По вулиці Замарстинівській, на подвір’ї одного з корпусів Інституту внутрішніх справ, два роки тому громада спорудила пам’ятник: в’язень, обкручений колючим дротом. Від 1939 року тут була радянська тюрма. На стіні пам’яті і скорботи викарбувано 530 прізвищ тих, що був тут закатований. Серед них — Лига Іван Іванович. Нині у Львові живуть його діти —Володимир та Ірина Лиги.

І сім’я більше не бачила його

До їхньої скромної оселі я навідувалася впродовж багатьох років. І вона незмінно була виповнена гумором, сміхом. Сусіди казали: от щасливі люди, все в них склалося, живуть у добрі, поталанило їм на Божу ласку. Це справді так. Водночас «поталанило» і на Хресну дорогу. Якось Ірину Лигу, яка багато років поспіль працювала завідувачкою дитсадка, перестріла її колега-вихователька. І здивувалася, бо Ірина Іванівна виходила з крамниці для репресованих.

— Усі роки я приховувала від вас правду, бо інакше не могла б працювати, а тепер зізнаюся: мій батько був закатований у Замарстинівській тюрмі.

— И вы нас за это не возненавидели, всегда были такой доброй! — аж зойкнула росіянка.

Ненависті чи історичної образи не було і нема. Бо неправедний той шлях, на котрому виборювання незалежності й соборності своєї держави обертається ненавистю до іншого народу. Цих моральних засад Лиги ніколи не зраджували. Заступник голови Товариства політв’язнів і репресованих Володимир Лига йде з цими «уроками» до молодого покоління. Він втратив батька і брата, як син «ворога народу» не здобув тої освіти, котрої прагнув, та попри життєві тернії реалізував у своєму житті все, чого хотів...

Його батько — Іван Лига із селища Любінь Великий, вивчився у Львові, в технічній школі, працював столяром. Добре заробляв, віддавав гроші дружині на домашнє господарство, а сам квапився в Народний дім. Від 1936 до 1939 року був головою місцевої «Просвіти». У спогадах дітей закарбувався епізод років війни, коли селище ще було під німцями. Один із високих чинів, що квартирував у Лиги, розговорився з освіченим господарем, котрий добре знав німецьку мову. Пояснив йому, що ось-ось сюди ввійдуть радянські війська. Німець запропонував Іванові Лизі з родиною перебратися до Німеччини, обіцяв допомогу, попереджав, що від червоних добра не буде. Та Іван Лига й слухати не хотів. Остраху не мав, бо до справ політичних не був причетний і казав, що зі Сходу йдуть брати-українці.

Коли до селища приїхав з району політрук, щоб вибирати голову сільради, громада проголосувала за Івана Лигу. Політрук настирливо пропонував члена КПЗУ і намагався випитати у Івана Лиги: «Кто тут у вас враг Советской власти?» «Таких нема», — відповідав Лига, за що й й поплатився. У ніч 22 жовтня 1939 року його забрали. І сім’я більше не бачила його. Сидів у тюрмі до 26 червня 1941 року. Згодом співкамерник розповідав, що Івана Лигу викликали на допити раз на півроку, бо не було жодних звинувачень, суду.

Парадокс! Революціонери мали більше шансів вижити. Їх судили, засилали в табори і врешті найміцніші повернулися додому.

Хліб

Згодом прийшли забирати родину Івана Лиги. Також уночі.

— Нам дали півгодини, щоб ми зібрали речі і повантажили на воза, — пригадує Володимир Лига. — Мама плакала, я взяв свою скрипку і міцно схопився за одвірок — мене віддирали від нього. Почувши лемент, прибігли сусіди й принесли хліба. У Львові нас повантажили в товарні вагони і повезли... у безвість. Їхали ми близько місяця. Переважно вночі. Мабуть тому, що потяг стогнав, лементував, плакав. У вагоні було тісно, холодно і голодно. Люди хворіли і вмирали. Дорогою трупи викидали з вагонів.

Привезли нас у степи Північного Казахстану. Голова сільради телефонує в область і питає: що то за люди і що з ними робити? А звідти цінна вказівка: «Это —враги народа, выбросьте их волкам на растерзание». Та люди в селі були дуже добрі, співчутливі, дали притулок усім українським сім’ям. Нашу сім’ю — маму, мене, 15-річного брата Романа та 17-річну сестру взяли до себе старі Щербакови. Господарі співчували нам і плакали, розповідаючи про себе. Щербаков був свого часу заможний, та його розкуркулили і залишили в колгоспних злиднях.

Ми з братом Романом почали працювати в колгоспі за пайку — 250 грамів хліба і півлітри молока. А ще мене, 13-річного хлопця, запрошували зі скрипкою на сільські посиденьки. В село привозили горілку і суворо розподіляли по «чекушці» на двір. Потому робили складчину—збирали ті «чекушки» разом, готували закуску і збиралися в одній із землянок. Я до ранку грав на скрипці краков’як і гопак. Потому мамі приносили «гонорар» — яйця, хліб, молоко — і ми близько тижня мали що їсти. А їсти увесь час хотілося страшенно. Під час косовиці можна було впіймати перепілку, їжака — і це було свято. Чи знаєте ви, яка смачна юшка з їжака? Ми кидали його в окріп живцем, бо як інакше віддерти колючки...

Панна Ірина Лига, випускниця гімназії, складаючи в далеку невідому дорогу найнеобхідніші речі, прихопила нитки для вишивання. Коли дівчата з казахського степу побачили її вишиванки, усім закортіло мати такі самі. Запропонували: ми за тебе відроблятимемо в колгоспі, а ти — вишивай.

Аристократизм і врода панни Ірини не раз дивовижним чином впливали на життєві обставини і... з’являвся промінчик світла в тунелі. Коли вона працювала прибиральницею в районному дитбудинку, де перебували евакуйовані діти, начальство з числа перевіряльників на неї звертало увагу: «Что делает тут эта холеная интеллигентка?» Врешті їй запропонували навчати дітей шити, вишивати, в’язати. (Воістину, не буває на світі великої чи малої біди. Буває лиш менша чи більша готовність здолати її. До слова, «ворогів народу» з України дуже цінували в російських колгоспах, бо ті працювали, не покладаючи рук. — Авт.).

1943 року Романа Лигу взяли до війська. За тодішніми приписами рідні фронтовика мали можливість повернутися в Україну — робочих рук потребували цукрові заводи. 1944 року українських висланців завантажили у товарні вагони й знову була довга кількатижнева дорога в невідомість. На панну Ірину задивлявся есбіст із супроводжуючих, під час зупинок звивався біля неї на пероні. І навіть почав намовляти: «Я помогу тебе возвратиться домой, а ты ко мне приедешь?» Так визрів стратегічний план. Завдяки Ірині поталанило й іншим сім’ям. Їх зібрали в один вагон, причепили його до потягу, що рухався до Львова, і... Лиги опинилися в рідному місті. Подалися до тітки Марії і від неї дізналися, що батька нема серед живих.

В’язні

26 червня 1941 року, перед вступом німецьких військ у Львів, в’язнів терміново знищували. Одних розстрілювали, інших — живими замуровували. Попід стінами тюрем працювали дизельні двигуни, які глушили крики нещасних.

— Тьотя розповідала нам, що на подвір’ї тюрми були гори трупів, а під ногами хлюпала кров, — згадує Володимир Лига. — На тюремній стіні розіп’яли священика, в його розпоротий живіт вклали малу дитину. Батькового тіла не знайшли. Від нього залишилася лиш зашита в манжет сорочки носова хустинка з його портретом, котрий, очевидно, намалював якийсь співкамерник...

Лиги роками берегли страшну таємницю від «органів». Найліпше це вдавалося Ірині. Вона тривалий час працювала завідувачкою дитсадка при режимному заводі, де всіх перевіряли вздовж і впоперек. І знову краса і шляхетність зробили своє: начальник відділу кадрів (певна річ, представник «органів») танув перед пані Іриною, часто запрошував її до себе, щоб поговорити про життя. І не раз вона чула від нього риторичне запитання: «Ну почему нас так не любят?» А вона йому зичливо пояснювала:

— Ось бачите ці гарні будиночки по вулиці Бєлінського? Кожна галицька родина намагалася збудувати щось і залишити для дітей. А приїжджим начальникам такі будиночки подобалися і вони шукали способи, як їх прибрати до рук, виселити господарів. Сюди треба було посилати кришталево чистих комуністів. Наша сім’я чекала на східняків із добрими думками. Батько казав: у нас з ними — одна мова, одна віра...

Робіть добро зі зла

Володимир Лига дуже любив історію, мав чудовий голос, але про університет годі було й думати, зміг вступити лише в непрестижний Інститут торгівлі, став економістом. Згодом, коли вже оформлявся на роботу і писав у анкеті, що батько помер, зустрівся з колишнім головою КДБ Городоцького району Скрипником. Той відав кадрами управління торгівлі. Побачив знайоме прізвище, пригадав справу Івана Лиги і вмить «перекрив кисень» його синові Володимирові. Але Лига був надто хорошим фахівцем і врешті знайшов застосування своїм здібностям. І літературно-дослідницький хист він не змарнував: пише й видає книжки з історії. І музичні здібності не зарив у землю: від 1950 року співає у Заслуженій хоровій капелі України «Боян», а також у кафедральному хорі собору св. Юра.

Лиги вибудовують філософію свого життя на християнських засадах: ви нам — каменем, ми вам —хлібом. І відмежовуються від тих, хто прагне сатисфакції і помсти «клятим москалям». До прикладу, дехто з колишніх політв’язнів пропонував відновити історичну справедливість: відібрати будинки, які колись були власністю галицьких родин. Нині в багатьох отриманих неправедно оселях живуть діти, онуки «визволителів». Із багатьох особняків за радянської влади поробили багатоквартирні житлові будинки і поселили туди безвинних гречкосіїв. Відновлення історичної справедливості — надто тонка річ...

— Випробування дали нам силу, і ми досягли того, чого прагнули, дочекалися незалежної України і вболіваємо за те, щоб вона була українською за духом. — резюмує Володимир Лига.

— Божа ласка завжди була з нами, — додає сестра Ірина.

Свій біль вони заховали глибоко на денці душі. Живуть, як усі пенсіонери, але не нарікають. І їжаків не доводиться їсти, і таємниць не треба зберігати. Відтак на їхніх обличчях — незмінна добра усмішка.

Робіть добро зі зла, сказав філософ. Бо з чого ще можна його робити?

Львів.