Шиманський, безперечно, — революціонер. Ведучи за собою граційних сподвижників, мовчки ігнорував противників. Він повертався потилицею до скептиків, які твердили: «Навіщо лізете у класику? Є ж бо світові зразки, світовий рівень...» Перші стріли летіли у головного балетмейстера Хмельницької обласної муздрами після постановки авторської версії «Кармен» на початку 90-х. Пуанти на небалетній сцені театру імені Петровського викликали недовірливе зітхання навіть у театралів: а що як експерименти сміливця проваляться к бісу?
Олександр Шиманський потроху відучав усіх навколо сприймати свої вистави як експерименти. Він поступово викристалізовував трупу — справжню, балетну. Так, як кожен художник, за словами Х. Ортеги-і-Гассета, формує навколо себе особливу народність. Щоб менше занурюватися у чужі сумніви, Шиманський ховався у розарії в себе на дачі, де крім троянд нічого не росте. Слухав платівки. Вертався у місто. І ось вам — «Віліси», авторське трактування «Жизелі» Адана. Балетні вузлики органічно впліталися і в драматичні вистави. Цей досвід розпочався із п’єси «За зачиненими дверима» Сартра. Публіка, вихована на Сартрах—Камю, приросла до крісел, коли танцівники приборкали п’ятнадцятихвилинне «Болеро» М. Равеля.
Із простого сюжетика з кон’юнктурною назвою «Українкою я народилася» Олександр Петрович зробив розкішну хореографічну фантазію. А ще Пігмаліон-хореограф виліпив власну «Веселу вдову», тільки не оперету — балет.
...Спостерігаючи, як нині направо-наліво розкидаються званнями, як блискавично усяке голомозе курча на вітчизняній естраді стає заслуженим, згадуєш Шиманського. Фантазер, естет, професіонал та, повторюся, революціонер Шиманський довго-довго чекав і, нарешті, нещодавно отримав заслуженого — вже кілька років як переступивши свою півстолітню лінію.
