Усі сказали: він наш!

...Помічник оперуповноваженого Шалигинського райвідділу Міністерства Держбезпеки Лісицин, вочевидь, пишався своєю місією: йому особисто доручено заарештувати (за його ж доносом!) у Львові Івана Ганзина — «колишнього активного німецького найманця, який зі зброєю в руках грабував мирних радянських людей, а тепер отаборився в розсаднику антирадянських і націоналістичних поглядів, щоб і надалі боротися з радянською владою».

Те, що Іван Гнатович Ганзин був росіянином, не зовсім уписувалося у схему, а тому не бралося до уваги. Як свідчать матеріали слідства, йому весь час змінювали національність, пишучи в протоколах «українець». Оперуповноваженому було байдуже, що «затятий антирадянщик» виявився немолодою і невойовничою людиною, до того ж інвалідом дитинства. Не збентежило й те, що у «зрадника» під час обшуку вилучили ордени Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, дві медалі «За бойові заслуги», медалі «Партизан Вітчизняної війни» тощо, а головне — характеристику на партизана Ганзина Івана Гнатовича, видану Українським штабом партизанського руху...

Ганзина як небезпечного злочинця під посиленим конвоєм етапували до Сум, де пекельна машина відразу почала вибивати з нього зізнання.

Іван Гнатович добре знав її. До війни вона два роки тримала його в своїх лещатах. Органам НКВС, мабуть, здавалася підозрілою його кар’єра: в 21 рік — голова Шалигинського волосного комітету, в 30 — завідувач радгоспів різних цукрокомбінатів, у 38 — начальник сектору «Укрпунктзаготзерно». А за плечима — всього три класи земської школи. Не інакше, як контра. Два роки тримали його у в’язниці. Ганзин не визнав себе винним.

Коли німці підходили до Сумщини, безпартійного Ганзина, голову колгоспу «Червона сім’я» села Сімейкіне, викликав заврайземвідділу Дмитро Молчанов:

— Партія пропонує залишити тебе в тилу німців для організації партизанської боротьби. Ти згоден?

Чи міг він відмовитися, коли батьківщина в небезпеці? Та й допомогти старшому сину Івану, який воював на фронті, вважав своїм батьківським обов’язком. Тому Іван Гнатович погодився. Прийшли німці й запропонували йому бути старостою. Дмитро Молчанов порадив не відмовлятися: це нам згодиться.

Як свідчать матеріали справи Івана Ганзина, що зберігаються в архіві управління СБУ в Сумській області, свідчення людей, яких викликали на допити у справі Івана Гнатовича, за його старостування малушницям жилося спокійно. Якщо готували облаву чи експропріацію харчів та одежі, він попереджав односельців, і ті ховали все добро. Іван Гнатович разом з бригадирами (а фашисти зберегли на селі колгоспну систему як найкращий спосіб колективної відповідальності) роздав між ними всю колгоспну худобу, увесь насіннєвий фонд, розділив між ними плантації цукрових буряків, щоб люди їх викопали й забрали додому. В його селі знаходили притулок червоноармійці, які виходили з оточення чи тікали з полону, сім’ї розстріляних радянських активістів. Саме в Малушиному, обійшовши багато сіл і скрізь отримавши відмову, — знайшла притулок вдова розстріляного німцями голови колгоспу Разіна — Феона, в пограбуванні якої слідство звинувачувало Ганзина. Насправді, коли Феона вирішила йти в партизани, саме Іван Гнатович виписав довідку, що вона йде по сіль до Рильська, аби німці та поліцаї не перевіряли її щоразу.

У цей час партизанський рух на Путивльщині ширився. Староста Малушиного допомагав партизанам. У його селі поповнювалося продовольством і людьми з’єднання Ковпака. В 2-й Шалигинський партизанський загін від Ганзина йшли колишні полонені й оточенці, просто односельці, пішов його двоюрідний брат і рідний брат командира загону Петро Ганзин, а головне — три сини самого Івана Гнатовича — Олексій, Олександр і Володимир. Ганзин забезпечував Шалигинський загін і розвідінформацією. А коли партизанам знадобилася зброя, Малушинський староста звернувся до голови управи Міляєва, щоб той дав йому гвинтівки, ніби для організації поліції в селі. Сім гвинтівок і тисячу патронів того дня було передано до лісу.

Звісно, були у Івана Гнатовича й важкі моменти. Розпочалася мобілізація молоді до Німеччини. Скільки міг, нехтував накази, проте це довго тривати не могло. Він зібрав бригадирів: що робити? Це була тяжка дума. Зрештою, відібрали 18 осіб із тих сімей, де було по кілька працездатних молодих людей. Скликали сход, запитали людей, як учинити: не виконаєш наказ — прийдуть карателі, зроблять облаву й хапатимуть усіх. І збори затвердили список приречених. А після них пішли до Ганзина батьки молодих дівчат: «Іване Гнатовичу, допоможи, хай моя дитина залишиться вдома!» Одному Богу відомо, яких мук зазнав Ганзин у ті хвилини. Щоб врятувати село, мусив кимось жертвувати. Той вибір до смерті пік йому душу.

А за Ганзином почали стежити німці. Восени 1942 року Івану Гнатовичу залишатися в селі було вже небезпечно, і його забрали до загону. Інсценували арешт, аби німці за партизана-старосту не скарали село.

Воював Іван Гнатович — як душу відводив. Сумщина пам’ятає знаменитий Шалигинський бій, коли партизани розгромили німецький гарнізон. Саме Іван Ганзин, коли німецький кулемет зупинив атаку партизанів, зумів знищити його. Саме Ганзин першим увірвався до шалигинської комендатури і визволив в’язнів. За той бій Іван Гнатович одержав орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.

У з’єднанні Мельникова Ганзин ще ходив у рейд на захід України. Воював до вересня 43-го, а потім захворів, і його літаком відправили до Москви. Додому Іван Гнатович повернувся з нагородами, з гордістю за чотирьох синів, які доблесно билися із загарбниками (Володимир мав одинадцять урядових нагород, у тім числі й орден Леніна). Син Олександр загинув смертю хоробрих. Дорого заплатив Іван Гнатович за Перемогу. Але не знав, що його випробування не скінчилися. Після війни померла дружина, і Ганзин поїхав до старшого сина, який залишився в армії, служив у Львові. Там Івана Гнатовича й заарештували...

Це був незвичайний суд. Мабуть, серед тогочасних справ не набереться й десятка, коли прокурор вимагав би виправдального вироку! Прізвище прокурора — Ординат. Що рухало ним? Етика юриста? Вочевидь, не тільки це. І він, і малушинці пережили страшну війну, яка для них стала своєрідним очищенням від скверни, і вони повірили, що відтепер усе має бути по справедливості.

Слідство робило все, щоб свідки, які знали правду, були на суді відсутні, а трибунал не зміг їх допитати. Тож коли 27 грудня 1948 року почався перший процес у справі Ганзина, в кімнаті для свідків не виявилося нікого. Але сталося неймовірне! Всупереч тодішній логіці, прокурор вимагає відкласти розгляд справи і забезпечити явку свідків. Трибунал відхилив цю вимогу. Прокурор наполягав. Зрештою, суд здався.

...Читати свідчення в суді односельців Івана Гнатовича без гордості за цих людей неможливо. Вони дали справжній бій сталінському Молоху. Ці, переважно літні, напівграмотні люди вистояли під тиском слідства — і захистили колишнього партизана. Домна Гуляєва, 1893 року народження, почувши, що написав слідчий у її свідченнях, категорично заявила, що «вони записані неправильно». 64-річна Феодосія Гуляєва теж відмовилася від свідчень, даних на попередньому слідстві. І отак п’ятнадцять із шістнадцяти свідків.

Обвинувачення луснули. Але адвокат, який ганебно увесь процес просидів мовчки, раптом просить суд... послати справу на дослідування. Трибунал так і робить (при цьому, правда, виносить ухвалу стосовно Лісицина за проведення ним слідства «поверхово й тенденційно»). Прокурор вражений. Він подає окремий протест: Ганзин повинен бути виправданий. Але військовий трибунал військ МВС Київського округу залишає протест без задоволення. Іван Гнатович іде по новому колу слідства. Проти нього висувають нові звинувачення. Мовляв, він і шибеницю в селі наказав збудувати, і партизанів викривав. Серед допитувачів, що дуже показово, знову Лісицин.

16 квітня 1949 року військовий трибунал військ МВС Сумської області знову почав розгляд справи — з тим самим прокурором, але іншим адвокатом. Як і першого разу, в кімнаті для свідків — порожньо. Прокурор (уже разом з адвокатом) вимагає перенести розгляд справи і забезпечити явку свідків. Судді вирішили обійтися одним Олександром Ш., якого під конвоєм привезли з Охтирки, де він сидів у в’язниці. Для слідства це «залізний» свідок. Проте він заявив: «Слідчий неправильно записав те, що я говорив...» Завдяки цьому прокурор і адвокат таки домоглися перенесення суду.

Його продовжили 27 квітня в Шалигіному. І знову слідство потерпіло крах. Від того, що понаписували слідчі, відмовилися не тільки малушинці, а й ходинці, сімейківці: Федір Носов, 67-річна Феодосія Гуляєва, Іван Горяєв (64 роки), Сергій Однолєтков, Юхим Шовків (66 років). І, нарешті, Горпина Пижова, дружина розстріляного німцями Єгора Пижова, в загибелі якого слідство звинувачувало Ганзина: «Слідчий неправильно записав мої слова!»

Викликали свідком і Петра Банчукова, дочку якого Іван Гнатович записав на відправку до Німеччини. Здавалося, хто-хто, а Петро не пробачить Ганзину цього. Проте Банчуков сказав на суді: «Дочку вибрали не тому, що мій син був у Радянській Армії, а тому, що в мене три дорослі дочки!».

Свідками виступали і командир 2-го Шалигінського загону Михайло Ганзин, комісар Ксенія Наливайко, інші партизани. Адвокат просить для Івана Гнатовича виправдального вироку. Та військовий трибунал усе-таки засудив Івана Ганзина за статтею 54-І-«А» КК УРСР «За зраду Батьківщини». Але виніс вирок не 25 років, як передбачає ця стаття, а 10 років ув’язнення, з поразкою в правах, конфіскацією майна й позбавлення нагород. Тюремники, приймаючи Ганзина у свої «обійми», вирішили, що 10 років — помилка, і в усі інстанції, зокрема, паспортний відділ, пішли довідки, що Ганзин відбуватиме 25-річний строк.

Битва за справедливість тривала ще 10 років. І лише після протесту Генпрокурора СРСР Руденка, Пленум Верховного Суду 9 липня 1959 року вирок скасував і справу припинив за відсутністю складу злочину. Іван Гнатович знову поїхав до сина у Львів, де й помер.

Уже немає в живих і багатьох інших учасників цієї історії. Але порядність і мужність цих людей заслуговує на те, щоб про них знали нащадки. Тому ми назвали їхні справжні імена.

 

Сумська область.