Країна, де ніколи нічого не відбувається

Отже, це було перше румунське місто, де нас не розуміли. Після Сучави, що поріднилася з українцями, скарбниця національної культури і цитадель просвіти зустріла цілковитим нерозумінням братерської мови (хоча за радянських часів російську, наприклад, вивчали в школах).

Та з допомогою подружчиного раритетного розмовника (1957 року випуску) відбулося досить своєрідне спілкування з адміністратором готелю. Оскільки говорити румунською я ще не навчилася, довелося шукати потрібні фрази і делікатно тикати пальцем, пропонуючи їх прочитати бідолашному адміністраторові. При цьому холоднокровно демонструвати нерозуміння, коли він намагався жахливою сумішшю румунської, англійської і польської переконати, що є тільки номери «люкс» за шаленою ціною. Врешті-решт спітнілий працівник готелю здався і люб’язно запропонував нормальний номер за нормальну ціну.

Уранці в ресторані вперше не знали, що поїсти (сніданок входив у вартість). Треба було лише вибрати щось на певну суму. В меню знайшли тільки два знайомі слова — «омлета» і «салата», але грошей після замовлення залишилася ще половина. Довелося на решту брати усяку всячину на кшталт чіпсів, лимонаду тощо. Тому передусім вивчила напам’ять усе меню з розмовника (треба віддати належне упорядникам — воно було найдетальнішим, аж до «мізків у сухарях») і числа, причому румунські леї обчислюються, як наші постперебудовні купони — у сотнях тисяч (1 дол. » 33 000 лей).

Нині це найкрасивіше місто відвідує мало туристів. А в багатовіковій історії Румунії Ясси посідали перше місце.

1640 року при ясському монастирі Трьох Святителів було відкрито першу в країні Слов’яно-греко-латинську академію. До цього нащадки боярського роду і багатих городян здобували освіту за кордоном.

А прикметна академія тим, що в її організації взяв участь київський митрополит Петро Могила. Він послав до Ясс колишнього ректора Києво-Могилянської академії (!) Софронія Почацького і чотирьох учителів, які запровадили викладання за зразком київської академії — двома мовами — слов’янською та латинню. Згодом було введено викладання також грецькою.

Ще одна важлива подія в культурному житті князівства — відкриття Василєм Лупу в 1641 році першої друкарні, тут-таки, при монастирі Трьох Святителів — також не обійшлася без допомоги України. Обладнання та матеріали в основному було доставлено з Києва і Львова.

Сама церква Трьох Святителів (XVІІ ст.) вражає красою та незвичністю. Вона унікальна завдяки зовнішньому оздобленню, яке утворює немовби мереживо по всій поверхні стін.

У Яссах 1829 року почала виходити перша румунська газета «Альбіна». А також, що було дуже доречно, в 1860 році тут відкрився перший у Румунії університет. Адже на той час вона була однією з наймалограмотніших країн Європи — неграмотні становили 80 відсотків населення!

Перш ніж розпрощатися з першим культурним центром і другою столицею (з XVІІ століття), обов’язково треба відвідати величний, велетенський за своїми розмірами, один з найкращих у всій Румунії палац — нинішній Палац культури, в якому розміщено кілька музеїв, зокрема — давніх звукозаписувальних апаратів. Він захоплює широтою розмаху, витонченістю архітектури та змушує ще і ще згадувати його, дивлячись на сіру стрічку дороги, що несе далі, назустріч Південним Карпатам.

Але спочатку завдяки моїм «видатним» штурманівським здібностям ми трохи відхилилися від визначеного курсу. Занесло нас до маленького містечка Котнар. Але як вдало занесло! З’ясувалося, не позначений на нинішній карті Європи населений пункт до кінця XVІ століття став другим після столиці містом Молдовського князівства. І чому б ви думали?

Аж ніяк не тому, що Деспот Воєвода заснував тут латинський коледж. Усе набагато простіше — у Котнар росте унікальна виноградна лоза, з якої великі майстри виготовляли вина, що мали шалений успіх.

Наприклад, російський цар Петро Великий був переконаним шанувальником котнарського вина. Відомі експерти розцінювали цей діонісів напій як найблагородніше і найсухіше з європейських вин, а деякі його різновиди — навіть кращі, ніж токайське або іспанська малага!

Тепер тут усе це можна скуштувати в маленьких затишних погрібках-кафе, а також придбати котнарське вино різних видів, що досі випускається донині діючим заводом. А найкраще і незабутнє — напівсолодке «Граса де Котнар» — кольору липового меду вишукане вино з тонким ароматом, м’яке і ненав’язливе.

...Отож головне — вдало помилитися. Ми скуштували знамените вино просто в нього вдома — в Котнар.

Так називають тут Південні Карпати. І є чого. По-перше, часто трапляються зубчасті піки, сліди давніх зледенінь. У найвищих місцях верхівки гір рвані, немов надкушені велетенським звіром.

У Румунії Карпати за формою нагадують величезний атол — Трансильванське плато зусібіч тісно оточують гори. І лише в трьох (!) місцях річкові долини прорізують їх, забезпечуючи виходи на рівнинні частини країни.

Тут багато гірських курортів, які, до речі, мають вельми респектабельний вигляд. Розвалених, недоглянутих готелів майже немає. І приватні будинки  охайні, з високими черепичними дахами — майже кожен з них — міні-готель. Основний контингент туристів — німці, австрійці, поляки. Ціни на гірських курортах вищі, аніж деінде по країні, проте досить прийнятні. Багато хто подорожує в горах з наметами.

Брашов.

Найвідоміше і найбільше гірське курортне місто зустріло негостинною зливою. Та ще й у готелях суспіль немає місць (а підніматися в гори за такої погоди нереально).

Треба віддати належне чуйності таксистів. Один з них насилу, ламаною англійською, пояснив нам, зневіреним після невдалих пошуків, що краще шукати приватний готель, бо, по-перше, там частіше є місця, по-друге, не так дорого, по-третє, затишніше і чистіше. Розповів, куди їхати. Але на цьому чудесне ставлення до братського народу не закінчилося. Відвізши клієнта до місця призначення, наздогнав нас, провів до одного, другого готелю (місць немає), у третьому (були місця) допоміг порозумітися з господарями. В результаті збентежено погодився взяти на знак вдячності пляшку українського пива.

На моє останнє запитання, чи не небезпечно їхати високо в гори пізно ввечері, розсміявся і відповів: «Можете не турбуватися, це вам не Болгарія», і вже знайоме: «У нас тут ніколи нічого не відбувається».

Наступного дня ми піднялися з Брашова на гору. Дорогою потрапили у велику хмару, яка, зачепившись за гостроверхі ялини, вляглася на один з високогірних готелів. Неможливо було не вийти з машини, щоб відчути цей досить дивний стан. Навкруги раптом стає нічого не видно, огортає легкий напівморок, незважаючи на час — друга година дня. Нерухоме, густе й непрозоре, як вата, повітря просто заштовхується до носа і рота, а волога насичує одяг. Температура градусів на десять нижча, ніж біля підніжжя. Зустрічну машину з увімкненими фарами стає видно, лише коли вона практично порівняється з нами. Отож виїжджають усі з хмари тихо й обережно, неначе боючись її сполохати.

З гори Тимка, з тисячометрової висоти, відкрився захоплюючий краєвид. Біля самого підніжжя туляться один до одного старовинні середньовічні будинки, вежі та зубчасті стіни «верхньої» (старої) частини міста. Де дуже виділяється Чорна церква. А на рівнині — «нижня» (сучасна) частина.

Місцева саксонська церква почала називатися Чорною після підпалу Брашова в 1689 році Габсбургами.

Ми, затамувавши подих, спостерігали небачених розмірів дві райдуги — одна під одною. Вони підібрали під себе увесь Брашов, пронизали хмари і сягнули верхівками, як сказала дочка, до самого неба.

І ось цієї миті душевної гармонії і сплеску піднесених почуттів почули радісний лемент «Україна! Україна!». Ми не менш радісно обернулися, бо досі за весь час перебування в Румунії не бачили жодного українця. Радість змінила легка паніка, коли нас мало не збили з ніг натхненні... китайці.

Як з’ясувалося, вони також «Україна, Київ», за номерами нашої машини впізнали земляків. Загалом, і ми були задоволені. Сльози радості нас не душили, зате можна було порозмовляти і дещо дізнатися про країну, бо друзі земляків (і їхні брати по історичній батьківщині) були «румуни».

Отож удосталь поспілкувавшись і сфотографувавшись на тлі натурального прототипу київської Арки дружби народів, вирушили далі.

Здивувало: незрозуміло, з якою метою поставлені на самому краю провалля на згаданому оглядовому майданчику лавочки. Спинки встановлено так, що сідати треба обличчям до панорами, яка відкривається, а для ніг місця вже немає — вони висять над цим тисячометровим проваллям.