Перед новим роком до Києва з Лондона, вже вкотре за останні тридцять років, приїздив князь Микита Дмитрович Лобанов-Ростовський.
Промовте не кваплячись цей титул, ім’я і прізвище. Вийде довгенько, і це допоможе вам уявити, що зріст князя такий само показний, як і прізвище, а його захоплива біографія ще довша. З ним важко розмовляти про щось одне. Тим паче що князь тільки-но повернувся з київських музеїв, був весело збуджений і жартував про всюдисущих кадебістів. Либонь, чимало вони його свого часу повеселили! Узяв сигару: «Двічі на день підтримую режим Фіделя Кастро!», запалив і заговорив уже серйозно.
— У мене три головні інтереси в Україні. Перші два: створення Музею приватних колекцій і Національної портретної галереї. Я був з візитом у пана Мельника, директора вашого Національного художнього музею. Він хоче подвоїти свої площі, отам і можна було б започаткувати ці два музеї. На щастя, пан Мельник підтримує мою ідею. Але для цього потрібне урядове рішення. Коштів жодних не треба, лише цей документ.
Для чого такі музеї Україні? Почнемо з Національної портретної галереї. Коли нація в пошуку самоусвідомлення, важливо мати місце, де самосвідомість наочно втілена у портретах, скульптурах, фотографіях усіх тих людей, котрі створювали країну. Ваша історія дуже багата на таких. Тут можуть бути князі, комуністи, кати, злодії, гетьмани, поети, бандерівці, та хто завгодно! До того ж тут ані героїв, ані злочинців ані звеличують, ані засуджують — то не справа Культури. Портрети можуть бути різної цінності, їхня сила в тому, що вони вкупі. Там, від школяра до президента, усім буде цікаво: адже кожен знає, що він може коли-небудь потрапити сюди у вигляді портрета.
І портрети не брешуть, як брешуть подекуди тексти. Влучно сказав засновник Лондонської національної портретної галереї історик Томас Карлейль: будь-який портрет переважає півдюжини книжкових біографій. Він казав: «Я бачу портрет наче палаючу свічку, у світлі якої треба читати оті біографії. Тим самим досягаємо людського їх розуміння...». У цьому вся філософія такої галереї.
— Та де ж узяти місце для неї? А кошти?
— Президент Кучма підписав план подвоєння площі Національного художнього музею за рахунок павільйону на Інститутській. Це казка! Там і можна розмістити галерею на утриманні Мінкультури плюс пожертвування багатих українців-патріотів.
— Тепер про Музей приватних колекцій...
— Я один із засновників такого музею в Москві. Відомий колекціонер Зільберштейн, відчуваючи кінець життя і занепокоєний долею своєї колекції, висунув таку ідею, і ми прийшли з нею до директора музею імені Пушкіна. Вийшло! Музеєві вже десять років, він такий вдалий, що вже шукають другий будинок. Тож концепція є, і ситуація сприятлива: київський колекціонер Ігор Диченко хотів би прилаштувати свою колекцію. Зібрання у нього дуже цікаве, але музеї у вас злиденні. Та все одно цей музей має бути державний. Бо в такого все-таки більше шансів зберегтися для історії, ніж у приватного. Та й зарубіжну фінансову допомогу може отримати лише державний музей.
— У нас вистачить приватних колекцій для такої справи?
— Я бачив унікальні приватні колекції, зокрема в Одесі, і шкода, якщо все це змарнують. Це, знаєте, шедеври (звучить з прононсом — шедо-о-ури! — Ред.). І ці шедеври вашого живопису є на аукціонах Парижа, Лондона, Нью-Йорка, але не в Україні. Можна і треба рятувати ці колекції. Адже там, зазвичай, твори кращі, аніж у музеях. Бо колекціонер ручиться за свій вибір своїми грошима.
А почати можна з одного залу, куди, скажімо, Диченко віддав би своє зібрання. Головне — у вас є люди, що опікуються культурою, їх треба підтримати.
— Спочатку підтримку має знайти сама ідея.
— Так, у кожному суспільстві одні щось роблять, а з іншими приємно хіба що задавити пляшку горілки. Гадаю, у вас в уряді й парламенті є ті, хто вболіває за країну і наважиться зробити цей документ. Це значно простіше, аніж пообіцяти підвищити пенсії.
Адже немає нічого неможливого. От вам аналогія. Відома українська особистість на прізвище барон Фальц-Фейн хотів запопасти архів Ліхтенштейну, який по війні став радянським трофеєм. І от архів Соколова (про убивство царської сім’ї) не пройшов на аyкціоні «Сотбіс» —надто дорого. Я баронові Фальц-Фейнy кажу: купуйте. Він купив. І цей архів ми запропонували обміняти на архів Ліхтенштейну в Росії. А там комуністи хотіли мати хороший вигляд, провели справу через Думу, і архіви обміняли!
Князь полюбляє щасливі міни. Свого часу болгарські комуністи розстріляли його батька, а Микиту з матір’ю кинули до в’язниці. Саме тоді де Голль подарував болгарам паротяг. Подарунок перехопили французькі військовики у Відні й запропонували обміняти паротяг на арештантів, що й відбулося 1953 року!
Тобто я хочу сказати, що будь-які обставини можна обернути на благо, адже грошей не треба, потрібна лише ініціатива. І похвалитися потім є чим!
— Вам не натякають: чому іноземець учить нас жити?
— Я радий запитанню! Я за власні не крадені гроші придбав ескіз Репіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» і подарував Національному музею в Києві. Так само, як і малюнок Шевченка. Купив 15 шовкографій Олександри Екстер і також подарував Києву. В Україні досі не було творів Соні Делоне — найвизначнішої вашої художниці за межами Україн. Її знають усі музеї світу. І я полетів до Парижа на аукціон, купив дві роботи Делоне і привіз їх сюди. Після цього я маю на щось право? Хочу знати, чи хто з місцевих злодіїв хоч щось дарував Національному музеєві!
— Та хто ж вам скаже?
— На яку б нам веселішу тему побалакати? Ну, приміром, про митницю, про ваш закон, який з мене править 30-відсотковий податок на ввезення до країни творів мистецтва! Це нісенітниця, це вочевидь проти інтересів країни — мистецтво прирівняно до товару. А мені бридко писати принизливі прохання, мовляв, дозвольте подарувати вашій країні вашого митця!
Хвалити Бога, на митниці є хабарники. Я дав йому сотню, і він ладен нести картину від митниці хоч і до музею. Але ж у країні є люди, котрі усвідомлюють безглуздість цього закону!
— А як ви привезли Делоне і Репіна?
— Кажу ж, дав на лапу митникові. Вся країна так живе. Ось тому у вас гарний твір мистецтва можна придбати дешевше, ніж на Заході, адже у вас ніхто податки не платить. Хай живе корупція на митниці!
— Російський князь лає наші внутрішні справи?..
— Я не російський, я з Рюриковичів, у гербі Лобанових-Ростовських є знак Великого Київського князівства. Я цікавлюся Україною ще з тих славетних часів, коли тут при владі були ого-які товариші!
— Повернімося до третього, крім названих музеїв, пункту ваших тутешніх інтересів.
— Ідеться про виставку українського живопису в США. Це так звана орендна виставка. Тобто музеї можуть там навіть заробити на прокаті своїх картин. При цьому всі затрати перебирає на себе американський доброчинний фонд, який я й представляю. Цей фонд допомагає музеям і приватним колекціям. До речі, в Росії ціла черга музеїв вишикувалася до цього фонду. А Київ іде поза чергою. Чому я хочу допомогти? Оце нещодавно ми з моїм другом Дмитром Горбачовим були у вашому Театральному музеї — він хороший, але бідний, йому навіть поштові марки придбати проблема, і двері не змащені оливковою олією! Але ці музеї могли б давати на прокат свої шедеври. Отак і виникла ідея виставки у США. Я умовив колег у правлінні фонду, щоб ми платили не Мінкультури, а безпосередньо тим музеям, чиї експонати виставимо.
Виставку заплановано на 2004 рік. До того фонд має знайти спонсора, а ще каталоги, транспорт, страхування, піар. Можливо, виставку приймуть три галереї у США.
— Чим зумовлений їхній інтерес?
— У світі лишилося мало творів авангарду і сецесії, адже тут їх свого часу знищувано, не куповано. Колись я подарував Метрополітен-музею вашого геніального художника Богомазова, і він став відомий на Заході, до нього там ставляться з пієтетом. Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку зробив з «мого» Богомазова слайди, вони мали успіх. А тепер от подаровані мною Делоне й Екстер увійдуть до цієї виставки.
— А як ви для себе відкрили українське мистецтво?
— Це була цілковита несподіванка. На початку 70-х у Москві і Ленінграді мені відраджували їхати до Києва, мовляв, там мертве поле. А я знайшов тут митців світового класу: Екстер, Меллер, Петрицький, Максимович. А нещодавно у Львові мене вразили кількість і якість творів Новаківського.
Чому ця виставка потрібна? Україну багато хто вважає непорядною державою. Єдине, чим можна вплинути на громадську думку — це авторитетна культура України. Я на це витрачаю власні кошти, шукаю спонсорів, адже вони гроші рахують, їх треба переконувати, що мистецтво вічне, а країна змінюється. Так, щось робити важко, але нічого не робити — соромно.
— Якщо маєте сантимент до землі предків, чи не шкода дарувати картини, котрі вам про цю землю нагадують?
— О Аллах, таж у труну з собою це не візьмеш! Я за життя подарував, мабуть, 500 творів — від Метрополітен-музею і далі. У мене велика колекція, мені вистачає для пам’яті про батьківщину.
Дехто думає: чого цей князь отут вештається, чи не хоче в нас щось поцупити? А я дарую! І це не розорить мене, я багато заробив, вистачить на життя і ще на два покоління. Але, їй-право, дарувати цікавіше, аніж красти!
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
