Свідченням чого є від’єднання від електромереж окремих підприємств і цілих міст, які останнім часом трапляються часто-густо? Передусім — що споживачі не сплачують за спожиту електричну енергію. З другого боку — що виробництво її надто дорого коштує нам, і Україна є справді енергодефіцитною державою. Адже свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах (ПЕР) наша країна задовольняє за рахунок їх власного видобутку менш ніж на 50 відсотків. А закупівля та транспортування тих недостатніх обсягів досить відчутно позначаються на собівартості виробництва електроенергії і на ціні її реалізації.
Водночас, стверджує далі Держкомітет України з енергозбереження, у нас низька ефективність використання власних і закуплених — однаково дорогих отих ПЕР. Звідси випливає: створення конкурентоспроможної економіки, а відтак і підвищення рівня життя наших громадян неможливе без зниження енергоємності валового внутрішнього продукту. Порівняння-доказ цієї тези названого комітету: станом на середину 90-х років енергоємність ВВП (а популярніше — витрати електроенергії) на одиницю виробленої в нас продукції у три-п’ять разів перевищує показники розвинених країн. Це — об’єктивне обмеження конкурентоспроможності національного виробництва, що лягає важким тягарем (і з цієї причини також) на нашу й так ще бідну економіку.
Невже, знаючи про таке становище, у нас нічого не роблять, щоб виправити його? Ні, практична реалізація державної політики з раціонального використання традиційних енергоресурсів з наступним впливом цього процесу на ВВП розпочалася з 1994 року — після прийняття 1 липня Верховною Радою Закону України «Про енергозбереження». А що зроблено конкретно за минулі роки? Створено орган державного управління у сфері енергозбереження — згаданий уже Держкоменергозбереження (1995 р.), Державну інспекцію та територіальні органи, створюють підрозділи з енергозбереження в центральних та місцевих органах виконавчої влади. Тобто, як зізнаються в самому комітеті, закон реалізовано «переважно в частині інституційних та регулятивних напрямів».
Утім, «підштовхувачами» процесу забезпечення України енергоносіями та їх раціонального використання стали указ Президента держави у квітні 1997 року, який схвалив рішення Ради національної безпеки і оборони про невідкладні заходи з цих питань і затверджена Кабінетом Міністрів у грудні того самого року програма розвитку нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії, малої гідро- і теплоенергетики. А щоб запрацювали ці «підштовхувачі», потрібен був якийсь закон. Проект такого — «Про альтернативні джерела енергії» вже давненько підготував Комітет з енергозбереження, який Верховна Рада розглянула і затвердила 5 липня 2001 року. Та з того часу закон перетворився на... футбольного м’яча... Державна податкова адміністрація запропонувала Президенту України не підписувати його. З урахуванням зауважень ДПА закон був повторно прийнятий Верховною Радою 29 листопада 2001 року. Знову — на підпис і знову «вето», мовляв, не все враховано. Держкоменергозбереження нічого не залишалося, як викинути дитя разом з водою — вилучити сумнівні для ДПА два абзаци з однієї статті та один з пунктів «Прикінцевих положень». Після чергових погоджень з відповідними міністерствами чи вже закону, чи ще проекту знову подано цей конче потрібний нам усім документ до Верховної Ради.
До речі, вилучено абзаци про зменшення оподаткування прибутку підприємств, організацій на суму коштів, які спрямовують на інвестування у виробництво об’єктів альтернативної енергетики і про звільнення їх на певний період від обкладання податком на додану вартість операцій з ввезення в Україну матеріалів, устаткування і комплектувального обладнання, що не виробляють ще у нас, для створення джерел альтернативної енергетики. Власне, про які такі джерела йдеться? Загальні положення проекту закону визначають: це енергія сонячного випромінювання, вітру, морів, річок, біомаси, теплоти Землі, вторинних ресурсів тощо, яка існує постійно або виникає періодично у довкіллі. Є у нас досвід виробництва електричної, теплової та механічної енергії з альтернативними джерелами і відповідне ефективне національне устаткування? Лише дещо.
Нема сенсу журналістам, газеті сперечатися з тими, хто переконував і стримував Президента України підписати закон. Хоча ті, хто встромляє палиці в колеса «підштовхувачам», знали висновок науково-експертного управління апарату Верховної Ради по цьому закону. І ту частину, в якій ідеться про те, що на ДПА і Державну митну службу покладено контроль за цільовим використанням завезених матеріалів і устаткування, а отже, для вилучення двох абзаців і пункту 3 «Прикінцевих положень» немає достатніх підстав.
На засіданні Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки, з подивом обговорювали складнощі появи на світ Закону «Про альтернативні джерела енергії». І хоча із закону вилучено один з головних механізмів його реалізації, все ж вирішили: краще мати хоч який-небудь, аніж жодного. Тому комітет має намір умовляти народних депутатів проголосувати за нього ще раз.
А поки що у нас цим законом, як то кажуть, грають у футбол. Приміром, у Норвегії альтернативні джерела виробляють 47 відсотків різної енергії, у Швеції — 25, а в Україні лише 0,5 відсотка. Натомість маємо суворих стражів втрат доходів до Державного бюджету. Хоча, вочевидь, це не зовсім так. Згадаймо ще раз енергоємність ВВП, про що йшлося на початку цих нотаток.
