Час захищати правосуддя від сваволі суддів і влади

Те, що Україна належить до числа найбільш корумпованих країн світу, активно і широко відзначено у світовій пресі, а українські газети вже втомилися про це писати. Дійсно, з переходом на принципи ринкової економіки корупція так глибоко уразила всі структури державного управління, що можна впасти у відчай, бачачи те, що відбувається у нас в Україні. І це не дивно. Злодійський олігархічний капітал, не трудами праведними нажитий, ладен платити за вигідні йому рішення будь-які дармові гроші — адже окупиться сторицею. Можна сміливо стверджувати, що в Україні за допомогою законодавства усіх галузей права й організаційних процедур створено могутні непробивні корупційні технології, де державний чиновник, маючи дискретні (на розсуд) повноваження, приймає антиконституційні й антизаконні рішення без оглядки на відповідальність за свої протиправні й аморальні дії. Особливо тривожне і непередбачуване за своїми наслідками становище, в цьому плані, склалося у сфері правосуддя, останньому бастіоні демократії, з яким громадяни України ще пов’язують свої сподівання на законність і правопорядок.

Поняття «правосуддя» має два значення. По-перше, судова діяльність держави, органи, що здійснюють цю діяльність, тобто суди. По-друге, рішення суду, основане на законах і справедливості. Правосуддя — це не власність влади, суду й суддів. Це соціальна цінність демократичного суспільства, що належить усім громадянам країни. Без законного і справедливого правосуддя неможливо реалізувати інші соціальні цінності й інститути демократії. До країни, де немає панування права і правосуддя, основаного на законі і справедливості, немає довіри. Адже там панує ще епоха варварства. Туди ніколи не підуть інвестиції і кредити, тому що нема надії на їх повернення.

До Комітету з питань правової політики Верховної Ради України надходять десятки листів зі скаргами на незаконні й несправедливі рішення судів усіх рівнів. І це стало буденною практикою. Правосуддя в Україні знищене й розгромлене насамперед владою і сваволею суддів. Можна сміливо стверджувати, що влада в Україні навмисно й цілеспрямовано довела суди до такого стану, коли з ними можна торгуватися в будь-якій конкретній справі. Суди поставлені в становище виживання в буквальному значенні цього поняття. З року в рік суди з бюджету фінансуються на 40—60% від об’єктивно необхідних потреб. І ця обставина призвела до того, що в судах немає коштів на опалення, освітлення, ремонт, поштові відправлення, здійснення правосуддя в межах вимог процесуального закону, виплати суддям відповідно до Закону про статус суддів тощо. Без сумніву, такі обставини поставили суди і суддів у залежність від центральної й місцевої влади і навіть від бізнесових структур, які почали пропонувати свої послуги з забезпечення судів.

Поступово, але неухильно змінюються уявлення про честь і гідність судді. Людина в суддівській мантії стала почуватися суб’єктом ринкової економіки і ринкових відносин. А що робити, коли звідусіль прохають, вимагають, погрожують, впливають найвитонченішими способами і засобами? Проблема впливу на суддів — велике лихо нашого правосуддя при всіх гучних ритуальних заклинаннях про незалежність судів. У результаті ми маємо кричущі приклади сваволі і беззаконня з боку окремих суддів. Трапляються випадки, коли суддя ввечері оголошує один вирок, а вранці зовсім інший. Вся Україна була свідком суддівських оцінок декларації про доходи Леоніда Івановича Грача в Криму. У підсумку Л. Грач став народним депутатом України і зайняв гідне місце у Верховній Раді України, а народним депутатом парламенту Криму стати не зміг. Я не знаю, чи дали Верховний Суд України, Рада суддів, Вища кваліфікаційна комісія суддів, Вища Рада юстиції України належну оцінку тій безпрецедентній тяганині і сваволі, які були допущені стосовно Л. Грача з боку суддів. Але факт залишається фактом: суди не дозволили Л. Грачу стати депутатом парламенту Криму, хоча виборці цього хотіли. І вся Україна стежила за проявами вищого пілотажу суддівського «професіоналізму» з недопущення Леоніда Грача до участі в виборах у парламент Криму.

Переді мною лежить збірник рішень судів за результатами розглядів скарг щодо виборів народних депутатів України у 2002 році. Переважна більшість рішень судів на користь ЦВК і окружних виборчих комісій. Але ж в Україні кожному відомо, який розмах застосування адмінресурсу був на виборах 2002 року, як зухвало окружні комісії виключали невгодних кандидатів з виборчої кампанії, який був відвертий підкуп виборців, як визивно порушувалося законодавство про вибори. Але і ЦВК, і прокуратура не були суворі до порушників, скоріше навпаки: ЦВК покривала сваволю окружних комісій, а прокуратура в очі не бачила відвертого підкупу виборців. Судді ж, судячи з кількості рішень на користь виборчих комісій, також стали на бік влади, забуваючи про те, що вони остання надія на забезпечення чесних виборів.

Однак найсильніше, найактивніше й найнепримиренніше обурення проти сваволі окремих суддів і судів звучить з боку підприємців, тому що, на їхню думку, господарські суди дедалі більше стають інструментом розправи і розорення в руках конкурентів, боржників, влади й податкових органів.

Про те, що таке твердження близьке до істини, свідчить і зовсім недавнє рішення Судової палати з господарських справ Верховного Суду України у широко відомій в Україні й за її межами справі щодо повернення боргу Лисичанським НПЗ акціонерному товариству «Агрокомплекс». Усі обставини цієї справи докладно викладені в газеті «Голос України» за 2 і 3 серпня («Спецоперація ‘’Санація’’») і 31 жовтня («Навіщо платити більше») 2002 р. Фабула справи проста і типова для нашого ринкового часу. У 1992-93 роках «Агрокомплекс» поставив на Лисичанський НПЗ 375 тисяч тонн давальницької нафти з метою її переробки на нафтопродукти. Відповідно до договору Лисичанський НПЗ як оплату одержав від «Агрокомплексу» 18% нафти, а решту нафтопродуктів зобов’язаний був передати «Агрокомплексу» як власникові. Але от минуло вже 10 років, а Лисичанський НПЗ повернув «Агрокомплексу» менше третини боргу. З 1994 року тривають нескінченні суди, однак Лисичанський НПЗ знаходить нові й нові виверти, щоб не повертати борг. У 1996 році «Агрокомплекс» був змушений порушити справу про банкрутство Лисичанського НПЗ. Мети реального банкрутства Лисичанського НПЗ «Агрокомплекс» не ставив, скоріше це був засіб спонукання до дії керівників НПЗ. І в 1997 році «Агрокомплекс» та Лисичанський НПЗ підписали угоду про повернення боргу, якою його суму визначили у 225 млн. гривень за цінами на нафтопродукти 1997 року. «Агрокомплекс» відмовлявся від одержання пені, штрафів за затримку боргу і давав можливість Лисичанському НПЗ сплачувати борг рівними частками протягом 5 років. Власне кажучи, «Агрокомплекс» давав Лисичанському НПЗ безвідсотковий кредит протягом 10 років. Але й такі суперпільгові умови для Лисичанського НПЗ не були реалізовані.

У 2000 році на Лисичанський НПЗ прийшли нові господарі —Тюменська нафтова компанія (ТНК). Прийшли в розпал справи про банкрутство. Як це могло трапитися, адже під час процедури банкрутства можлива санація, але не приватизація? Виявляється, за допомогою суду все можливо. Голова Вищого господарського суду Дмитро Притика, не беручи справу до свого провадження як суддя, своєю ухвалою знімає арешт з пакета акцій Лисичанського НПЗ, і Фонд держмайна продає акції Лисичанського НПЗ Тюменській нафтовій компанії. 67% акцій було продано за 53,1 мільйона гривень при реальній вартості підприємства більш як 5 мільярдів гривень (див. «Президентський вістник» № 6, 2001 р.). Таку різницю між купівлею й реальною ціною підприємства обгрунтовували необхідністю платити борги Лисичанського НПЗ. Однак нові хазяї — ТНК — визнані сторонами і судом борги не оплатили і розгорнули проти «Агрокомплексу» цілий фронт судових позовів. У результаті підписану сторонами угоду про повернення боргу господарський суд визнав неукладеною, борг зменшив більш аніж на половину і фактично, після десяти років зволікань з поверненням боргу, примусив українського підприємця профінансувати російську ТНК більш як на 100 млн. гривень, визнавши борг Лисичанського НПЗ перед «Агрокомплексом» у сумі 91 млн. гривень, замість 225 млн. за угодою сторін. Коли врахувати, що на сьогодні борг перед «Агрокомплексом» становить 223 678,5 тонни нафтопродуктів, то 91 млн. гривень є фантазія судді чи розрахунки замовлених експертів. Принаймні у висновках Київського НДІ судових експертиз називають суму боргу, яка більш ніж удвічі перевищує названу судом. І це називають правосуддям за законом і справедливістю.

Що робити «Агрокомплексу» в цих умовах? Природно, звернутися до Верховного Суду України. Гаразд що тепер у Верховному Суді є Судова палата з господарських справ. Підприємці і юридична громадськість давно вимагали створення такої палати, щоб був контроль за рішеннями господарських судів. І ця справедлива й законна вимога реалізувалася після того, як набрав чинності Закон про судоустрій України. Однак надії «Агрокомплексу» на об’єктивний і справедливий суд не справдилися. Верховний Суд в особі Судової палати з господарських справ, одержавши касаційні скарги «Агрокомплексу», 6 місяців вивчав 57 томів справи і, нарешті, 27 грудня 2002 року прийняв на засіданні Судової палати рішення відмовити в розгляді касаційних скарг «Агрокомплексу», тому що п’ять суддів палати «не дійшли згоди», щоб у порядку ст. 111-17 Господарсько-процесуального кодексу України порушити провадження щодо перегляду Верховним Судом України постанов Вищого господарського суду України.

Російська газета «Коммерсантъ» у № 1 за 2003 рік подала матеріал під назвою «Український суд став на бік ТНК». Правдивішої назви не придумаєш. Ця назва цілком підтверджує два факти: спір між «Агрокомплексом» і ТНК має резонансний, значущий характер, і Судова палата з господарських справ, не допустивши справу до розгляду по суті, дійсно, на мою думку, упереджено, навмисно стала на бік ТНК, вирішивши долю більш аніж 100 мільйонів гривень на користь ТНК.

Таке рішення п’яти суддів Судової палати з господарських справ Верховного Суду України викликає подив і обурення.

По-перше, у трьох великих статтях парламентської газети «Голос України» й у касаційних скаргах «Агрокомплексу» викладені кричущі, брутальні правопорушення, на думку авторів, допущені Вищим господарським судом України. Автори стверджують, що є документи, які вказують на незаконність проведення конкурсу з продажу акцій НПЗ «Линос».

По-друге, виходячи з публікацій і змісту касаційного оскарження, спір між «Агрокомплексом» і НПЗ «Линос» відповідає одразу трьом пунктам ст. 111-15, що розкриває підстави для оскарження у Верховному Суді постанов Вищого господарського суду.

По-третє, викликає подив сама організація роботи Судової палати з господарських справ. Для прийняття справи до провадження необхідна згода п’яти суддів Верховного Суду. Засідають п’ять суддів Судової палати з господарських справ і всі п’ять мають дати згоду. Без будь-якого вибору й альтернативної думки. Тільки консенсус. І якщо навіть один з них без мотивації, з примхи чи з упертості або інших причин не згодний, справа не буде прийнята до провадження. Така організація роботи була тільки в старому польському сеймі, де було достатньо одному шляхтичеві крикнути «Нє позволям!» — і сейм не міг прийняти рішення. Історія засудила таку практику. Це знають навіть школярі. А Судова палата з господарських справ застосувала принцип консенсусу при розгляді допуску до провадження за касаційною скаргою «Агрокомплексу». У Господарсько-процесуальному кодексі про консенсус не йдеться. Там ідеться про необхідність згоди п’яти суддів Верховного Суду України. За будь-якою логікою при розв’язанні питання про допуск передбачається варіант вибору: п’ять із семи, з десяти, з п’ятнадцяти суддів Верховного Суду, але не п’ять із п’яти. Це ж цілковите знущання і за формою, й за змістом із здорового глузду, справжнісіньке ручне керування. Це старий знущальний прийом бюрократії, коли бажають прийти до наміченого результату, але зовні дотримати формальні вимоги. Однак якщо в сфері керування така практика категорично засуджується наукою керування, то чому вона повинна відтворюватися в сфері правосуддя? Думаю, що ця практика не додає авторитету Верховному Судові України. Тим більше, що вона категорично не відповідає ст. 111-17 Господарсько-процесуального кодексу України. У цьому зв’язку є нагальна потреба мати роз’яснення пленуму Верховного Суду про порядок перегляду судових рішень Вищого господарського суду Верховним Судом. Без такого роз’яснення можна припустити, що незабаром між Судовою палатою з господарських справ Верховного Суду і Вищим господарським судом може бути укладений договір про дружбу, взаємодопомогу і співробітництво. На прикладі розгляду касаційних скарг «Агрокомплексу» така взаємодопомога, можна сказати, вже надана. І тоді прощавай, правосуддя.

Наведені приклади свідчать про можливу сваволю окремих суддів, але наше правосуддя має ще й інші проблеми. Дуже непростою склалася ситуація зі статусом голів судів. Тривале, по десять і більше років, перебування однієї особи у кріслі голови суду дає можливість створення адміністративно-бюрократичних систем — імперій, де розставлені «свої» люди і забезпечене ручне керування. У таких системах-імперіях судять не за законом, а за вказівкою голови, причому на всій території України.

Утім, в імперіях не судять, а страчують і милують. «Агрокомплекс» — стратили, «Линос» — милували. Цікаво знати, з якої причини, коли перед законом усі рівні. Може, тут доречне запитання давньоримських юристів: кому вигідно?

Адвокати іноді втрачають дар мови, коли оголошують негативне рішення суду в явно виграшній справі. Але це сила таємниці вказівки голови. Маючи можливість давати вказівки суддям у конкретній справі, голови судів стають внутрішньою прихованою загрозою незалежності суддів і, отже, об’єктивному, законному і справедливому правосуддю.

Той факт, що голови судів реально вирішують питання, пов’язані с квартирою для судді, телефоном, кабінетом, розподілом навантаження, дають характеристики тощо, створює ланцюг залежностей, які обплутують суддю і змушують терпіти вказівки голови.

Справа дійшла до того, що за однакових фактичних обставин, у спорах між одними й тими самими сторонами маємо два протилежні рішення одного господарського суду. Досудилися! Такого «правосуддя» терпіти далі не можна.

Думаю, що будь-які «вказівки» суддям, від кого б вони не виходили, необхідно розглядати як корупційні дії з усіма наслідками прокурорського розслідування і юридичної відповідальності.

Треба зазначити, що судді самодостатні в реалізації судової влади. І єдиноначальність у судах — це родимі плями адміністративно-командної системи, що виправдані в екстремальних ситуаціях і зовсім непридатні в мирних демократичних умовах. Голів судів треба максимально обмежити в їхніх повноваженнях щодо суддів, тому що судді самі реалізують судову владу і несуть за це відповідальність. Не можна суддю ставити між молотом і ковадлом: між вказівками голови і вимогами закону.

Думаю, що оптимальне рішення знайдене в Конституційному Суді України, де голову обирають на три роки без права переобрання на новий термін.

Саме вказівки голів судів плюс безвідповідальність суддів призвели до того, що в суспільстві і парламенті йдуть настійні розмови про необхідність внести зміни до Конституції України і скасувати інститут безстрокового обрання на посаду судді, встановивши конкретний термін перебування на посаді — наприклад, 10 років із правом переобрання. Думаю, що в парламенті набереться достатньо голосів за таку пропозицію.

Судячи з рішень суддів Судової палати з господарських справ Верховного Суду України щодо касаційних скарг «Агрокомплексу», судді ще не готові до інституту безстрокової довіри. У суддів, які голосують за недопущення до судового розгляду справи, де преса вказує на явне беззаконня з боку Вищого господарського суду, ще немає того рівня правової культури, коли суддя не може, не має морального права проходити повз очевидне беззаконня, гласно й широко обговорюване у пресі. Звичайно, можна затулитися таємницею кімнати для нарад. І формально усе буде правильно. Але ж ми знаємо, що Бог не в силі, а в правді. І коли звертаються до судді: «Ваша честь», — то в цьому звертанні одночасно поєднуються і глибока повага до судді, і величезна відповідальність судді за прийняте рішення. Тільки в цьому разі таке звертання доречне.

Дуже актуальною у сфері правосуддя залишається проблема «телефонного права». Скажіть, що буде з будь-яким нашим міністром, коли він «поцікавиться» у судді конкретною справою? З міністром нічого. А от у судді, в разі неуважності до прохань міністра, можуть з’явитися деякі незручності, аж до неприємностей. Кажуть, на Заході навпаки: якщо міністр поцікавиться ходом конкретного судового розслідування, його відправлять у відставку. І це правильно, це справедливо. Так має бути й у нас. Навіть Президента країни і Прем’єр-міністра у таких випадках слід хоча б морально засуджувати. Їхні звертання до суду в конкретній справі неприпустимі. Такі випадки мають обговорювати у ЗМІ з подробицями журналістського розслідування. А поки що в нас є навіть приклади письмових звертань до судів високих посадових осіб, і це, на жаль, сприймається як тривіальна практика.

Мені дивно бачити в кабінетах голів судів і прокурорів портрети Президента Л. Кучми. Для суддів і прокурорів іконопоклоніння неприпустиме. Тому що в такому разі виникає підозра, що особистий дзвоник Президента може вирішити результат конкретної справи. А це вже за межами правосуддя.

Уже сказано про ганебну традицію України фінансувати суди на 50—60% від потреби. Однак тут є ще одна проблема: матеріальне і фінансове становище судів залежить від указів Президента і рішень Кабінету Міністрів. Це завідомо не сприяє об’єктивному й неупередженому правосуддю. Усе фінансування, матеріально-технічне забезпечення судів і суддів має регламентувати тільки закон. Це один із принципів незалежності суддів. А практиці указного права у сфері забезпечення правосуддя настав час покласти край.

Істотною є й проблема професіоналізму суддів, дотримання присяги і відповідальності за прийняті рішення. Якщо в хірургічній практиці результат операції залежить від майстерності лікаря і стану організму хворого, то у сфері правосуддя відповідальність за прийняте судове рішення несе тільки суддя. Ця обставина має бути покладена в основу критеріїв оцінки роботи судді щодо кожного скасованого рішення. Якщо в рік скасовано 3—5 рішень конкретних суддів, то система має автоматично порушувати питання про перескладання такими суддями кваліфікаційних іспитів. Ми повинні домогтися того, щоб сама система відсіювала людей, що випадково потрапили у сферу правосуддя.

Дуже актуальною проблемою є зарплата й інші виплати для суддів, забезпечення суддів житлом, комунальними послугами, різними доплатами тощо. Питання житлово-побутових умов суддів і їхніх родин слід чітко сформулювати в законі, і чиновники виконавчої влади зобов’язані нести спеціально обумовлену в законі юридичну відповідальність за виконання закону в цій сфері. Необхідно домогтися того стану, коли виконавча влада будь-якого рівня, до Президента і його адміністрації включно, не має ані фінансових, ані матеріальних можливостей впливати на суд. При цьому вважаю, що зарплата й інші доплати суддям мають бути за законом найвищими серед державних чиновників. Суддю законом слід поставити у такі умови, коли він дорожить не тільки своєю посадою, а й кар’єрою. Втрачаючи посаду, втрачає й усі переваги кар’єри.

Дуже актуальною залишається проблема безпеки роботи суддів. Сам факт погрози судді має розглядатися як надзвичайна подія, з наслідками невідворотності покарання тих, хто погрожує. Не можна визнати нормальною й ту обставину, що проти суддів можуть порушити кримінальні справи працівники прокуратури й МВС, ґрунтуючись на власних оцінках і думках. Це дуже небезпечно і шкідливо для інституту правосуддя. Суддя не повинен оглядатися у своїх рішеннях на думку прокурора. Інакше ми ніколи не зживемо обвинувальний ухил нашого правосуддя.

Аналізуючи рішення Судової палати з господарських справ у справі «Агрокомплекс»—ТНК, мимоволі приходиш до думки, що ми рано відмовилися від інституту протесту Голови Верховного Суду і його заступників у разі явно помилкового, незаконного рішення судових палат Верховного Суду України. Адже тепер, коли рішення палат остаточні, вони мають можливість творити свавілля, припускатися помилок, які важко виправити. І чи не зарано ми позбавили можливості пленум Верховного Суду України переглядати окремі справи принципового характеру? Практика показує, що треба повернутися до обговорення цих питань.

В окремій статті не перелічити усіх недоліків і проблем нашого правосуддя. Однак, думаю, настав час не споглядати ці недоліки і не формулювати ці проблеми на круглих столах і наукових конференціях, а вирішувати їх на користь усіх громадян країни. У цьому зв’язку було б доречно розробити силами всієї юридичної громадськості проект закону про захист правосуддя в Україні, де чітко встановити систему обов’язків влади різного рівня щодо судів, включаючи конституційні обов’язки держави стосовно них, відповідальність посадових та інших осіб за спробу впливати на суддів і їхні родини, матеріально-технічне забезпечення судів і суддів та багато інших питань, пов’язаних з удосконалюванням правосуддя в Україні. Як заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, я запрошую до участі в дискусії про вдосконалення законодавства, що регламентує сферу правосуддя, усіх юристів України, особливо суддів, прокурорів і адвокатів, усіх громадян України. Надсилайте свої пропозиції до Комітету з питань правової політики (Київ, Шовковична, 2). Разом ми доможемося того, що наша система правосуддя слугуватиме громадянинові на принципах законності і справедливості. А посада судді буде не предметом підозр і анекдотів, а уособленням громадських сподівань на законний і справедливий суд, де і громадянин, і суддя розуміють глибокий та відповідальний зміст звертання до судді «Ваша честь».

Василь СІРЕНКО,доктор юридичних наук, професор, народний депутат України.