Чесно кажучи, я довго міркував, як підступитися до написання цього тексту. Задум визрівав поволеньки, як урожай у полі. Земельна реформа, яка розпочалася в країні, породила безліч запитань і ображених громадян. Зрозуміло, не кожному вона до душі, оскільки є такі, які звикли жити, не задумуючись про завтрашній день. Але мова сьогодні не про них. Скоріше, про соціальну справедливість, декларовану в Основному Законі країни.
Спершу до мене звернулася жінка, яка багато років пропрацювала в колгоспі, але рішенням зборів їй земельний наділ не виділили. Як з’ясувалося, на початку дев’яностих вона виїхала до дітей у сусідню Росію. Згодом повернулася і почала працювати у рідному колективному господарстві. Без заяви про зарахування на роботу. Земельна реформа пролунала для неї, як грім. А ще несподіванішим стало рішення загальних зборів, за яким їй відмовилися виділити належні гектари. Для мене причина була зрозуміла — вони хотіли господарювати самі, а керівник господарства такого допустити не хотів. Але як допомогти цій жінці? Вихід один — подати позов до суду, який мав би відмінити дискримінаційне рішення. Однак... Довго переповідати не буду, скажу лише, що не захотіла скаржниця судитися, бо вважає, що і в суді важко добитися справедливості.
У цьому я міг переконатися, коли випадково зустрів викладача технікуму, який у вільний від роботи час підзаробляє копійку за кермом власного автомобіля. Батьки його дружини під час розпаювання отримали свій шмат землі, однак зять умовив їх не здавати її в оренду. Захотів господарювати сам. І що? Місцева влада в особі землевпорядників фактично відмінила рішення, прийняте не тільки загальними зборами, а й на сесії сільської ради. Вони нарізали землю в гіршому місці. І що Сашко — ім’я, до речі, справжнє — тільки не робив, до кого не звертався, ніхто палець об палець не вдарив, щоб «стриножити» землевпорядників. Отож він і звернувся до мене з проханням допомогти. І хоча офіційно я був у відпустці, відмовити людині не міг.
Дорогою він розповідав мені про свої плани, про те, як можна добитися прибутку, працюючи на власній землі. Усе в нього було продумано, виважено. Як сказали б економісти, Сашко вже встиг накидати бізнес-план.
На прийомі у голови райдержадміністрації я попросив останнього уважно підійти до звернення Сашка і приструнити землевпорядників. Тим паче, що мій новий знайомий уже не перший рік регулярно сплачував земельний податок. На цьому й закінчилася наша розмова. А через деякий час Сашко зателефонував і повідомив, що йому дали відповідь, яка фактично узаконювала дії землевпорядників. І що я міг йому сказати?
А що, наприклад, сказати людині, яка живе у приватному будинку в межах міста і не може претендувати на земельну ділянку, бо працювала водієм автобуса? А його кум, будинок якого стоїть через кілька десятків метрів, але вже за міською межею, отримав на сім’ю близько 16 гектарів землі. Власне приватизація, а точніше безоплатна передача громадського майна, в тому числі землі, як з’ясовується на практиці, часто-густо породжує таке беззаконня, що навіть дивуєшся. Не згадуватимемо про приватизаційні сертифікати. Можливо, хтось із можновладців колись зрозуміє, що саме з них почався великий обман народу. І не тільки через трасти. А й тому, що держава, декларуючи рівні умови, насправді зробила все, щоб більшість українців так і не зуміли стати власниками. Бо на торги виставлялися чи не найзбитковіші об’єкти, з одного боку, а з другого — чиновники створювали такі умови для громадян, що багато хто змушений був піти у ті самі трасти або продати сертифікат за копійки. Щось подібне відбувається і з земельною реформою. Розумію, що Президент України Леонід Кучма, коли у 1994 році підписував перший указ про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва, керувався добрими намірами. Але тодішні керівники господарств — своєрідні латифундисти — пролобіювали у цьому документі один пункт, за яким земля передавалася у колективну і приватну власність, але «виходячи з того, що земля повинна належати тим, хто її обробляє».
Власне, жертвами цього пункту стали не тільки жінка, з поневірянь якої я почав свої роздуми, не тільки Сашко, який не може добитися справедливості щодо батьків своєї дружини, а й мільйони українців, які проживають у містах. З цього я й розпочав розмову з головою Всеукраїнської громадської організації «Громадський контроль» Василем Волгою, який також давно і послідовно вивчає хід земельної реформи в нашій державі. Ось на що він звернув увагу:
— Передусім відзначу три статті Конституції. Скажімо, у ст.13 сказано: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу виняткової (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу... Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.» А ст. 14 визначає: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується». Водночас ст. 24 визнає: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Отож відповідно до цих положень Основного Закону держава повинна була виділити на кожну людину віком від 18 років майже два гектари землі. Однак Земельний кодекс, зокрема частина третя ст. 25, лише передбачає, що «землі у приватну власність працівникам державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа передаються безоплатно». Таким чином кодекс поділив жителів України на «праведних» і «нечестивих».
Пікантність ситуації у тому, що земля має реальну, а не паперову — на відміну від приватизаційних сертифікатів — цінність. Скажімо, у Канаді один гектар орної землі коштує від 100 до 500 тисяч доларів.
— А яка вартість одного гектара української землі?
— За оцінками експертів, з 2005 року, коли земля відповідно до законодавства набере ознак товару, гектар землі коштуватиме від 14 тисяч доларів.
— А чому так мало коштують українські чорноземи?
— Експерти газети «Бізнес» вважають, що офіційний продаж розпочнеться саме з такої цифри. Хоча, скажімо, у Криму, де питання виділення землі стоїть дуже гостро, в десятикілометровій курортній зоні гектар землі уже продається по 120 тисяч доларів.
— І що тепер робити?
— Намагатися відновити соціальну справедливість, доки земля не стала товаром. Торік група народних депутатів двічі зверталася до Конституційного суду з поданням щодо офіційного тлумачення ст. ст. 13 і 14 Основного Закону і двічі КС відмовив у відкритті конституційного провадження на підставі ст. 2 Закону «Про Конституційний суд». Фактично двічі держава відмовилася коментувати те, що відбувається із земельною реформою. І жодна людина, зокрема юристи і політики, не зможуть пояснити таку позицію, бо вона не тільки не відповідає логіці, а й не має жодного раціонального зерна. Не може, не має права Конституційний суд самоусунутися від розгляду такого важливого питання. Тим паче, що йдеться про утискування конституційного права мільйонів наших співвітчизників.
— А чи є вихід із цього замкнутого «порочного» кола?
— Звісно, вихід є із будь-якої ситуації. Скажімо, я закликав би українців у 2004 році проголосувати на президентських виборах за того кандидата, який візьме на себе сміливість відновити справедливість і дасть гарантії провести земельну реформу заново. Це — один шлях. Є й інший, який враховує міжнародний досвід. Скажімо, ми по-різному можемо ставитися до лідера Лівії. Однак народ його обожнює. Бо він заявив: «Лівійська земля належить лівійцям. За її використання ви отримаєте гроші». У цій державі діє фонд земельної ренти, звідки кожен лівієць отримує 2 тисячі американських доларів на рік. Можна подумати і про інші шляхи вирішення цієї проблеми. Але головне — не чекати біля моря погоди. Зважаючи на те, що ситуація з «земельним питанням» в Україні є унікальною, наша організація «Громадський контроль» оголосила всеукраїнський конкурс на розробку «Програми повернення процесу приватизації землі України в конституційне русло», що триватиме до 31 липня 2003 року. Якщо брати до уваги величезне значення цієї теми для України та постійний інтерес до неї з боку громадян, державних та громадських організацій, то щоденна інформаційно-роз’яснювальна робота стає необхідністю. Зокрема, цьогоріч у березні ми плануємо провести «круглий стіл» на цю тему.
Отже, якщо прагнути відновити соціальну справедливість, і не на словах, а на ділі подолати бідність, то, з’ясовується, цю проблему можна розв’язати і в ході земельної реформи. В тому числі і для тих громадян, які й підштовхнули мене до написання цієї статті.
