Любов до Вітчизни є дія ясного розуму

Немає сумніву, що відправним моментом і визначальним чинником цього процесу будуть наступні президентські вибори. Їх наближення відчувається дедалі більше, відкрита кампанія почнеться де-факто задовго до визначеного законодавством терміну. І передовсім — у Верховній Раді.

Отже, повторюю, парламентарії, їхній вибір та орієнтація, політична поведінка і громадянська відповідальність визначать дуже і дуже багато. І насамперед — можливість здійснення Україною прориву у своєму розвитку.

Нам треба вийти на дорогу більш пряму, широку і гідну, більш людяну, закріпивши та примноживши позитивні зрушення в організації державного життя.

На моє тверде переконання, такі шанси в держави є. Але для того, щоб сповна і з максимальним ефектом їх використати, маємо постійно думати над тим, хто прийде до влади і як ця влада буде організована та збалансована. А також як відповідатиме суспільним потребам та очікуванням людей.

Наголошувати на цьому доводиться знову ж таки з очевидних мотивів: політика в Україні надто персоніфікована. Тобто на вже традиційне для нас запитання — куди і як іде Україна, що буде з нею завтра — відповідатимуть насамперед особистості.

Треба бути реалістами і не виключати будь-які, аж до однозначно небажаних, сценарії розвитку подій. Наприклад, прихід до найвищої посади людини, за якої процвітатиме фаворитизм. Або зайняття владного олімпу цинічними політиками-безбатченками олігархічного замісу.

У першому випадку державна політика буде підмінюватися підкилимною метушнею особливо наближених осіб, у другому — розкраданням країни, коли від усіх нас вимагатимуть жити за законами, а самі керуватимуться зручними для себе примітками до них.

Усе це надто серйозно, щоб знову не порушити питання про відповідальність парламенту, — політичну, партійну, моральну. І, підкреслю, не тільки за свою каденцію, а й за те, що буде після неї.

У цьому ще один з головних аргументів на користь важливості й невідкладності політичної реформи. Нам життєво потрібно збалансувати, роззосередити владу, що, крім усього іншого, зніме ажіотаж навколо неї через появу нових, зіставних за вагою пріоритетів, забезпечить систему стримувань та противаг, стабільність державних процесів.

Отже, третя сесія має стати усвідомленим реальним кроком у вирішенні масиву проблем, пов’язаних із підготовкою змін до Конституції, ухваленням відповідних законів.

Потреба в такому кроці — не якесь раптове осяяння чи прозріння. Усім нам важливо зрозуміти, що вчора ставити це питання було б передчасно, а завтра може бути запізно.

Нинішня система, за всіх її вад, виконувала своє призначення за досить складних, а часом і критично напружених політичних та соціально-економічних умов. І вже практично вичерпала себе.

Тепер, коли ситуація відчутно змінилася, створено певну основу, базу для подальших назрілих перетворень, коли напрацьовано й випробувано певний досвід, можна і треба переходити до нового етапу розвитку. Маючи при цьому на увазі: справа настільки складна, а завдання, наслідки та цілі настільки далекосяжні, що потрібні гранично точні, хірургічно вивірені рішення комплексного характеру. І якщо ми вважаємо себе відповідальними політиками, — а ми себе такими вважаємо, — то не повинні від них ухилятися або підходити до них не із загальнодержавною міркою.

По-новому вибудована й організована система влади повинна позбутися запрограмованої в ній конфліктності, забезпечити розвиток країни за цивілізованим і прогнозованим порядком, сталу й гарантовану життєдіяльність держави. Бо поки що складається враження, що наше життя та робота — і парламент тут не виняток — часто грунтуються на якихось примхах, випадкових і суб’єктивних чинниках. У результаті трясе, лихоманить не тільки владні структури, а й всю державу, суспільство.

Україні, народові треба дати спокій, відчуття стабільності й передбачуваності. А отже — можливість нормально жити і працювати.

Те, що політична реформа ініційована Президентом і у більшості своїх принципових положень близька до позицій та поглядів у Верховній Раді або й збігається з ними, вселяє надію на спільну роботу з її проведення. Як і на те, що саме такі точки дотику можуть ставати підґрунтям для порозуміння та консолідації у парламенті.

Друга особливість цієї сесії пов’язана з тим, що нам належить визначитися з місцем України у світі з урахуванням утверджуваної на міжнародній арені матриці переважно негативного її сприйняття.

Не будемо говорити про політичну упередженість, міфи та спекуляції. Усе це є. Але давайте чесно й відверто скажемо і про те, що багато в чому, якщо не головним чином, винні ми самі. Ми хочемо, щоб нас полюбили, щоб нам без кінця співчували за складну і трагічну долю. Невіру у власні сили компенсуємо постійним плачем, історично повторюваними і такими ж історично провальними спробами прихилити голову до когось, заручитися підтримкою десь, а не у власного народу. Внутрішні проблеми обов’язково виносимо за межі країни, обливаючи при цьому брудом одне одного і намагаючись довести зарубіжним партнерам, що всі негаразди України, все те, що ставлять їй на карб, лежать у площині «парламент і — або — Президент».

Ця тенденція зберігається і навіть посилюється, хоча щоразу підтверджує вже давно відому істину: цілячи у Президента, Верховну Раду чи уряд, неодмінно влучають, і дуже боляче, у державу, в український народ. Не кажу вже про наші добровільні напрошування на міжнародні санкції та різні моніторинги, про те, що подеколи члени офіційних делегацій наче змагаються у тому, хто дошкульніше скаже за кордоном про Україну. А що буде з розгортанням президентської кампанії?

Наївно сподіватися, що накладені санкції автоматично знімуться з України зі зміною влади. У великій політиці, міжнародних і міждержавних стосунках так не буває.

Захопившися дебатами навколо зовнішньополітичних орієнтирів та стратегічних ліній України, переважно в системі координат «Європа чи Росія», ми виснажилися, і, схоже, довизначалися до того, що втрачаємо інтерес до себе з боку і Європи, і Росії.

Проблеми політичної репутації України у світі потрібно розв’язувати в Україні і своїми власними силами. Тільки так можна гідно й упевнено почуватися на міжнародному просторі, де маємо реалізувати свої європейські та євроатлантичні устремління й амбіції, розширювати і поглиблювати співпрацю в рамках СНД, особливо стратегічне партнерство з Російською Федерацією, використовуючи, зокрема, головування України у Співдружності.

Цим я хочу, крім усього іншого, повторити не новий, але нестаріючий постулат про найтісніший взаємозв’язок і найпотужніший взаємний вплив між внутрішньою і зовнішньою політикою держави, пряму і безпосередню залежність її міжнародного авторитету та іміджу від внутрішньої ситуації, рівня демократії, стану справ у всіх сферах суспільного життя.

Треба зробити все, щоб третя сесія стала підтвердженням практичної євроінтеграційної налаштованості України та її парламенту. Наголошую: практичної, бо переважає риторика на цю тему.

Головне — прийняття відповідних законів, гармонізація національного законодавства з європейським. Тобто сесія має бути оптимально використана для поглиблення на законодавчому та практичному рівнях співпраці з ЄС та НАТО, для повного виконання зобов’язань перед Радою Європи.

Скажу більше: ми просто зобов’язані створити всі передумови для того, щоб поставити питання про зняття моніторингу з нашої держави. На відміну від деяких політиків, я вважаю, що Україна вже здатна обходитися без милиць.

Верховна Рада може і повинна використати форми і засоби, що є в її розпорядженні, для ліквідації або принаймні відчутного зменшення розходжень, якщо не розриву, в усвідомленні і сприйнятті українським суспільством цінностей, норм і стандартів світу, який у нас називають західним.

Про що йдеться?

Донедавна українському народові була притаманна цілісність світоглядних установок. Відкрившися світові, ми її деформували, якщо не зруйнували. Вийшло так, що європейські цінності не проникли достатньо в народ і не оволоділи його свідомістю, тоді як верхні прошарки суспільства засвоїли їх і зробили визначальними для себе.

Такі розбіжності меншою мірою стосуються економічної сфери, бо наші співгромадяни вже поставлені перед ринковими реаліями. А головна лінія вододілу, якщо хочете, роздвоєності пролягає переважно через моральні засади, спосіб життя, через стосунки між людьми.

Нам належить сприяти подоланню суспільної кризи, зняттю внутрішньої напруженості в суспільстві, яка уподібнює його до нерівномірно нагрітого скла, що врешті-решт дає тріщини.

Я вважаю це вирішальними передумовами реалізації курсу на входження в європейську спільноту. В цьому питання нашої історичної перспективи, нашої долі.

Тут аж просяться слова історика Ключевського з його праці «Західний вплив у Росії після Петра», які цілком можна застосувати і до сьогоднішньої України: «Західна культура для нас аж ніяк не є предметом вибору: вона нав’язується нам із силою фізичної доконечності. Це не світло, від якого можна сховатися, — це повітря, яким ми дихаємо, самі того не помічаючи. Але і в повітрі не все гаразд, і ним слід уміти дихати, відстежувати його хімічний склад і температуру,.. для того, щоб життя своє облаштувати краще, аніж воно протікає на Заході, — ось що від нас залежить, це — справа нашої волі та розуму».

Те, як ми облаштовуватимемо своє життя надалі, в якому напрямку рухатимемося, залежить від Верховної Ради. Від виконання нею головного з конституційних повноважень — визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. Тож зробімо це хоча б протягом нинішньої сесії.

Третя її особливість лежить у площині взаємовідносин з виконавчою владою.

Через різні причини Україна була і залишається заручницею невизначеності цих стосунків, хоча не раз робилися спроби надати їм чіткішого, більш визначеного характеру, ввести в конструктивне русло — починаючи з Конституційної угоди.

Такі намагання — нехай незграбні, половинчасті, не в усьому виважені — розширити базу порозуміння та консенсусу у Верховній Раді, налагодити реальні діалог та співпрацю з Кабінетом Міністрів тривають і тепер. Але через відсутність належної правової основи, недостатню структурованість парламенту — що знову-таки актуалізує необхідність конституційної реформи —ми отримуємо лише результат на нетривалий час.

Останнім часом у цьому напрямі зроблено взаємні обнадійливі кроки. Головним і найбільш об’єктивним критерієм їх ефективності стануть розгляд і схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, що слід зробити після щорічного Послання Президента України до Верховної Ради. Будемо сподіватися, що це стане добрим підґрунтям для дальшої спільної роботи.

Водночас нам належить, і чи не насамперед, взаємодію Верховної Ради з урядом убезпечити від впливу суб’єктивних чинників, які, по суті, її торпедують.

Якщо хтось із нас ще не усвідомив до кінця всю небезпеку подібних ігрищ, то скажу прямо: Верховна Рада буде або Верховною Радою, або нічим.

Переконаний, що на останній варіант ви не погодитеся. Верховна Рада буде Верховною Радою!

Подолання відірваності від життя, його реальних вимог, потреб та запитів вважаю четвертою особливістю сесії. Владі загалом, а парламенту зокрема й особливо, треба відійти від замкненості на собі, своїх специфічних суперечностях та інтересах. І позбутися нарешті ілюзій, ніби проблеми, що витають на Печерських пагорбах, — це проблеми всієї України, які хвилюють чи не кожного пересічного українця.

Принципово важливо, щоб до сесійної зали не були знову привнесені мітингові пристрасті, сплески і спалахи, які обіцяє нам уже найближче майбутнє. Тобто щоб партійні, корпоративні чи особисті проблеми та проблемочки не видавалися за загальнонародні думи й устремління. Давайте будемо займатися цим, так би мовити, у позаробочий час.

Політична компонента в діяльності парламенту не повинна переважати над законотворчою. Це природно і зрозуміло. Особливо якщо зважити на величезний обсяг роботи на третю сесію.

Уже на сьогодні вимальовується така цифра — майже 800 законопроектів.

Законодавче обличчя третьої сесії мають визначити Податковий кодекс та базові пенсійні закони, які ми зобов’язані врешті-решт прийняти. Гадаю, немає потреби доводити просто-таки пекучу потребу в їх ухваленні — про це було вичерпно сказано під час минулої виборчої кампанії. Тож треба реалізувати обіцянки й аванси.

Проблема номер один — якість законотворчості. Надто вже великий холостий хід у нашій роботі, це треба визнати.

З усіх законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України від самого першого її скликання, нових «повновагових» законів або ухвалених у новій редакції — лише 508. Досі керуємося дев’ятьма актами, ухваленими ще за Української РСР. Решта — поправки.

Як це є на практиці, можна судити з таких прикладів. Тільки протягом третього-четвертого скликань зміни до закону про податок на додану вартість вносили 71 раз, до закону про оподаткування прибутку підприємств — 65. А якщо взяти всю багатостраждальну долю цих документів з часу прийняття, то на них уже, що називається, живого місця не залишилося.

Створюється враження, що дехто з керівників органів виконавчої влади починає свою діяльність на новому посту з намагань пристосовувати відповідне законодавство під себе. Перечитуючи закони, вони щоразу роблять якісь відкриття і несуть їх до Кабінету Міністрів, Верховної Ради. Звідки ж тоді візьметься час для виконання цих актів?

Хибуємо на це і ми, шановні колеги. У результаті виходить, що додаємо роботи Президентові, Кабінету Міністрів і, звісно, Верховній Раді.

Мова не про непотрібність, другорядність змін та доповнень до чинного законодавства — життя не стоїть на місці і диктує свої корективи. Мова про те, що коефіцієнт корисної дії парламенту може і повинен бути значно вищим.

Висновок очевидний: усім суб’єктам законодавчої ініціативи, а головне, найбільшим постачальникам законопроектів — урядові і народним депутатам — слід істотно підвищити відповідальність за якість усього, з чим вони входять до парламенту. А комітетам Верховної Ради — за якість продукції, яку вони пропонують до розгляду.

Усе це має сконцентруватися в системі законотворчих робіт на 2003-й і наступні роки.

Шановні народні депутати!

Шановні гості!

Піднімати і загострювати цілу низку питань мене змушує і те, що Верховна Рада — найвищий представницький орган держави, який найбільш адекватно відображає суспільні настрої, — має найнижчий рейтинг.

Причин багато, але деякі з них лежать, як то кажуть, на поверхні.

Перша — незмінно негативне ставлення до Верховної Ради аж ніяк не рядових представників інших державних і політичних структур, які не перестають вправлятися в інвективах на її адресу, що потім охоче підхоплюється, тиражується і доноситься до суспільного загалу.

Друга — вогонь на ураження, якщо можна так висловитися, з нашого власного середовища, який ведеться декотрими депутатами.

Треба віддати належне: тонкощі парламентського життя, а надто «кухні», діючі тут пружини, механізми та «стимули» вони знають. Одначе міряють усе це на свій власний копил, своє власне бачення і світосприйняття, говорять і діють однобоко, упереджено і тенденційно. Відповідно Верховна Рада видається в очах людей, і не тільки в Україні, збіговиськом нероб, невігласів і корупціонерів.

І все це часто підноситься як хиби, що властиві їй іманентно, тобто внутрішньо, за самою природою, а тому практично нездоланні і невиліковні.

Це до питання про політику і моральність.

Ставлення, рівень довіри до Верховної Ради — то ставлення і рівень довіри до влади загалом, а зрештою і до держави.

Тим, хто прагне якомога нижче опустити цей показник, не варто аплодувати самим собі. Опускається передусім планка, «стеля» самих цих політиків — уже належно оцінених й уцінених.

Нарощуючи та прирощуючи народну віру й довіру до Верховної Ради, ми можемо і повинні добитися, щоб вона відповідала кожному слову, духові й літері свого конституційного призначення та покликання.

Звичайно, це набагато важче і складніше, ніж перейти на нове парламентське літочислення. Завдання стоїть так: витворити нову лінію поведінки, співвідносну з сьогоднішніми реаліями і завтрашніми завданнями. Інакше кажучи, стати повнокровною і повноцінною гілкою влади.

Що для цього потрібно?

Відповідальність, і ще раз усвідомлена відповідальність — усіх і кожного з нас.

Професіоналізм і ще раз професіоналізм.

Консолідація та солідарність — людська і загальнонаціональна.

Ми любимо і шануємо своїх великих попередників, тож прислуховуймося до них. Скажімо, до таких слів Бориса Грінченка: «Ми до того не солідарні проміж себе, до того індивідуалістичні, що часом і найпростішого діла гуртом не можемо зробити...».

Екстраполюючи на нашу парламентську сучасність цей докір класика (а про нього колись казали, що він більше працював, ніж жив), дозволю собі додати хіба що одне.

Третя сесія має принести, окрім конкретних і вагомих, а ще краще — якісно нових — зрушень у законотворчій роботі, й докорінний перегляд кожним із нас свого ставлення до органу, куди нас делегував український народ і за який ми несемо всю повноту відповідальності.

Це може здатися надто високими словами, але парламент справді покликаний бути на вістрі утвердження ідеології реального й діяльного патріотизму, ідеології відкритого суспільства та прозорої економіки, безкомпромісної протидії корупції та клановості, ідеології чесності та порядності, ідеології належності України до європейської спільноти, цивілізованого співжиття з сусідами і стратегічними партнерами, ідеології любові до Батьківщини в сучасному глобалізованому світі.

Я хочу завершити виступ побажанням кожному з нас і всім разом — слідувати давній, простій і мудрій істині: любов до Вітчизни є дія ясного розуму.

Нехай ця любов завжди буде з нами, а розум ніколи нас не зраджує.

Дякую за увагу.