо говорити про квартирні, то тут картина набагато сумніша. Причина? Брак коштів, не досить енергійні дії керівників райдержадміністрацій, «Київенерго», «Київводоканалу» і... незнання мешканцями квартир, що при встановленні лічильників вони платитимуть за комунальні послуги значно менше, ніж раніше.

Система оплати за лічильником змусить киянина стежити за своїм краном, за утепленням квартири, за регулюванням температури свого помешкання. А в підсумку — це значна економія енергії, гарячої та холодної води.

За всім цим криється ще одна цікава особливість. Керівництво країни і міста фактично заборонили підвищувати тарифи за оплату комунальних послуг. Воно і правильно. Нині тарифи сягнули таких меж, коли далеко не кожна сім’я може з ними впоратися. Саме в цьому (а не через недисциплінованість платників, хоча й таке, безперечно, буває) секрет так званого «злісного» ухилення від сплати за комунальні послуги. Борги ці почали знову зростати. На даний час заборгованість киян пред житлово-комунальними організаціями становить понад 600 мільйонів гривень. Тільки за 11 місяців минулого року до неї додалося 70 мільйонів гривень. Про яку недисциплінованість населення можна говорити, коли нині в боржниках ходить понад 60 відсотків сімей? Вочевидь, тут причина не тільки у відсутності дисципліни. А якщо ще вище підняти комунальні послуги?

А гроші потрібні. Встановлені тарифи за квартирну плату не відшкодовують витрат на обслуговування, утримання та ремонт житлового фонду, вони покривають в середньому лише 60 відсотків їхньої вартості.

Значить, у цій ситуації вихід один: зменшити самі витрати. Як? А саме за рахунок жорсткої економії енергетичних та водних ресурсів. Ось чому міська влада так ратує за встановлення насамперед прибудинкових, а потім і квартирних лічильників. Як і за швидке розширення системи об’єднань співвласників багатоповерхових будинків. Адже власники приватизованих квартир самі стежитимуть за вчасним ремонтом будівель та комунікацій, обиратимуть таких підрядників, які зробили б це дешевше.

З формуванням міського ринку житлово-комунальних послуг міська влада повинна стати реальним партнером для недержавних структур, які мають бути залучені до цієї сфери. А для цього їй потрібні відповідні інструменти та інституційне забезпечення взємоузгодження регуляторних функцій центральних органів місцевого самоврядування, надання а більшої самостійності цим органам щодо впровадження інституту партнерства.

Принциповим кроком, вважає І. Данькевич, у реформуванні має стати впровадження нової системи залучення фінансових ресурсів. За розрахунками його служб, річні капітальні вкладення у цей сектор повинні становити не менш як півтора мільярда гривень. З них тільки для забезпечення утримання житлового фонду необхідно близько 350 мільйонів гривень. Про такі кошти поки що можна тільки мріяти. Отже, треба шукати інвесторів, створюючи для них найкращі умови, — аж до надання певних пільг та преференцій.

З тарифами, як ми вже говорили раніше, справи нині складні. І все ж, щоб хоч трохи наблизити їх до реальності, крім економії ресурсів, треба шукати й інші новації. Хоча б такі, як проведення розрахунків за опалення тільки в опалювальний сезон, оплату за комунальні послуги вести не за квадратний метр площі, а за кубічний, що, власне, вже й робиться. Адже з’явилися у нас власники квартир за індивідуальними замовленнями — високими стелями, двоярусним розміщенням кімнат тощо. Хочеш розкішно жити — плати більше. Погодьтеся, принцип справедливий.

Продовжуючи реформи у фінансуванні житлово-комунальної сфери, міська влада враховує всі нюанси: індексацію тарифів на послуги залежно від рівня інфляції, зміну заробітної плати та вартості енергоносіїв та інших істотних економічних чинників. У найближчих її планах — провести технічний та фінансовий аудит житлово-комунальних підприємств, очистити наявні тарифи від зайвих витратних статей.

Залучення інвесторів у галузь, реформування тарифної політики, вважає Іван Данькевич, неможливо без проведення демонополізації. Робота у цьому напрямі вже розпочалася. Проведено корпоратизацію колишнього ДКО «Київводоканал» — структуру, яка найбільш потрібна людям і вимагає всебічної модернізації. Придивляються і до деяких інших господарств, максимально наближаючи їх до сучасних форм господарювання.

Чистота — здоров’я 

не тільки міста

Про цю проблему ми говоримо нечасто. Але вона «дістає» не тільки найбільші міста світу, а докочується і до нас. Докотилася, якщо точніше казати. Мова про сміття, про побутові та промислові відходи. Вона не менш важлива, ніж забезпечення людей водою чи теплом. Уявімо, що хоч один день забилася у вашому будинку труба сміттєпроводу або з двору не вивозять побутові відходи.

А тепер ось така цифра. За минулий рік з Києва на спеціальні полігони вивезено 2 мільйони 600 тисяч кубічних метрів сміття. А скільки викинуто стихійно за околицями — знаємо ж, як примудряються спритники, незважаючи на загрозу лютих штрафів, позбавлятися будівельних чи інших відходів у заборонених для цього місцях.

У нас діють спеціальний завод «Енергія», полігони, оснащені за останнім словом техніки, де знешкоджують та захороняють такі матеріали.

Але вже й цього замало. У столиці бракує місця для відходів.

Міський голова Олександр Омельченко займає принципову позицію у цих питаннях, говорить Іван Данькевич. Він сказав: годі! Час переходити на сучасні технології. Вони не тільки дають можливість краще впоратися з побутовими відходами, не тільки економити, а й заробляти гроші. І водночас — забезпечити сотні нових робочих місць.

Нові технології — це розділення побутових відходів на тверді й харчові. Останні, як і раніше, проходитимуть очистку та захоронятимуться на діючих та нових полігонах, які вже на стадії будівництва. А тверді — металеві бляшанки, скляні та поліетиленові пляшки, папір та інша всячина — це ж цінна сировина, з якої після переробки можна не на тисячі — на мільйони гривень одержувати нову продукцію.

Вже цей рік, стверджує Іван Данькевич, стане переломним у ставленні до твердих відходів у нашому місті.

Чи готовий Київ до цього? З точки зору необхідної техніки і переробних технологій — так. Тридцять підприємств різних форм власності, спільні підприємства «Спецкомунтехніка», ВТ «Київспецтранс» мають у своєму розпорядженні 450 машин та механізмів для вивезення та доставки твердих побутових відходів на пресувальні станції для майбутнього переробляння.

Готові до цього й переробні підприємства. Лишається нібито «дрібничка»: сортування сміття на тверді й харчові відходи.

Але саме в цьому — найскладніша проблема: як привчити господаря чи господарку ще вдома у квартирі до роздільного збирання побутових відходів? Так, щоб пляшка, бляшанка, ганчірка чи папір були в одному пакеті, а продуктові відходи — в другому? Адже свідомість, як відомо, річ найбільш консервативна.

Тут пропонують різні варіанти. В нашій столиці «працює» україно-датський проект «Технічна допомога Україні з модернізації сектору поводження з твердими відходами». Зрозуміло, у проекті, крім технічних особливостей, закладено певні кошти. Ось тому, як експеримент (а він проводиться в 20 будинках Дарницького, Шевченківського та Оболонського районів, де проживають понад 3 тисячі мешканців), будуть навіть матеріально заохочувати людей за сприяння новій справі. Чи це будуть прямі доплати, чи погашення якоїсь частини комунальних виплат, покаже життя. Але зрозуміло, що однією агітацією тут не обійтися. Аж поки люди зрозуміють, що такий додатковий для них клопіт вигідний і для міста, і для них особисто.

Інша новація — безплатна видача пакетів червоного й прозорого кольорів для роздільного збирання домашніх відходів не така істотна, хоч вона теж має відіграти позитивну роль, бо, що не кажіть, а для господарства це теж гроші.

Ця реформа приживеться, впевнений Іван Данькевич. Уже нині за цей шмат роботи б’ються десятки комерційних фірм. А за спорудження чотирьох нових станцій для збирання і переробляння твердих відходів беруться немало інвесторів, бо досвід інших країн свідчить: це не тільки корисна, а й дуже вигідна справа.