Як «прихватизували» Центральний універмаг

Насамперед хочемо подякувати прокуратурі Дніпропетровської області й особисто її керівникові Володимирові Васильовичу Шубі, який зреагував на нашу попередню публікацію «Як украсти будинок?» («Голос України» від 24 травня 2002 року). А розповідалося в ній про те, як безстрашні стосовно закону посадові особи товариства з обмеженою відповідальністю «Булліт» з допомогою не менш безстрашних чиновників Дніпропетровської обласної ради спочатку понад дев’ять років «безоплатно, тобто задарма», як казала героїня відомого мультика, експлуатували, а потім і зовсім привласнили належну державі будівлю площею 560 кв. м у центрі Дніпропетровська. Раді повідомити, що прокуратура належним чином зреагувала на статтю: будинок повернуто державі, угоду про його продаж «Буллітові» обласною радою, яка не мала права розпоряджатися державною власністю, за позовом прокурора судом визнано  недійсним. Щоправда, люди, винні в зазначеній правовій безстрашності досі не покарані і навіть пишуть касаційні скарги до Вищого господарського суду. Але це вже не становить небезпеки для держави і суспільства, оскільки тепер можна констатувати, що прокуратура захищає державну власність. А щодо винних, то добрий початок — половина справи. Тепер можна не сумніватися, що й до них у прокуратури руки дійдуть.

А нині прокуратура Дніпропетровської області натрапила на слід інших «гангстерів». Заспокоймо любих читачів: жодних жахів і епатуючих сцен ми змальовувати не збираємося. Не буде ані шаленої стрілянини з автоматів, ані підпільної торгівлі спиртним, ні навіть кохання в лімузині біля тюремних воріт. Одного разу в Дніпропетровську відбувалися інші, на перший погляд, аж ніяк не кримінальні, події — приватизація Центрального універмагу.

Однак лише на перший погляд необізнаного обивателя. А на погляд прокуратури Дніпропетровської області, — організації, без сумніву, компетентної в цьому предметі, — така приватизація стала наслідком дій, які кваліфікуються прокуратурою як тяжкий злочин. Скоїли ці дії, за висновками прокуратури,  посадові особи існувавшого тоді Фонду комунального майна тої-таки Дніпропетровської обласної ради, на чолі з Василем Чалим, та організації орендарів «Дніпропетровський Центральний універмаг», якою керував А. Бедняк.

Ось як викладено цю думку в офіційному документі, іменованому «Постановою про припинення кримінальної справи»: «...06.07.1994 р. між посадовими особами Фонду комунального майна Дніпропетровської обласної ради народних депутатів і організації орендарів Дніпропетровського центрального універмагу було укладено договір купівлі-продажу державного цілісного майнового комплексу зазначеного універмагу.

Згідно з умовами договору, об’єкт було продано за 7 467 192 900 крб., із яких 50 відсотків покупець зобов’язався сплатити власним коштом, а інші 50 відсотків — приватизаційними майновими сертифікатами в кількості 3 555 штук. Порушуючи вимоги ст. 8 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» та п. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду», 2997 приватизаційних сертифікатів, які було долучено посадовими особами Фонду комунального майна Дніпропетровської обласної ради народних депутатів і організації орендарів Дніпропетровського центрального універмагу як оплату за зазначений об’єкт приватизації, належали фізичним особам, які працювали в інших бюджетних організаціях і не були членами організації орендарів, що завдало збитків державі на суму 31 468,5 грн., оскільки зазначені кошти члени організації орендарів, у разі недостатньої кількості приватизаційних майнових сертифікатів, мали внести власними грошовими коштами.

Отже, своїми умисними діями, які виразилися у зловживанні службовим становищем.., що спричинило тяжкі наслідки, посадові особи Фонду комунального майна Дніпропетровської обласної ради народних депутатів і організації орендарів Дніпропетровського центрального універмагу скоїли злочин, передбачений ч.2 ст. 165 КК України...».

Яка скупа, прониклива мова! «Мцирі», та й годі. Щоправда, кінцівка цього прозаїчного твору, автором якого є слідчий прокуратури Бабушкинського району Дніпропетровська М. Помазан, вносить оптимістичну ноту в сумну розповідь: «...Однак, беручи до уваги, що санкція ч. 2 ст. 165 КК України в редакції КК України, що був чинний під час вчинення викладеної вище дії, передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на термін до п’яти років, а згідно з п. 3 ст. 48 КК України (нині чинного. — Примітка наша) особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, якщо минуло п’ять років з дня скоєння злочину, за який згідно з законом може бути призначено позбавлення волі на термін не більший як п’ять років, ... постановив: ... кримінальну справу ... припинити».

Перекладемо з юридичної мови на загальнолюдську. Бачте, свого часу членами трудового колективу Дніпропетровського центрального універмагу було створено організацію орендарів, яка уклала зі згаданим вище Фондом комунального майна Дніпропетровської обласної ради народних депутатів, що тоді розпоряджався державною власністю, договір оренди цілісного майнового комплексу під назвою «Центральний Універмаг», тобто споруди центрального універмагу з усім його майном. Причому з правом його викупу.

Згідно з угодою половину вартості зазначеного вище комплексу, яка на той час становила 7 467 192 900 крб., організація орендарів зобов’язана була сплатити приватизаційними сертифікатами, а інші 50 відсотків — «живими» грошима. Але, порушуючи умови договору, сплатила сертифікатами майже 100 відсотків вартості майнового комплексу, для чого залучила приватизаційні сертифікати громадян, які не були членами організації орендарів. А держава «недорахувалася» 3 733 596 450 крб. «живих» грошей. І реально ця сума не еквівалентна 30 з гаком тисячам гривень, як вирахував слідчий М. Помазан. Річ у тому, що тоді офіційний курс долара становив — 1 долар = 28 000 карбованців, а реальний — 1 долар = 70 000 карбованців.

Отже, держава недоотримала  еквівалент 53 337 доларів США — за офіційними курсом, або 133 342 долари США — за реальним курсом. Погодьтеся, і те, і інше — значно більше 31 468,5 грн., цифри, яка значиться в епічному творі слідчого М. Помазана. Адже нині 31 468,5 грн. — трохи менш як 16 тисяч доларів США.

Але про фінанси потім. Повернімося до юриспруденції. Так-от, у постанові слідчого далі йдеться, що, незважаючи на всі згадані «пустощі», перед судом ніхто не постане. Чому? — запитаєте ви. А тому, що закінчився термін давності притягнення «пустунів» до кримінальної відповідальності. Ні, пан Помазан, це — аж ніяк не «Мцирі». Ваша постанова — це, скоріше, відома байка про щуку, яка теж «напустувала» і яку за це кинули в річку.

Та хай і так — пощастило щуці, якщо терміни скінчилися. А як же бути з «цілісним майновим комплексом», який було приватизовано незаконно? Прокуратура Дніпропетровської області, яку очолює Володимир Шуба, вважає, що його мають повернути державі. В результаті проведеної після припинення кримінальної справи додаткової перевірки з’ясувалося, що зазначені в постанові слідчого посадові особи, яких ми порівняли з Криловською щукою, порушили не лише договір куплі-продажу.

З’ясовується, організація орендарів узагалі не мала права викуповувати згаданий об’єкт, бо в такому порядку можна було приватизувати лише об’єкти, ціна яких не перевищувала 20 млн. карбованців. А тут —понад 7 мільярдів. Такі об’єкти, якщо їх було здано в оренду, закон дозволяв приватизувати шляхом організації відкритого акціонерного товариства, засновниками якого мали виступати орган приватизації і організація орендарів, а статутний фонд такого товариства мало б становити майно, що приватизується. Вигадано мудро і досить справедливо: приватизуйте, люди добрі, цінний об’єкт! Вхід вільний — товариство ж бо відкрите, а що дорого — то тим більше акцій буде випущено і тим більше людей зможе їх купити і стати власниками частини державного майна. І інтереси орендаря враховані. У нього, у трудового колективу, переважне право на придбання акцій — це привілей засновника...

Але не так вирішили приватизатори Дніпропетровського ЦУМу. Вони, як відомий герой тих-таки І. Ільфа і Є. Петрова Остап Бендер, захотіли все і одразу. Тому їм не підходила процедура приватизації, запроваджена Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду» № 57-93 від 20 травня 1993 р., і вони вигадали свою.

Суть її полягала ось у чому. Спочатку організація орендарів викуповує в органу приватизації цілісний майновий комплекс. Як вона це зробила — ми вже знаємо завдяки історичному документові слідчого М. Помазана. Потім, уже не організація орендарів, а особи, які викуповували майно нібито в її складі (ви ж бо пам’ятаєте, що половину приватизаційних сертифікатів внесли сторонні особи) — створюють не відкрите, а закрите акціонерне товариство. Центральний універмаг мають отримати лише обрані! Такими щасливцями стали згадані вище громадяни, а також «інвестор» — фірма «Приват сервіс». Ось ці «найдостойніші» і підписали установчий договір про створення нового товариства. У ньому йдеться, що майно, викуплене у Центрального універмагу, вноситься фізичними особами в рахунок сплати їхніх акцій. А в статуті товариства сказано, що його статутний фонд формується грошовими коштами. Якому документу вірити?

Отже, ЦУМ, не довго думаючи, приватизували. При цьому не застосували той закон, який належало б застосувати під час приватизації даного об’єкта. А потім і інший закон, про приватизацію дрібних об’єктів — грубо порушили, щоб отримати об’єкт «безоплатно, тобто задарма». А одразу ж після цього несподівана радість звалилася на новоявлених акціонерів: саме вийшла постанова про переіндексацію основних фондів усіх юридичних осіб, і вони переоцінили своє майно, «викуплене» у держави недорого, та й ще за приватизаційні сертифікати: тепер воно в десять разів подорожчало, тобто вартість його стала понад 70 млрд. крб... Ну як тут знову не згадати класиків: «З таким щастям — і на волі!».

От ми й підійшли до ще одного цікавого питання, яке, хоча його й не торкнулася прокуратура, але постало на світ божий завдяки її пильності: ціні об’єкта. За якою ціною було продано «цілісний майновий комплекс Дніпропетровський центральний універмаг»? За 7 467 192 900 карбованців. Згідно з тодішнім реальним курсом —за 266 684 доларів США, або за 106 674 доларів США —за офіційним курсом. Смішно, чи не так? І за державу прикро, як казав колишній митник Верещагін із відомого фільму «Біле сонце пустелі».

Треба вам сказати, любі читачі, що чотириповерховий дніпропетровський ЦУМ ані трохи не менший, ніж інші колишні радянські ЦУМи, приміром, київський. І розташований він, як і столичний (який стоїть на Хрещатику), на найголовнішій вулиці Дніпропетровська — проспекті Карла Маркса. Звідси, власне, і його назва: «Центральний». Але ж «цілісний майновий комплекс» — це не одне приміщення, а три, а ще —транспорт, обладнання, товари... І все це продали за ціною дорогої іномарки, яких скільки завгодно можна побачити нині на вулицях Дніпропетроська. Шавновні «посадові особи Фонду комунального майна Дніпропетровської обласної ради народних депутатів і організації орендарів Дніпропетровського центрального універмагу», ви що, взагалі нікого не боялися? Хіба ви не розуміли, що одна лише споруда ЦУМу, за зменшеними вдесятеро підрахунками, не може коштувати менше, ніж 1 000 000 доларів? Це ж просто, як в анекдоті: «Скільки буде двічі по два? — Ну сім, вісім, ну не одинадцять же?!».

Так-от, якщо не боялися — даремно. Цей кричущий приклад юридичної безстрашності може закінчитися для вас сумно. Наскільки нам відомо, у прокурорських колах є думка, що слідчий М. Помазан не зовсім правильно кваліфікував ваші дії як зловживання службовим становищем. Є прокурори, які, уявіть собі, думають, що, коли державне майно, щонайменша ціна якого — 1 000 000 доларів — продали за 264 684 долари США, то це — справжнісіньке розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Або злочин, який кваліфікувався, згідно зі старим кодексом, за ст. 86’ КК України. Вона передбачала покарання терміном не на 5, а на 15 років позбавлення волі. І минає він лише 2009 року. Цілком можна встигнути, панове «щуки»...

Але це все-таки питання невизначеного майбутнього. А поки що справу про визнання недійсним зазначеного вище договору купівлі-продажу ЦУМу передано до Дніпропетровського господарського суду. Наші американські друзі назвали б її, певно, «Народ проти горе-приватизаторів». Хто переможе? Поживемо —побачимо. Нам, звичайно, хотілося б, щоб народ, бо ми також належимо до нього. Але люди, які наважилися купити ЦУМ за такі смішні гроші, та й не за гроші до того ж (як ми вже згадували) — не з боязких. Тому гучні судові спори, звичайно, попереду. Парадоксально, але прокурор, який захищає інтереси держави, перемагає в наших судах, як відомо, також державних, значно рідше, ніж за радянських часів. Ми пишаємося цим: мовляв, усі однакові перед законом, і держава також.

Але ця медаль має й зворотний бік — держава ж бо також наша. І право на приватизацію державного майна теж належить усім громадянам, а не лише групі особливо талановитих «щук», яким сором’язливий злодій завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу Олександр Якович, з тих-таки «Дванадцяти стільців», міг би лише позаздрити.

 

Дніпропетровськ.