Геннадій Удовенко: «Не боюся, коли мені дихають у спину»

 Із досьє «ГУ». Геннадій УДОВЕНКО. Голова Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, голова Народного руху України. Майже 40 років (1959—1998) перебував на дипломатичній службі — в МЗС України, в Секретаріаті ООН в Женеві та Нью-Йорку, у Постійному представництві України при ООН. Був Надзвичайним і Повноважним Послом України у Польщі, міністром закордонних справ України (1994—1998), головував на 52-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (1997).

— Геннадію Йосиповичу, як відбулося перетворення дипломата з багаторічним стажем у професійного політика, партійного лідера?

— Коли я працював постійним представником України в ООН, під час виборів Президента України і референдуму 1 грудня 1991 року наше представництво проголосувало за кандидатуру В’ячеслава Чорновола. Так він почав цікавитися моєю діяльністю, а познайомилися ми у Варшаві, коли я там працював послом. В’ячеслав Максимович знав мої державницькі погляди, і перед парламентськими виборами 1998 року, коли я був міністром закордонних справ, він запропонував мені балотуватися за списком НРУ до парламенту. Він сказав, що треба буде відмовитися від посади міністра, і я попросив кілька днів, щоб порадитися вдома з сім’єю.

Коли формували виборчий список НРУ, В. Чорновіл знову зустрівся зі мною і сказав: «Ви повинні йти за списком під номером два, але в нас є ще одна дуже поважна і активна людина — професор Черняк, заступник голови НРУ. Тож пропоную вам бути номером три». В’ячеславу Максимовичу було ніяково це говорити, бо він мене «зірвав» з такої високої посади, але я досить просто відреагував на це, відповівши, що для мене немає ніякої різниці. На цьому й порішили.

До речі, я працював міністром закордонних справ за чотирьох прем’єрів — Масола, Марчука, Лазаренка, Пустовойтенка. І за цей час під час формування нового уряду В. Чорновіл завжди ходив до Президента і говорив йому, що Рух підтримує кандидатуру Г. Удовенка на посаду міністра закордонних справ. Для мене була важливою підтримка провідної національно-демократичної партії та її лідера, хоча на той час я ще не був членом Руху.

Пройшовши до парламенту, я одразу написав заяву про прийняття мене до НРУ. Однак В. Чорновіл сказав: «Ми знаємо, що ви рухівець, але нам потрібно, щоб ви були позапартійним». Моя кандидатура тоді також розглядалася на посаду Голови Верховної Ради, але я сам відмовився від цього, реально оцінюючи ситуацію і свої шанси. Тобто у велику політику мене привів В’ячеслав Максимович Чорновіл у буквальному сенсі цього слова «за руку».

— Дипломат має бути майстром компромісу. А політична боротьба часто вимагає зворотнього...

— Справді, дипломатична робота — це пошук компромісу, проведення переговорів, толерантне ставлення одне до одного, що було навіть за радянських часів, незважаючи на конфронтацію, холодну війну. Я мав величезний досвід роботи в ООН і хотів його перенести в стіни парламенту. Виступаючи в парламенті, а особливо під час зустрічей із виборцями, я казав: нам вдавалося досягати в ООН компромісу між великими та малими державами, між білими і чорними, між багатими і бідними. А ми, українці, не можемо знайти спільні підходи до розв`язання якоїсь проблеми, щоб у нас не було ненависті одне до одного.

Таку політику я проводжу і тепер, але вона, на жаль, не завжди спрацьовує. Оскільки ми часто керуємося певними груповими інтересами, а не всього народу. І в політиці треба толерантно ставитися одне до одного і шукати компроміси в ім’я однієї мети — розбудови української держави.

— Що вас найбільше вразило у парламенті, коли вперше стали народним депутатом?

— Насамперед прикро вразило таке. Я дуже з великою повагою і любов’ю ставився до В’ячеслава Чорновола. І ось засідання фракції. Із запізненням вбігає один народний депутат, ще не знявши пальто, піднімає руку і просить слова, не знаючи навіть, про що йдеться. І починає «врізати» по Чорноволу. Досі я весь час працював на державній службі, де була дуже жорстка дисципліна, а тут — така невитриманість. Хоча тепер, коли проходить провід Руху, можуть «врізати» і по мені. І я вже нормально до цього ставлюся.

Друге, що вразило, — різноманітність інтересів у Верховній Раді і неспроможність тривалий час досягти компромісу. А що вразило позитивно — велика кількість народних депутатів, прекрасних ораторів, які можуть виступати без папірця з будь-якого питання і глибоко володіти проблемою. Адже дипломати виступають здебільшого лише з папірцем. Пам’ятаю, скажімо, як на сесії ООН виступав представник Ізраїлю, а потім зупинився і каже: «Вибачте, у мене пропала сторінка». І попросив головуючого дозволу зачитати її потім.

— У вашій біографії серед віх кар’єри дипломата є один «нетиповий» етап — коли після закінчення престижного вузу, факультету міжнародних відносин Київського університету і роботи в міністерстві, ви, корінний городянин, поїхали «піднімати село». Ця робота головою колгоспу була для вас «засланням»?

— Коли я закінчував університет, були проблеми з працевлаштуванням. Мене призначили секретарем колегії Міністерства промисловості й будівельних матеріалів, але це була робота не за фахом. До того ж за натурою я досить активна людина. Тоді був заклик ЦК КПРС «піднімати» село і колгоспи. Я загорівся цією ідеєю, хоча сам міська людина, родом із Кривого Рогу. Написав заяву. Але в мене не було досвіду. І ще довелося «пробиватися» через відбіркові комісії райкомів і обкому партії. Закінчив місячні курси сільгоспакадемії, а вже через тиждень практики у передовому колгоспі мене направили в колгосп села Домантівка на Київщині. Як мені сказали, цей колгосп гіршим уже ніхто не зробить. Але за три роки моєї роботи там усі показники поліпшилися. Потім цей колгосп треба було об’єднувати з іншим, мене відпустили, я вступив до аспірантури Інституту економіки сільського господарства, а вже звідти перейшов до Міністерства закордонних справ.

— А потім ви теж так легко бралися за складні ділянки роботи?

— Я не мав амбіцій зайняти вищу посаду, але завжди викладався на будь-якій посаді. Може, завдяки цьому мені й довелося працювати на високих посадах.

— Що ви вважаєте особистим досягненням під час головування на сесії Генеральної Асамблеї ООН?

— Коли кандидатуру Кофі Аннана підтримували на посаду Генерального секретаря ООН, головною умовою йому визначили реформування ООН. Треба було пристосувати цю організацію до викликів сучасності, зламати систему, яка існувала протягом 50 років. К. Аннан підготував доповідь про реформування ООН, а моїм завданням було втілити її положення в рішення Генеральної Асамблеї. Це було дуже складно. Малі держави ображалися, що переговори ведуться за їх спиною. І тоді я започаткував інститут неформальних засідань Генеральної Асамблеї, на які приходив кожен, хто хотів брати в них участь. Мене навіть називали головним реформатором ООН.

— Нині в парламенті та й загалом в українській політиці вас називають «патріархом». А не лякає, що в спину дихають молоді політики, які вже по-іншому мислять і діють іншими методами?

— Ні, бо я не амбітна людина. Цілком усвідомлюю, що мій час як політика вже завершується. По-перше, мій вік, по-друге, потрібні зміни, нові обличчя. На жаль, у Народному русі мені ніхто в спину не дихає. Я вже подавав заяву про відставку з посади голови НРУ, і вона є в Русі, але Центральний провід вирішив, щоб я не наполягав на ній до з’їзду, який відбудеться у травні цього року. Але ця заміна відбудеться. Нині в НРУ розглядаємо різні варіанти, хто мене замінить. Мало того, я вважаю, що в Україні тільки тоді відбудуться значні й докорінні зміни, коли до влади прийде молоде покоління. Його ідеологія, психологія, ставлення різко відрізняються від нашого, вони легше приймають рішення.

— Кажуть, що в сесійній залі парламенту сконцентрована дуже негативна енергія. Як ви знімаєте це напруження, як відпочиваєте? Чи маєте захоплення, хобі, крім політики?

— Я трудоголік. І дуже заздрю тим людям, котрі мають якісь захоплення. На роботу приходжу о восьмій ранку, повертаюся додому пізно, багато часу займає праця в комітеті, а ще треба й партією керувати. Намагаюся бути вдома о 9-й годині, щоб послухати в УТН, що там говорить Президент. У суботу завжди якісь політичні заходи. А в неділю треба почитати газети за цілий тиждень.

— А ваша родина також цікавиться політикою?

— Моя дружина проглядає всі випуски новин по всіх каналах і розповідає мені. Мій зять працює на дипломатичній роботі. А онук — у бізнесі. Політизовані всі. Дочка стежить за Інтернетом, інформує, що про мене пишуть, швидше, ніж прес-служба Руху. Всі мої рідні переживають, якщо з’являється негативний матеріал. А хобі — це, мабуть, збирання з давніх часів досьє — матеріалів з різних питань: історії, економіки, політики. Завдяки цьому можу завжди сам написати промову чи виступ із будь-якого питання. Частину таких досьє я передав до МЗС, частина — в комітеті, в Русі. А ще, за дипломатичною звичкою, щодня пишу ділові щоденники і розклад дня.

Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.