Поет Володимир Цибулько — в списку претендентів на Шевченківську премію. Щось у лісі таки здохло, раз до того списку потрапив автор вірша «Товариш Лєнін, я од вас балдєю!» (у автора не «балдєю», а крутіше слово). Це майже те саме, якби на найвищу премію подали (саме за літературні достоїнства) записи майора Мельниченка! Звісно, все м’якше: в претендентському списку не «Майн кайф» Цибулька, а його пристойна, навіть естетська книга «Ангели в піраміді».
Утім, Цибулько дуже різний — і плебей, і аристократ. Про це наша бесіда: для кого пише поет у нашому світі перевернутих слів і малопристойних понять? це — «возвеличу рабів отих німих» чи щось інше?
— Почнемо з того, що твої пісенні тексти — «Вишиваний Казанова», «Сірий цісар», «Басаврюк» — не попса, якої нібито вимагає сучасна естрада. Чому?
— Було відчуття незаповненої ніші й бажання її заповнити. А саме: в українській пісенній традиції дуже мало аристократизму, його там майже нема, а мені цього завжди хотілося. Тому такі тексти. А от зараз я пишу з «Піккардійською терцією» альбом авторських колядок. Узагалі, це ширша тема. Сучасна українська культура — не цілісний масив, де є всі жанри й форми вияву. Все, поезія чи театр, асоціюється у публіки з одним-двома іменами, а влада потім повторює ці імена й хвалиться, мовляв, у нас є і те, і се. А насправді це фікція, бо «те, що у нас є», існує за межею бідності, а отже, й за межею очевидності.
— Саме тому ти обстоюєш ідею створення української академії словесності?
— Можливо. Спілка письменників у своїй ідеї себе вичерпала, це було, по суті, велике агентство для поширення ідей Компартії. Потрібен і серйозний, суспільно вагомий проект, умовно — Академія писемності чи Академія словесності. В Росії подібна існує триста років, чи згадай французьку Академію безсмертних. Це дасть змогу задіяти найавторитетніших людей української нації —бо у нас вони катастрофічно незадіяні. Де мудрий Павло Загребельний, де Ліна Костенко, де Іван Дзюба? Голос цих людей повинен бути чутний всюди і завжди.
— Однак не чути, бо ми забули мову, яку знають вони. «Я од вас балдєю» — зрозуміліше, на жаль...
— Мова — не просто засіб спілкування, вона створює певні кліше, які характеризують епоху. Поет з тих кліше робить формули, люди повторюють ці формули, забуваючи, чиї вони. Це не «возвеличення рабів», а повернення їм їхніх же слів, але осмислених. Це важливо — осмислена картина дійсності, її перспектива — куди все воно йде. Поет — це кассандрівський комплекс, бо поет застерігає, показує ті невидимі порожнини, в які суспільство може зсунутися.
— А хто чує ці застереження? В ефірі крутяться твої пісні, вийшла книжка «Майн кайф», яку ти назвав книгою для народу. А що ж «народ»? Хто ти для нього? Блазень, що подає істини у вигляді зухвалих дурниць?
— Молодість дозволяє говорити зухвало, а тягар досвіду робить тебе обережним у слові, ти стаєш ніби сапером на полі мови й інтуїтивно намацуєш оці міни та порожнини. Я щойно закінчив книжку, що зветься «Книга застережень», там зовсім інша мова, новий погляд на себе й на все навколо. У «Книзі застережень» є саме згаданий кассандрівський комплекс, тобто не лише фіксація, а попередження.
— Ну от ти випустив книжку, тобто ти сапер, що повернувся з поля, по ньому ходять люди й тебе згадують, чи, навпаки, їм байдуже, що ти там зробив?
— Поет ніколи не працює в порожнечу, коли є посилання, то є й відповідь. Скажімо, книга «Майн кайф» була певною провокацією, і відповідь була дуже цікава. З одного боку, за непристойність мене лаяли люди, які в житті живуть самою лише непристойністю! А люди, від природи чисті, про мораль книжки зовсім не говорять. «Майн кайф» вважаю вдалою книгою, бо вона написана для всіх, але водночас написана дуже адресно, й кожен себе там знаходить і робить якісь висновки. Власне, мета провокації: змусити поглянути на себе збоку, і цієї мети досягнуто. Закладені в книзі філософеми люди прочитали точніше, аніж ненормативну лексику, яка там є. Це втішає й переконує в тім, що насправді стан речей, в якому ми перебуваємо, є типово українським і, як на мене, досить оптимістичним.
— У чім же оптимізм? У тім, що у нас «німі» не лише раби, а вже й пани? Чи це не кінець комунікації?
— Ні, комунікація закінчилась тільки в звичному для нас сенсі, а насправді вона відновлюється у цілком новому стандарті й вимірі, от що обнадійливо.
— Чим же тебе втішає цей відгук у «новому стандарті»?
— Книжка прочитана передусім політиками, вони там шукали для себе мовного інструменту, і знайшли, я часто зустрічаю у виступах чи в інтерв’ю політиків якісь фрази або посилання на книгу, або навіть адаптацію закладених у ці тексти ідей. Бог з ним, що при цьому не посилаються на автора — значить, ці ідеї стали їхніми. Зрештою, ти вказав напрям, і туди кинулась згаря піраній, отже, напрям вказано правильний. І ти насолоджуєшся оцим ажіотажем піраній довкола кинутої тобою ідеї...
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
