Герої репортажів про так званий вищий світ часто купаються у променях сурогатної слави. За найвищим рахунком, велич не вимірюється скандалами та епатажем. А тим часом десь у паралельному, негаласливому світі хтось інший дарує іскри свого духу, не сподіваючись на лаври. Знайомство з такою особистістю подібне до перегляду альбому з рідкісними марками — іпостасями душі: тонкої, єдиної у своєму роді.
Такі різні прояви таланту однієї людини — винятковий випадок навіть для журналіста, якого важко чимось здивувати. У тому, що йдеться саме про винятковість, переконаєтеся, дочитавши текст до кінця.
Щоправда, стосовно абсолютної невідомості Геннадія Чепенка , грішу: про нашого персонажа знято шість документальних фільмів. І можна було б зняти ще більше. Бо відкривається Геннадій Олександрович не одразу, поступово, ніби намагається усвідомити багатогранність власної натури.
Голова для Патона
Колись Борис Патон запросив Геннадія Чепенка на роботу у свій інститут. Геннадій Олександрович, виявляється, володів особливим методом зварювання. А в інституті Патона якраз збирали відомості про такі новації. Там же зробили виставку творів скульптора-самородка Чепенка. Перед поїздкою на закордонний симпозіум Патон замовив Геннадію Олександровичу скульптуру голуба. Чепенко зварив птаха за своєю технологією, а ось на роботу в інститут йти відмовився. Зате металева голова Гавроша роботи Геннадія Чепенка залишилася на робочому столі Патона.
...На центральній алеї столичного зоопарку не так давно оселилися персонажі казки про Буратіно. Неандерталець Карабас, тонкосльозий П’єро, серцеїдка Мальвіна та інші. Неподалік — котельня, в якій автор композиції Геннадій Олександрович Чепенко працює електрозварником. (Металеві ворота зоопарку із зображенням чудових тварин та птахів — теж його витвір.) До приходу в зоопарк, щойно вийшовши на пенсію, він шість років трудився в реанімації однієї з київських лікарень: робив пацієнтам лікувальний масаж. Однак — усе по порядку.
Колись у сімдесяті монтажник зі стажем Геннадій Чепенко відпочивав у Криму. Він нудився обов’язковим засмаганням, мучився без роботи.
«Я пішов у котельню. Думаю, а що, як щось із металу зробити? І зварив Нептуна у вигляді свічника».
До цього він багато років малював аквареллю. Як побачив в армії фарби та пензлі — так і прикипів серцем до своєї музи. А потім у нього було багато виставок. Показував твори у Києві, возив і на всесоюзні експозиції в Білокам’яну (дотичні до арт-справ знають, що таке пройти худраду). Перший фільм про Чепенка був саме як про аквареліста, і вже решта — як про скульптора.
Режисери хапалися за тему зовсім не тому, що такий-то робітник має таке-то хобі. Феномен Чепенка в тому, що його твори навіть знавців дивують професіоналізмом, набутим невідомо в яких снах. 66-річний Чепенко, судячи з його робіт, молодий художник. Адже це —справжнє сучасне мистецтво. Тлумаченням характерів, чуттям матеріалу, почерком Геннадій Олександрович перегукується з прибалтійською школою.
Забути все
«Як вийшов цей роман із скульптурою? Непомітно для мене. Сиджу на роботі, бачу — відходи вугілля. Роздивився в шлаку якусь пику чудернацьку. Потім дивлюсь — згорілі мотори. Повитягав дроти, порізав на дрібненькі шматочки — зробив мозаїку. Іншим разом, після відрядження на взуттєву фабрику, придумав колаж із клаптиків шкіри. Для виробів використовував також цвяхи, гілки дерев».
Я запитую в Геннадія Олександровича, чи знає він, за скільки скульптори продають нині роботи? І чи не прикро бути ніби збоку від художніх процесів? (При цьому згадую, що в мого знаменитого знайомого ціна за металевий витвір сягає 25 тисяч доларів.)
«Знаю. Мене не раз запрошували на роботу, пов’язану з мистецтвом. Опирався цьому. Вважав, що недобре на творчості заробляти. Я весь час спілкувався з художниками. Вони мене визнавали. Робота в мене була інша, а мистецтвом я жив, з ним відпочивав. Забував у ці години про все. Та лише ставши бідним пенсіонером, зрозумів, що скульптура може якоюсь мірою допомогти вистояти».
Однак він і тепер неохоче розлучається з плодами праці. Якось на свято 1500-річчя Києва в Геннадія Олександровича хотіли купити одразу 10 масок із козацької серії. Та діти сказали: «Не продавай». І маски залишилися в квартирі (майстерні Геннадій Чепенко не має).
Відомий закордонний скульптор, спеціально запрошений для створення пам’ятника в Україну, був у захваті від робіт Чепенка. «Тільки, — дивувався іноземець, — у вас вони одиничні. А я роблю копії. До того ж тяжкою чорною працею в мене займаються інші люди, а я вже потім підправляю, коригую і ставлю своє тавро».
Степовий вовк
Геннадій Олександрович навантажень не боїться. Він — і це ще одна грань його обдарованості — майстер спорту з боксу, колишній чемпіон Київського військового округу. У 50-ті роки працював тренером в «Авангарді».
Ми п’ємо чай у котельні засніженого Київського зоопарку. Кілька хвилин тому проминали клітки з ведмедями, які дисципліновано сплять. Грифи у гігантських тенетах фотографували нас лінивими очима. Буратіно та іже з ним мерзли, присипані небесною манкою. Сюжет не вкладався в голові: є щось ірреальне у цьому знайомстві.
«У лісі я заряджаюсь. Хоча більше люблю степ. Трави збираю. Сам я родом з приволзьких степів: мого діда вислали туди з Полтавщини. А мого батька, першого секретаря міськкому комсомолу, розстріляли, коли мені було півтора року. Родичі-шишки від нас відвернулися, як мама залишилась сама...»
Він колажує спогади по-естетськи, ніби це черговий витвір. Одного разу Геннадію Чепенку закинули: мовляв, наперед не знаєш, що в тебе вийде. Скульптор запротестував: ні, я роблю те, що замислив. До того ж намагаюсь задум втілювати не перериваючись. Бо ж завтра вже зовсім інший стан. А потім він, побившись об заклад, зварив погруддя Т. Шевченка. А потім у Геннадія Олександровича була депресія, він пішов у музей Тараса Шевченка та й подарував свого Кобзаря.
Три спраги
«За все життя я не зрізав жодного гриба. Вудочки не тримав у руці. І ніколи не пив на природі. Ніколи не хотів дачу, машину: це відняло б у мене можливість творити».
Дружина Жанна жодного разу не приревнувала чоловіка до творчості. У Чепенків — дорослі син, дочка, а також троє онуків. 17-річний Антон, старший онук, має 80 дипломів та 10 медалей за перемоги на змаганнях з бального танцю. Професіональним художником стала лише дочка Наталка — вона закінчила художню академію. Геннадій Олександрович помітив потяг до мистецтва у середнього онука — 8-річного Жені. Коли разом гуляють містом, дід розповідає малому, що таке перспектива, та про інші корисні речі.
Чепенкові свого часу ніхто про це не розповідав. Шлях таким, як він, торують три вічні спраги — самопізнання, самовдосконалення, самовираження. Одного разу на виставці акварелей у Москві хтось дорікнув Геннадію Олександровичу: мовляв, працює під імпресіоністів.
«Я тоді навіть не знав, хто такі імпресіоністи. Пішов у магазин, купив альбом Ван-Гога. Й інші книжки, з яких дізнався про мистецький напрямок. До речі, Ван-Гог і ще, певне, Рембрандт — мої авторитети у творчості. Їх відчуваю внутрішньо. Подобається Ернст Неізвєстний — те, як він зображує якийсь паралельний рух суспільства...»
Геннадій Чепенко завжди багато читав. Цікавився східною філософією й медициною. Тепер трохи лікує людей, а гроші за це не бере. Бажання бути потрібним і покликало Геннадія Олександровича на роботу в реанімацію, про що йшлося на початку цієї розповіді. Ось і ще одне обличчя таланту нашого героя. А таланту, як казав мудрець, повинно вистачати на все.
— Звідки це все у вас? — ніяк не заспокоюсь я. — Можна мати Божий дар і смак, але ж художнику потрібні елементарні знання анатомії, композиції, перспективи...
Геннадій Чепенко показує очима на небо: «Мабуть, звідти. Просто чекаю, коли воно прийде».
