Партія веде

Як міг Тичина написати це в страшний І933-й? Міг. Написав. І надрукував без перекладу в «Правде». Бо він Тичина! А великих потрібно зрозуміти...

«Ти думаєш, що ми тут не знали, що там у вас голод?!» — каже до мене Ірина Вільде влітку 1958 року. На цей час ми обоє львів’яни. Ми шукаємо істини. Я знав голодний 1946—47 рік. Весною, коли на луках розпустився кінський щавель, нарвали — напекли оладків. І, наївшись, повмирали... Але ж Вільде говорила про інший голод. Я метнувся до своєї найповнішої енциклопедії — до бабусі. Був страшний голод!

Нещодавно Леонід Кравчук казав, що не знав про голод. Логічно. Ні жодна кріпка сім’я не понесе у свої світи саму згадку про велику біду. Біду обійди! Не клич її. Сама не забариться! Міг не знати.

Як же розуміти пропагандистський «голодомор», що як прибув з-за океану, так і не вщухає, хоч ти йому що? Насипають пам’ятні горби. Ставлять пам’ятники. Затівають парламентські слухання. Таке враження, що двічі хочуть нагодувати той самий народ одним і тим самим голодом. Чому? Бо за десять років самостійності усі встигли помітити — Україна пішла назад. І хоч час іде, дороги розвитку, уперед так-таки не видно. Ось і топчуться на тому, чим можна лякати, оберігаючи своє награбоване благополуччя.

На повному серйозі подається, що голодомор задумка Сталіна проти українців. А Поволжя? А Сибір? І взагалі, ви бачили доброго хазяїна, котрий убивав би трудяг-волів тільки тому, що вижив з ума? А українці великі трудяги. Найкращі громадяни для будь-якої держави.

І для Радянського Союзу також. І Сталін будь-хто, тільки не блазень. Говорите про вселенську біду, так говоріть, принаймні показавши свою обізнаність із тим, про що йдеться.

Голод постійно навідується до людини. Найчастіше через природні аномалії. Голод же 1933 року особливий. Можливо, спричинений глобальною перебудовою способу обробітку землі.

Іван Чеберко, мій двоюрідний дід, хлопчиком три роки працював у багатого хазяїна. За чоботи і їжу. І, що найголовніше, за науку господарювати. СОЗ, артіль, МТС, колгосп... Ніщо не могло вбити уміння порати землю, вести хазяйство з усім птаством і тваринами, ув’язуючи діло рук людських в космосі і циклах Сонця. Велика ця наука передавалася з покоління в покоління віками! І раптом з політичних міркувань — перейти на промисловий обробіток землі — зривають найдосвідченіших, сказати б, професорів-академіків до цього діла, розкуркулюють — і зоставляють матір-годувальницю, землю, з одними тільки крикунами, навченими одному: голосніше за інших горланити...

Великий голод був. І нічого його обставляти недолугими придумками.

Михайло Стельмах останній період свого життя віддав роману «Чотири броди». Воїн. Безпартійний. Лауреат Сталінської та Ленінської премій. Один час голова Палати національностей... Ходив хлопчиком-початківцем, пробиваючи свій роман до людей. Опір тривав сім год! Опір подолав, роман довів, видрукував. Та ось сьогодні, коли підвелась ціла промисловість «голодомору», щось не чути про «Чотири броди» Стельмаха. Зрештою, зрозуміло чому. Не на голоді розходиться. І навіть не на історії України.

«Партія веде» Павла Тичини була написана як маніфест надії на багатьох людей, як засторога культу особи, який якраз починали клепати безсоромно, кричуще, один наперед одного. Не вина Тичини, що надія на партію виявилась марною. Що партія не виконала свого прямого призначення — не зберегла Радянського Союзу, як мовлять заокеанські просвітителі «придумки більшовиків». Сьогодні інший час і інші обставини. Так наплодили сотні партій. На жаль, немічних. І вони не виконують свого призначення, і вони не ведуть нікуди. В кращому разі пробують реставрувати історичні події, які вже були, стишилися, одійшли в небуття. Ніщо не повторюється двічі. З такої реставрації нічого не буде. Бо потрібно осягнути історичний конгломерат з Жовтневої революції і по розвал, потрібно відділити помітні соціалістичні здобутки від жорстоких всенародних потрат. Потрібно зберегти й примножити непроходяще, корисне для переважної більшості людей. Те, про що мріяли і до чого йшли упродовж віків. Що було виборонене кращими з нас. Рівність. Ні гетьманщина. Ні соборність. Ні націоналізм як ідеологія вже не здатні забезпечити розвитку — ходи вперед. Сьогодні Україна як з гроша здача — із поганого соціалізму мусить іти в удосконалений. Від Ісуса Христа не з’явилося чіткіших віх: люби ближнього, живи сам і давай жити іншим. Пам’ятай, що скнарість це гріх. Що коли в тебе завелось надто багато нулів, то це мовить про єдине: у когось немає на хліб і на ліки. Гарно організована держава це та, в якій різниця прибутків верхніх і найнижчих усього в кілька, а не кількасот разів.

А зрештою, не переоцінюймо ні гріш, ні навіть хліб насущний.

Згадаймо, що навіть невдале, чи не зовсім вдале, останнє десятиліття принесло людям неоціненний дар — можливість говорити те, що думаєш. А з такого зерна не забаряться цілком нові жнива: люди некрикливі, спокійні, з печаттю гідності, совісливі, чи, краще сказати, духовні. Здатні творити не нову історію, а день людський, вчинений, як хліб, на всій повноті осягань «і мертвих, і живих». Свідомих своєї людської богоподібності.

Григорій КОЛІСНИК.