Свого діда по материній лінії я не знала. Не пам’ятає його і моя мама: він загинув в американських копальнях, коли їй було кілька місяців. Дід не встиг надіслати родині жодного цента: вибух газу обірвав його життя за місяць після того, як дістався берегів омріяної Америки. Це була перша хвиля української еміграції, сторіччя якої не так давно відзначили в США і Канаді. На роки між двома світовими війнами і одразу після останньої, коли в західній окупаційній зоні опинилося чимало українців-невільників Третього рейху, припала друга хвиля еміграції.
Тепер ось Україну накрила третя хвиля заробітчанства, значно потужніша за дві попередні. За словами Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової, на заробітки нині виїхало близько семи мільйонів осіб — сьома частина всього населення. Це вже не хвиля — це дев’ятий вал. Ніби про нинішній день писав 111 років тому у своїй статті «Еміграція галицьких селян» Іван Франко: «Охопив тамошню людність правдивий шал еміграції». Третя хвиля істотно різниться від перших двох. Якщо раніше на заробітки їхали малограмотні або зовсім неграмотні селяни, їхали з поневоленої землі, де панувала Австро-Угорщина, Польща, то нині їдуть освічені, їдуть зі своєї незалежної держави, яка стала мачухою для багатьох із них.
Розвіяні злиднями
За приблизними підрахунками, з Тернопільщини на заробітки виїхало понад 50 тисяч осіб. Принаймні такими цифрами послуговується місцева влада. Але справжніх масштабів заробітчанства не знає ніхто. Офіційна статистика враховує тільки легальну міграцію, а більшість заробітчан їде за туристичними візами. Не вніс ясності і останній перепис населення. Люди, з відомих причин, не дуже афішують, що їхні родичі за кордоном. Зробила міні-дослідження у колі своїх знайомих: кожна друга сім’я має заробітчанина.
Серйозних досліджень причин і наслідків цього соціально-економічного явища, як відомо, немає ні в області, ні в Україні. Спробу дослідити процеси заробітчанства і те, як вони впливають на ринок праці, зробив торік Тернопільський обласний центр зайнятості. Але лише на прикладі сільського населення: на селі легше зібрати інформацію. Отже, повної картини воно не дає, але, як то кажуть, інформація для роздумів є.
Група авторів: Б. Довжук, С. Хаба, О. Левченко та інші констатують: дежа-в’ю — таке вже було на початку минулого століття. Але якщо тоді селян гнало на заробітки безземелля, то нині землі вистачає. Але праця на ній може хіба що прогодувати, а на всі інші потреби сім’ї селяни заробити не можуть. Реформування земельних відносин призвело до зростання частки безробітних селян. Рівень безробіття на Тернопільщині один з найвищих в Україні — більше семи відсотків, а рівень середньомісячної зарплати — один із найнижчих, тож не дивно, що тутешній люд, рятуючись від злиднів, подався у світи.
Загалом переважає чоловіча міграція, хоча є села, звідки виїхало більше половини жінок. Не є дивиною, коли на весіллях танцюють чоловіки з чоловіками: жінки — дефіцит. Найбільше тернополян виїжджає до Польщі. Далі за популярністю Росія, Португалія, Іспанія, Чехія, США. На ці країни припадає більш як 80 відсотків трудових мігрантів. Але мої земляки дедалі сміливіше освоюють Корею, ПАР, арабські держави. Виїжджають у найпродуктивнішому віці — 30—39 років. Здебільшого кваліфіковані спеціалісти і не найбідніші: для того, щоб оформити документи і мати щось на прожиття на перших порах, потрібні чималі гроші.
Автори дослідження «Трудова міграція населення Тернопільської області: кількісний та географічний аспекти» не вважають масштаби нинішньої трудової міграції катастрофічними. Мовляв, залишаючись в Україні, заробітчани були б додатковим тягарем для бюджету держави (безробітним треба платити) та джерелом соціальної напруженості. З точки зору працівників служби зайнятості це, можливо, й справедливо. Але є й інші аспекти проблеми.
Заробітчанські гроші погоди не роблять
Вважається, що зароблені за кордоном гроші не лише сприяють елементарному виживанню багатьох сімей, а й служать засобом інвестування національної економіки. Якщо з першою тезою можна погодитися, то друга є доволі суперечливою. Послухаймо аргументи заступника начальника облуправління Ощадбанку України Миколи Стебла. Микола Іванович — банкір зі стажем, багато років очолював облуправління Нацбанку України, з власної ініціативи відстежує фінансові процеси в області. Так ось, за його підрахунками, нині на заробітках близько 150 тисяч тернопільців, що становить 15 відсотків населення області. Дві третини зароблених коштів наші земляки передають через руки, а не через банки. А це щонайменше 100 млн. доларів щороку. На руках у населення близько 500 млн. доларів і 250 млн. гривень. А на всіх видах банківських рахунків приблизно 250 мільйонів у гривневому обчисленні. Повної довіри до банків, як бачимо, немає. Правда, зростає довір’я до гривні, особливо після торішніх терактів у США.
Заробітчанські гроші не роблять погоди на інвестиційному полі області, бо з 5—8 тисячами доларів, а такі в середньому заробітки, своєї справи не започаткуєш і в долю не вступиш. Жоден банк не кредитує населення хоча б під 10—12 відсотків, а не під 20 і більше, як тепер. Якщо держава зацікавлена у розвитку малого і середнього бізнесу, то має провадити відповідну політику.
Заробітчанські кошти тиснуть переважно на ринок споживання, створюючи додаткову напругу. Біля під’їзду свого будинку я налічила більше десятка оголошень однакового змісту: «Куплю квартиру у вашому будинку». Ціни на житло в Тернополі немилосердно ростуть, наближаючись до столичних. Однокімнатна квартира коштує понад 10 тисяч гривень. А квадратний метр нового житла такий само, як у столиці. Ціни на нерухомість зросли за останній рік більш як удвічі. Житло, авто, плата за навчання — ось куди йдуть здебільшого кошти заробітчан. У невеликій області понад 30 вузів, більшість із яких платні. Батьки їдуть за кордон, щоб дати дітям освіту. Діти вчаться і... поповнюють лави безробітних, бо такої кількості фахівців, нерідко сумнівної якості, область не потребує. Одне слово, замкнене коло. На думку Миколи Стебла, заробітчанство — ганьба для держави, біда для нації, безперспективність для народу.
Міграція — не нежить
Є ще один аспект проблеми, над яким нині мало хто замислюється, але який у майбутньому може боляче вдарити по суспільству. Це — наші діти. Вони ростуть у неповних сім’ях, часто на руках діда чи бабці, інколи взагалі без будь-якої опіки.
Ось лише кілька особистих спостережень. Їду в автобусі. Поруч вередує п’ятирічний малюк. Молода жінка, я думала, мама, прикрикує: «Не слухатимешся, здам в інтернат». «Зовсім некерований став, — скаржиться жінка. — Не знаю, чи витримаю, поки батько з матір’ю повернуться». Батьки малюка на заробітках, його залишили на тітку, мамину сестру. У тітки маленька донечка, їй — уся ласка й любов. Племінникові також хочеться бути в центрі уваги, от і вередує.
У лікарняній палаті, куди я прийшла відвідати приятельку, лежала дівчинка-підліток. Заговорила до неї, а вона лише кліпає очима. «Треба кричати, — пояснила приятелька, — вона майже не чує». Дівчинка часто плаче. Найбільша її мрія — побачити маму. А мама на заробітках у Польщі. І батько там. Дитину залишили з бабцею. Старенька, заклопотана господарством, городами, не дуже опікувалася застудою внучки, лікувала народними методами. Поки звернулася до лікарів, дівчинка майже повністю оглухла.
Голова однієї з приміських селищних рад має клопіт: треба знайти опікунів для 30 дітей, полишених батьками самих. Гіркі ті заробітки, коли діти при живих батьках сиротами зростають. Та чи можна осуджувати їх? Не одна мати вмивається слізьми, згадуючи покинуту дитину. Листами, що крають душу, тужливими віршами заробітчанок переповнені сторінки обласної газети «Вільне життя». Газета, яку «буси» щотижня доставляють до Італії, миттю розкуповують — це та ниточка, що з’єднує жінок з батьківщиною.
А скількох батьків діти вже ніколи не побачать... Ось який випадок розповіла старший помічник прокурора області Марина Козирєва. Представники органів опіки приїхали у село Богданівку Зборівського району, щоб забрати до сирітського будинку трирічного хлопчика. Дід вийшов захищати онука з рушницею. Вони не хотіли розлучатися, але залишати малюка на руках старої хворої людини було небезпечно. Можна лише уявити, яких душевних травм зазнали обоє. Хлопчик більше тижня ридав і кликав діда. Зауважте, не маму. Матері він не пам’ятає. Поїхала на заробітки і пропала. Скільки таких трагедій відбувається... Бабуся 14-річного підлітка зі Старого Міста Підгаєцького району не пускає внука до школи. У хлопця всього два класи за плечима. Мама не повернулася із заробітків. Щоб вижити, він навчився ремонтувати телевізори та іншу побутову техніку. Має до того хист. Тим і живуть. Багато дітей жебракує, бомжує. Трирічного хлопчика з Козової півроку ніхто не забирав з притулку: мама на заробітках, бабця до внука не навідувалася. Довелося малого оформити у сиротинець.
А чи рахував хтось, скільки заробітчан повертається додому в домовинах... Місцеві видання рясніють співчуттями: загинув у Португалії, Польщі, не повернулася з Італії... Сивіють батьки, страждають діти. А скільки сімей розпадається, не витримуючи розлуки. В області різко поповзла вгору крива венеричних та інфекційних захворювань — і до цього також «приклалася» міграція. На такому соціальному тлі вже дрібницею здається, що заробітчани втрачають кваліфікацію, бо чоловіки працюють здебільшого на важких фізичних роботах, а жінки — хатніми робітницями.
Знайома вчителька була розгублена. Дала восьмикласникам написати твір про свою найбільшу мрію, і що прочитала? Більш як половина підлітків написали, що мріють... виїхати за кордон.
Тема ця багатогранна. Я не претендую на всебічне її висвітлення. Поза цією статтею залишися такі гострі проблеми, як відсутність правового і соціального захисту мігрантів, втрата державою частини трудового потенціалу і генофонду, насильство над мігрантами, яке нерідко закінчується трагічно...
Тернопільську область щодо трудової міграції можна вважати середньостатистичною: із прикордонних областей заробітчан виїжджає більше, з центральних — менше. Дослідивши ці процеси хоча б в одній області, можна прогнозувати їх на всю Україну. Дехто з фахівців вважає, що трудову міграцію треба пережити, як нежить. Ні, це не нежить. Суспільство вразила набагато серйозніша хвороба, вона загрожує нашому майбутньому. І мусимо терміново шукати ліки від неї.
