Під загрозою основний ресурс відтворення життя на планеті

Лише протягом 2001—2002 років в атмосферне повітря, водні та земельні ресурси країни потрапляло по 60 млн. тонн небезпечних забруднюючих речовин. А це більш ніж по тонні на кожного із нас, підкреслив міністр.

Нині 1228 населених пунктів України користуються привізною питною водою. Водночас не виконуються завдання національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра. Втім, не фінансується і не виконується жодна із кількох загальнодержавних та регіональних програм. А через низький рівень дотримання вимог природоохоронного законодавства стан природного середовища та ресурсів у нас майже критичний.

Стан справ з дотримання цього законодавства комітет оцінює як невтішний, а про ефективність екологічної політики взагалі нічого казати. Мало того, останнім часом почали вкорінюватися нові тенденції до погіршення даної ситуації. Зокрема, не виконуються вимоги законодавства щодо використання акумульованих у річних держбюджетах коштів від екологічних зборів. Відповідно до Закону України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України» вже мали бути створені чотири національні парки та два біосферні заповідники. Встановлені терміни закінчилися, а їх немає. У зародковому стані залишається справа ведення державних кадастрів природних ресурсів, що передбачено чинним законодавством. Зростають обсяги винищення зелених насаджень у великих містах, на їх місці ведеться будівництво особливо престижного житла.

Наведу і такий вражаючий приклад. У квітні 2001 року в Чигирині, що на Черкащині, було закладено парк Соборності. Нещодавно я був там — немає жодного дерева.

Значно швидше треба втілювати в життя такий фінансовий інструмент, як екологічне страхування, екологічний лізинг, котрі давно і результативно використовуються в багатьох країнах світу. Засобом формування нової екологічної політики має стати нова система екологічної освіти. Вивести з екологічної катастрофи нас може лише нове розуміння культури як гармонійної взаємодії людини і природи.

Ми недостатньо використовуємо потенціал громадських екологічних організацій. Настав час скликати громадський національний екологічний конгрес як постійно діючий форум.

Тривогу викликає ігнорування екологічних вимог під час приватизації. Нові власники не беруть жодних зобов’язань щодо ліквідації екологічної шкоди, завданої підприємствами. Треба всіляко заохочувати активність регіонів у формуванні державної екологічної політики, розвитку профільного законодавства. Адже виконання їх починається із сіл і міст, а тому на місцях, як на долоні, видно і ефективність, і недолугість у цій справі.

Важливу роль у збереженні та формуванні екологічної культури людей мають відігравати засоби масової інформації, їх чіткі й свідомі позиції у висвітленні екологічних проблем.

Сучасний екологічний і техногенний стан, незважаючи на вжиті за останні роки заходи, залишається вкрай напруженим і має тенденцію до погіршення.

Загалом органами прокуратури лише торік порушено понад тисячу кримінальних справ про злочини у сфері довкілля, з яких 752 вже направлено до суду. За поданнями та протестами прокурора притягнуто до відповідальності 17 тисяч посадових осіб, які припустилися порушень у природоохоронному законодавстві. У результаті прокурорських втручань державі відшкодовано близько 19 млн. гривень збитків.

Гострою залишається проблема самовільних рубок лісу. Торік лише в Карпатському регіоні їх обсяг становив понад 32 тисячі кубометрів.

У кризовому стані перебуває мисливське господарство. Через погіршення екологічних умов довкілля зникають рідкісні види тварин. Так, якщо у 1980 році до Червоної книги було занесено 85 видів тварин, то на сьогодні вже 382. Досі не здійснюється плата за користування мисливськими угіддями.

Унаслідок неналежної охорони рибних ресурсів спеціальними уповноваженими органами зростає незаконний рибний промисел.

За десять минулих років завдяки дії відповідного закону природно-заповідний фонд України збільшився у 2,5 разу. Створено низку біосферних заповідників, національних природних і регіональних ландшафтних парків. Але в заповідній справі виявляються ті самі тенденції, що й в екологічній політиці. Дуже гальмує створення природно-заповідного фонду в нашій державі те, що стаття 52 примушує кожного разу узгоджувати створення цих об’єктів з користувачами та власниками земель.

Багато разів приймалося рішення про те, що в нашій державі повинна бути окрема служба, яка опікується всіма об’єктами природно-заповідного фонду. Але воно виконано частково. І досі заповідники, національні парки належать багатьом відомствам.

Одним із найголовніших завдань територіальних управлінь екоресурсів є державний контроль за дотриманням законів про охорону довкілля саме місцевою виконавчою владою. Так записано. А насправді обласні державні адміністрації, а подекуди й районні керують їх роботою.

Відсутність єдиної структури територіальних управлінь екоресурсів в областях не дає змоги сформувати чітку вертикаль методичного забезпечення.

Про стосунки з прокуратурою. Одне з управлінь за тиждень отримало 14 вимог, подань, завдань різного рангу прокуратур стосовно проведення перевірок. Контроль за дотриманням законів має здійснюватися, але не потрібно вимоги доводити до абсурду, перехоплюючи функції міністерства в керівництві роботою природоохоронців. З другого боку, не за всіма матеріалами, поданими в прокуратуру про порушення законодавства, порушують кримінальні справи.

Близько 75 відсотків населення нашої країни споживає воду з водоймищ, на багатьох з яких немає зон санітарної охорони, повних комплексів очисних споруд та знезаражуючих установок. Значна кількість водопроводів не відповідає санітарним нормам. Приміром, у Луганській області вони становлять 24 відсотки, в Донецькій — 17, Херсонській — 16, Полтавській, Житомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській — 11—13 відсотків. У деяких областях наявні постійні відхилення якості питної води від гігієнічних нормативів за санітарно-хімічними показниками.

Торік прийнято спеціальний закон, за яким, безперечно, зросте відповідальність органів влади за забезпечення населення доброякісною питною водою. Але державний стандарт на неї не переглядався з 1982 року. Немає стратегічних документів, котрі визначали б першочергові та перспективні заходи поліпшення якості питної води.

Практика свідчить: економічні збитки від нераціонального використання природних ресурсів не відбиваються на кінцевих показниках господарської діяльності підприємств. Але ті трудові колективи, які раціонально використовують їх, жодним чином не винагороджують. Таким чином, найслабкішим місцем у чинному механізмові управління природокористуванням є недостатня економічна зацікавленість підприємств в ефективному використанні природних ресурсів та охороні довкілля.

Кілька останніх років у селищі Яськи Одеської області підтоплюється житловий фонд. Щороку на ліквідацію наслідків — ремонт пошкоджених будинків, споруд, техніки витрачаються сотні тисяч гривень. Незважаючи на це, стихійне лихо до кінця не приборкується. Програма його подолання коштує близько мільйона гривень. Реалізація її дала б можливість не лише запобігти підтопленням, а й підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва. Але кожного разу районні, обласні екологічні органи отримують відмови — немає коштів. Це негосподарський, недержавний підхід.

Нехтування природоохоронних законів нині стало однією з найболючіших проблем. У нас немає цілісної системи контролю за їх виконанням. Недостатньо виконують свої основні функції нагляду з цього питання органи прокуратури.

За законодавчими нормами не проведено державні екологічні експертизи добудови резонансних сьогодні об’єктів — Ташлицької ГЕС і енергоблоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС.

У нашому законодавстві відсутнє поняття «екологічні ризики». А якби воно було, тоді зникла б дискусія: будувати чи ні певні об’єкти. Ми досі не маємо закону про національний екологічний фонд. Про екологічний кодекс тільки починаємо говорити.

Міністерство екології та природних ресурсів, перебуваючи в умовах безперервних кадрових переміщень та структурних реорганізацій, не спроможне виробити стратегічну політику надійного захисту довкілля.

Наше лихо і в тому, що в органах державної влади немає кваліфікованого персоналу з питань охорони навколишнього середовища.

Загострюється, стає катастрофічною проблема Азовського моря. У районі міста Приморська, де розміщено 37 оздоровчих закладів і унікальна фізіотерапевтична лікарня, де щорічно відпочиває 35—40 тисяч осіб, спостерігаються екзогенні геологічні процеси, внаслідок яких знищується узбережжя довжиною 7 кілометрів. Розмивається пляжна зона, що відокремлює лиман від моря. Там треба будувати захисні інженерні споруди. Однак природа цих явищ не вивчена до кінця через відсутність коштів, а з 1995 року остаточно припинено дослідження, які проводилися тут 25 років.

Закликаю всіх учасників слухань усвідомити, що своєю бездіяльністю або негативною позицією в системі екологічних питань ми робимо заручниками своїх дітей, онуків.

Міський каналізаційний колектор по вулиці Щеринській у Черкасах завдовжки 3 кілометри непридатний для подальшого використання. Через це триває забруднення стічними водами грунтових вод і Дніпра. Враховуючи, що вниз за течією розташовані великі промислові центри — Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, у разі аварійної ситуації на нашому каналізаційному колекторі опиниться під загрозою водопостачання цих великих та інших міст.

Багато мільйонів витрачено на ремонт колектора, але його загальний стан не поліпшився. Тому з метою недопущення такої екологічної катастрофи, прошу Кабінет Міністрів профінансувати будівництво нового колектора в сумі 14 мільйонів гривень. Ні міський, ні обласний бюджети таких коштів не мають.

Нам потрібно створити українську філію Всесвітнього товариства екологічної економіки. А ця політика передбачає перенесення акцентів на оподаткування ресурсопотоків, що сприятиме істотному зменшенню промислового тиску на навколишнє середовище.

В основі економічної політики повинна бути концепція сталого розвитку, перенесення акценту з адміністративно-державної охорони природи на створення еколого-економічних механізмів її захисту, оновлення, відновлення, які працювали б в автоматизованому режимі.

В основу екологічної політики потрібно покласти також екологічні аудит і стандарти безпеки. Ми вирубуємо набагато більше лісів, ніж саджаємо. І може так статися, що в нас зникнуть ліси і не буде де вести партизанську боротьбу за нову екологічну політику.

З порушенням 8 законів України 15 років триває будівництво Ташлицької гідроелектростанції. Передбачається створення Олександрівського водосховища, яке затопить природний заказник Гранітно-степове Побужжя, археологічні пам’ятки кіммерійсько-скіфської доби, які належать світовій культурі, і святиню українського козацтва — останні пороги і місце буагардівської паланки. А ще будуть підтоплені деякі міста і села, тисячі гектарів чорноземів.

Вибухами вже пробили в гранітній скелі, яка відокремлює став-охолоджувач Південно-Української АЕС від річки Буг, десять величезних тунелів для перекачування води. Та не врахували, що динамічне навантаження від роботи потужних гідроагрегатів і потоки води в тілі порушеної скелі може зруйнувати її. І тоді стомільйонна маса води рине руслом Бугу, змиє міста, села й Миколаїв у тому числі.

Окрім того, за даними Інституту геофізики НАН України, щоденне переміщення мільйонів тонн води між нижнім і верхнім водосховищами через розлами земної кори, виявлені там Дніпропетровською геофізичною експедицією, може спровокувати землетрус силою понад 6 балів.

Саме тому Миколаївська міська рада прийняла рішення про неприпустимість цього будівництва. З вимогою покласти край цьому свавіллю виступають Зелений світ, Зелений рух, багато інших громадських екологічних організацій України.

В атмосферу області потрапляє більше 40 відсотків викидів промислових джерел України. Середня щільність викидів шкідливих речовин в області у 7 разів перевищує середній показник по Україні, у містах Маріуполь, Макіївка, Єнакієве, Горлівка — у 200 разів. У цих та інших містах рівень забруднення атмосфери вже тривалий час класифікується як небезпечний і надто небезпечний.

У загальному обсязі відходів у цілому по Україні на область припадає майже 50 відсотків відходів вугледобувної і вуглезбагачувальної галузей, понад 40 — металургійних шлаків і більше 30 відсотків золошлакових відходів теплоелектростанцій.

Донецька область визначається як регіон з критичним рівнем небезпеки виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру. 4,2 мільйона людей, а це 84 відсотки населення області, живуть у зонах підвищеного ризику для їхньої життєдіяльності.

У нас приділяють багато уваги нормалізації екологічної обстановки. Проте вкрай недостатня підтримка природоохоронних заходів із держбюджету. Так, з 148 мільйонів гривень зборів за використання природних ресурсів, спрямованих до держбюджету за останні 4 роки, області повернуто лише 2,1 млн. гривень, або 1,4 відсотка. Області потрібна Державна програма екологічної реабілітації.

Нині в Україні вже накопичилося 35 млрд. тонн відходів виробництва та споживання. А площа земель, яка зайнята ними, 130 тис. гектарів. Однак лише 8 відсотків їх загального обсягу сміття використовується у вітчизняній промисловості як вторинна сировина. Ми топчемо золото, яке валяється в нас під ногами.

Незважаючи на таку ситуацію, на територію України завозять великі обсяги відходів виробництва та споживання, різноманітну браковану продукцію тощо. У гонитві за надприбутками будують небезпечні технологічні лінії. Тобто наша країна вже сьогодні є загальноєвропейським смітником та крокує до екологічної катастрофи, яка буде гірша, ніж Чорнобильська.

Усе це є наслідком того, що наші природоохоронні закони не мають характеру прямої дії і не підкріплені необхідними підзаконними актами. Гадаю, екологічними питаннями вже час зайнятися Раді національної безпеки та оборони Україні.

Хочу нагадати: за Конституцією України земля і її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності українського народу. Всі вони, в тому числі земля, створені не людськими руками і працею. Вони існували ще до того, як на планеті Земля, вік якої 2,5 мільярди років, з’явилося людство, яке стало рушійною силою, котру можна порівняти хіба що з геологічними процесами.

Зважаючи на це, до природних багатств від Бога слід ставитися дбайливо, робити відсіч жадібним рукам, що до них тягнуться. Бо всі природні багатства належать минулим, сучасним і прийдешнім поколінням людей планети Земля. Тому законодавче забезпечення конституційного права для кожного громадянина України на справедливий, рівний доступ до такого суспільного багатства, яким є природні ресурси, — вкрай актуальна проблема.

Безмежний простір для зловживань і корупції відкриває наявна система видачі ліцензій та укладання угод на користування конкретними ділянками надр. І нерідко під гаслом розвідувальної експедиції на необгрунтовано тривалий час узаконюються крадіжки корисних копалин. Нам потрібно забезпечити безумовне виконання 13-ї статті Конституції України.

Згоден зі своїм колегою з Черкас, що через аварійний стан сантехніки, водопроводів ми скидаємо неочищені стоки в наші ріки. Скажімо, з нашого міста вони потрапляють у річку Уж, із неї — у Прип’ять і Дніпро.

Мене дивує, яким чином здійснюється нині розподіл природоохоронного фонду. 30 відсотків з нього спрямовується до державного і, як записано, 70 — до місцевих бюджетів. Але то так записано, а насправді 50 відсотків іде до обласного бюджету і лише 20 — до міського, на виконання конкретних заходів. Так не повинно бути.

Наше екологічне законодавство не узгоджене і з міжнародним, і законодавствами окремих країн. А Конституція неоднозначно регулює питання власності на природні ресурси. Приміром, важко зрозуміти, що означає право власності на атмосферне повітря як нематеріальний субстрат. Природа одна і до неї мають застосовуватися єдині принципи щодо форм власності на її ресурси. Це слід зробити у процесі реформування нашого Основного Закону.

Нині загальний стан виконання законодавства в нас характеризується суцільною безвідповідальністю. Свого часу Національна академія наук України мала свою думку щодо вибору майданчика під будівництво Чорнобильської АЕС. А якби тоді прислухались до голосу вчених, можна було запобігти великому лихові. Тому нам потрібна справді науково обгрунтована екологічна експертиза великих проектів, приміром, таких, як будівництво каналу Дунай—Чорне море.

Вода є життєво необхідним чинником, що не лише впливає на здоров’я, а й забезпечує саме існування людей. У всьому світі нині спостерігається брак доступної для використання чистої води в необхідній кількості. Щорічно внаслідок вживання неякісної води помирає близько 3,5 млн. осіб. За прогнозами міжнародної експертизи, водоспоживання на 2015 рік на кожного жителя Землі скоротиться на третину. Гостра нестача питної води викликає надзвичайний інтерес міжнародних організацій до цієї глобальної проблеми. Саме тому нинішній рік проголошено ООН роком чистої питної води.

Надзвичайно важливою є проблема забезпечення населення доброякісною і безпечною питною водою і для України, яка є однією з найменш забезпечених водними ресурсами країн Європи. Понад 80 відсотків населення України користується для задоволення питних і побутових потреб водою з відкритих водойм, а близько 30 млн. жителів — з найбільшої водної артерії — Дніпра. Водночас у відкриті водойми скидають побутові та промислові стічні води в об’ємах, що наближаються до річного стоку цих водойм, із них близько 40 відсотків — неочищені або недостатньо очищені.

Практично всі поверхневі, а в багатьох регіонах і підземні джерела водопостачання забруднені і не відповідають санітарним вимогам. Внаслідок господарської діяльності триває інтенсивне забруднення і підземних вод. У південних регіонах розташовано близько 800 накопичувальних промислових стоків, з яких до водоносних пластів фільтруються нафтопродукти, ароматичні речовини, розчини солей тощо, які роблять ці підземні води непридатними і небезпечними для використання.

За правилами для питного водопостачання можна використовувати порівняно чисті за санітарними показниками водойми першого класу, яких сто років тому було багато в усіх регіонах. Тому й технологія обробки води, що подається на водопровідні станції, була досить спрощена, але ефективна. Проте нині в усіх відкритих водоймах України за санітарними показниками лише один відсоток відповідає першому класу, а близько 20 — далеко виходить за найгірший — третій клас. Решта, тобто основний запас поверхневих вод, це — другий—третій класи. А для води сумнівної якості, тим паче тієї, що не відповідає санітарним нормам, повинна передбачатися зовсім інша, складніша технологія обробки. Але її немає на жодній водопровідній станції України!. Це означає, що у разі перевантаження очисних споруд під час паводків або звичайних сезонних підвищень рівнів бактеріальних забруднень про гарантію знезараження води годі й казати.

До того ж нерідко вода подається споживачам не безперервно, а періодично (і таких населених пунктів в Україні чимало!) або з великими перепадами тиску, або з порушеннями санітарного режиму під час ремонтних робіт, що закономірно «забезпечує» умови для її вторинного забруднення. Більше половини водопровідних мереж потребує заміни у зв’язку зі зношеністю, а процент цієї зношеності з кожним роком зростає. Тому проблема вторинного забруднення води невпинно загострюється і постає потреба створення нових водозаборів і водопровідних мереж, випуску довговічних труб, що нині нікого особливо не турбує. Отож доводиться лише гадати, яка в кожному конкретному випадку буде картина захворюваності внаслідок різних надзвичайних подій на водопроводах.

Для технології підготовки питної води в нас передбачене широке застосування хлору, внаслідок чого в ній утворюються небезпечні для здоров’я людей хлорорганічні сполуки та інші потенційно небезпечні речовини, яких налічується близько 300. За кордоном вміст таких речовин контролюється спеціальними лабораторіями, а в нас постійно визначається лише одна — хлороформ. За даними американських дослідників, внесок лише хлорорганічних речовин питної води в онкологічну захворюваність коливається від 5 до 15 відсотків. Економічні збитки від споживання неякісної води вони оцінюють у 19 млрд. доларів щорічно, з яких 16,5 — припадає на шкоду, завдану здоров’ю населення.

Забруднення води не вичерпується лише хлорорганікою. У поверхневих водах одночасно можна виявити від 2 до 14 тисяч хімічних речовин, що потрапляють туди з різних джерел забруднення різними шляхами. Нині ніхто не може сказати, як вони впливають на людський організм у всьому своєму розмаїтті та в «букетах».

Значна кількість хімічних забруднювачів узагалі не видаляється наявними методами очищення води, а на вірусні забруднення не впливає навіть підвищений рівень залишкового хлору у питній воді. Проте ризик поширення збудників інфекційних хвороб з питною водою набагато більший, ніж від речовин і методів, використовуваних для її знезараження та очищення.

Водопровідна мережа в Україні в надзвичайно поганому технічному стані через відсутність необхідного комплексу очисних споруд, знезаражувальних установок, зон санітарної охорони тощо. Кількість аварій на водопровідних мережах на порядок перевищує їх рівень у країнах Європи. Населення України змушене споживати воду низької якості, епідемічна безпека якої не гарантована і щорічно неухильно погіршується. Віруси у питній воді стали виявляти в кожній третій пробі, майже в половині проб виявляють збудники різних паразитарних хвороб.

Спалахи інфекційних захворювань, зумовлені забрудненням питної води, час від часу трапляються в різних країнах, але проблема в тому, що в нас «створено» всі умови, які цьому сприяють. Можна сказати, що медики в інтересах населення зробили все для того, щоб попередити захворювання, пов’язані з водним чинником. Але розроблені вимоги, правила та рекомендації необхідно ще й виконувати, як це робиться в розвинених країнах. Саме з виконанням у нашій країні завжди були великі труднощі, які всі ми так красиво навчилися пояснювати.

Отже, очевидно, що порядок у цій сфері необхідно наводити. Насамперед організації чи фірми, котрі займаються постачанням питної води населенню, повинні нести юридичну відповідальність за якість цієї життєво важливої продукції. Не можна сподіватися, що з прийняттям закону про питну воду ситуація відразу поліпшиться. Але закон забезпечує правове поле для всіх, хто бере участь у питному водопостачанні. У тому числі підвищено відповідальність місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які здійснюють права власника водних ресурсів, Міністерства екології та природних ресурсів і Держводгоспу, які видають дозволи на скидання у водойми забруднюючих речовин, створюючи тим самим додаткові ризики для здоров’я населення.

Формально несуть юридичну відповідальність і підприємства—забруднювачі водойм, але щось ми не чули про гучні справи стосовно винуватців грубих порушень природоохоронного законодавства. Законом передбачено також захист прав споживачів води щодо її безпечності. У разі, якщо внаслідок споживання питної води людина захворіла, наприклад на гепатит А, суд може змусити винуватця сплатити компенсацію за шкоду, заподіяну її здоров’ю. Отож будемо пропагувати серед споживачів питної води їхні права. Адже у прийнятому ще 1994 року Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» зазначено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані зебезпечити жителів міст та інших населених пунктів питною водою, кількість та якість якої повинні відповідати вимогам санітарних норм і державного стандарту. А підприємства, установи, організації, що використовують водойми, у тому числі моря, для скидання стічних, дренажних, поливних та інших забруднених вод, повинні забезпечити якість води у місцях водокористування відповідно до санітарних норм.

Ситуація з охороною довкілля в Україні не може не викликати тривогу. Вже час бити на сполох, бо нашими методами господарювання ми самі собі копаємо могилу і, якщо так буде далі, залишимо своїм нащадкам пустелю в мальовничій колись Україні. Щодо питної води — зрозуміло, що необхідно робити. Треба зосередитися на пріоритетних нагальних питаннях для поліпшення ситуації. Було б зовсім непогано, якби результати аналізів питної води щомісячно публікувалися в місцевих виданнях, щоб громадяни знали, чим їх поять.