Я не політизуватиму ситуацію

Маючи можливість виступити з цієї високої трибуни, я дуже хвилююсь і хочу бути почутою селянами, а особливо тими, хто наділений правом впливати на справи, від яких залежить доля села.

Проживши вже чималий вік і маючи за плечима значний трудовий стаж роботи на селі, я разом з мільйонами інших селян можу виступати об’єктивним свідком того, що відбувалося і відбувається в українському селі.

Я не політизуватиму ситуацію у своєму виступі, а посилатимуся лише на факти.

На моїх очах у найтяжчі післявоєнні роки Радянська влада, піднявши за короткий час сільське господарство з руїн, забезпечила швидкий його розвиток у 1960—1980 роках. Я порівнюю 1982—1992 роки, з часу прийняття у колишньому Радянському Союзі «Продовольчої програми», з часом проведення реформ у Незалежній Україні у 1992—2002 роках.

Завдяки глибоко продуманим, науково обгрунтованим програмам на селі протягом попереднього десятиріччя було забезпечено глибокі економічні й соціальні перетворення, докорінно змінився характер праці селянина.

Потужним потоком на село прийшла техніка, почали впроваджуватися комплексна механізація і прогресивні технології, спеціалізація і концентрація виробництва, виросли висококваліфіковані кадри сільських спеціалістів, відбулися разючі перетворення у соціально-культурному житті. На селі розгорнулося масове житлове будівництво.

І, як результат, 1990—1992 роки позначені найвищим рівнем виробництва різноманітної продукції села, а, відповідно, і рівнем оплати праці селянина.

Колгоспний пенсіонер на той час міг отримати 120—132 карбованці пенсії, що за тодішнім курсом долара становило 150 доларів США.

Переважна більшість селян мала досить вагомі грошові заощадження. У ці роки держава проіндексувала і викупила у населення облігації, які були випущені в тяжкі повоєнні роки для розбудови народного господарства.

У колективних господарствах вже забезпечувався нормальний режим праці і відпочинку: селянин міг отримати путівку на лікування і відпочинок в санаторії і пансіонати, поїхати у подорож, а головне — вся молодь була у клубах, будинках культури, на стадіонах.

Інакше кажучи, ми в ті роки набули реального досвіду з того, як планове, розумне ведення справи на селі могло сприяти зміцненню економічної могутності держави, підвищенню соціального і культурного рівня життя пересічного селянина.

Що ж ми маємо тепер? Чому ми розтоптали те позитивне, що було, не взяли його на озброєння, і, вдосконалюючи, не примножили здобутків?

Десять років — 1992—2002 — термін, достатній для того, щоб визначити не проміжні, а підсумкові результати, дати оцінку нинішній державній аграрній політиці, з’ясувати, чому проголошені реформи, входження сільського господарства в ринкову економіку не досягли своєї мети, кому це вигідно? Чому народ доведено до бідності?

Стан справ у сільському господарстві, затяжна криза негативно позначилися на суспільстві загалом.

А все тому, що в державі послабилася роль науки, проігноровані наукові розробки вчених. Їх застереження з приводу того, що ринкові відносини, якщо вони не мають певних обмежень (правових, соціальних, моральних) без регулюючої ролі держави, є дуже небезпечними і руйнівними, призведуть до розбалансування всієї економіки.

Так воно і сталося. Знизилися обсяги виробництва, аграрна сфера з прибуткової перетворилася на збиткову, і не забезпечує не лише розширеного відтворення виробництва, а й простого.

Неконтрольована лібералізація цін призвела до їх різкого перекосу, розвинулася криза неплатежів.

Усі комусь щось заборгували, більшість господарств у боргах, без оборотних засобів, матеріально-технічні засоби знижуються. Це використовують різного роду ділки, а люди стогнуть від непосильної праці, жалюгідного життя.

Усе це позначається і на соціальній сфері села.

Прикладом може бути наше господарство, якому я віддала 36 років трудової діяльності, у тому числі 26 років була незмінним його керівником.

Завдяки відповідному рівню економіки, за рахунок коштів господарства створена і функціонує добре влаштована соціальна сфера: побудовано дві середні школи, два будинки культури, клуб, три дитячі садки, три ФАПи, введено три АТС, завершено газифікацію сіл, а в нас п’ять населених пунктів. Побудовано мережу доріг з асфальтовим покриттям. Всі ці об’єкти, як я вже казала, побудовано за наші кошти, за власні кошти вони і утримувалися до 2002 року.

Частину всіх витрат згідно із Законом України «Про пріоритетний розвиток села» відшкодовано. На сьогодні прийнято до відшкодування і не відшкодовано за будівництво 769,6 тисячі гривень, на утримання — 580 тисяч гривень.

До 1999 року економіка господарства давала можливість розв’язувати і виробничі, і соціальні проблеми.

Нині у зв’язку з припиненням відшкодування коштів на соціальну сферу з боку держави, з постійним наростанням перекосу в паритеті цін, до всього додалися складні кліматичні умови 2002 року.

Відволікання коштів на утримання соціальної сфери поставило в складне становище великомасштабне господарство. Гадаю, що це також відчуває більшість таких господарств, як наше. Тривога за збереження створеної соціальної сфери велика. Бо там, де господарства припинили свою діяльність, а держава не в змозі їх утримувати, є і відповідні наслідки.

А що робиться із землею? Про це сказано вже достатньо.

То де потрібно шукати вихід? Але насамперед треба відповісти на запитання: а хто очолив реформи? Хто несе відповідальність?

На мою думку, необхідно на законодавчому рівні і на рівні уряду змінити функції МінАП. Наділити його відповідними правами, огородити його від впливу всяких партій, ліквідувати всі структури, які дублюють його діяльність, заважають працювати, покласти на нього відповідальність за те, що відбувається у сільському господарстві, відновити підпорядкування його структур на місцях.