11 грудня 2002 року відбулися парламентські слухання на тему «Українська культура: стан та перспективи розвитку». Його учасники висловили чимало гірких оцінок незадовільного становища в різних галузях нашого духовного життя. Проте в доповідях та виступах чомусь недостатньо акцентувалася увага на архівній справі, котра виконує важливі функції в суспільстві. Отже, є потреба зупинитися на цьому окремо.

Працюють на ентузіазмі

Ще в перші роки нашої незалежності наукова громадськість України з великим вболіванням порушувала проблеми дбайливішого ставлення до історичних документів минулих епох. Після тривалого обговорення Верховна Рада України в 1993 році прийняла Закон «Про Національний архівний фонд і архівні установи». 13 грудня 2001 року було схвалено нову редакцію цього документа, котрим визначено основні завдання Держкомархіву України, важливішим з яких є розробка й внесення пропозицій до Кабінету Міністрів України в галузі архівної справи й діловодства, забезпечення відповідних програм розвитку цієї сфери.

Значним досягненням у реформуванні архівної справи на новій правовій базі є утворення Національного архівного фонду. В структурі Держкомархіву нині діють центральна експертно-перевірна комісія, наукова рада, редакційно-видавнича рада, методична рада, видається журнал «Архіви України». Координується діяльність 680 архівних установ. Це сім центральних державних архівів України (вищих органів державної влади й управління, громадських об’єднань, історичні архіви в Києві та Львові, кінофотофоноархів ім. Г. С. Пшеничного, науково-технічний архів, архів-музей літератури й мистецтва), науково-дослідний інститут архівної справи, державні архіви в АР Крим та в усіх областях, містах і районах. З 1998 року встановлено професійне свято — День працівників архівних установ — 24 грудня. Хоча число архівістів за минулі роки значно зменшилося, справжні ентузіасти й патріоти своєї справи, незважаючи на величезні труднощі, продовжують наполегливо трудитися, аби задовольнити потреби наших співвітчизників, а також загальнонаціональні інтереси.

А сприяє їм в роботі децентралізація архівної системи: значну частину раніше централізованих управлінських функцій передано держархівам областей. Помітно більше самостійності отримали також низові архівні установи. Архівні відділи районних державних адміністрацій та міських рад поступово перетворюються на установи постійного терміну зберігання документів.

Економити на духовності не можна

Однак ситуація в архівній справі, здається, ще загрозливіша й геть гірша, ніж у духовній сфері нашої держави в цілому. Це підтверджують аналізи й документи Державного комітету архівів України, численні звернення фахівців, істориків до органів влади, дуже гострі виступи стосовно цієї проблеми засобів масової інформації як місцевих і республіканських, так і зарубіжних. А хіба не про байдужість щодо ситуації в архівній справі вищих органів української влади свідчить стала тенденція щорічного скорочення асигнувань і невиконання обсягів бюджетних видатків, передбачуваних на поточні роки. Це незаперечно визнав у своєму виступі на колегії Держкомархівів України 6 лютого 2002 року Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, наголосивши, що «держава, як і людина, не може не пам’ятати, що економія на здоров’ї завжди згубна, а тим паче — на здоров’ї духовному».

Громадськість Закарпаття та сусідніх країн —Угорщини, Австрії, Чехії й Словаччини не може, зокрема, не тривожити становище, в якому опинилися історичні документи, починаючи з XІV сторіччя по 1944 рік, котрі поки що зберігаються в Державному архіві Закарпатської області. Ця унікальна неоціненна скарбниця, яку важко подати в грошовому еквіваленті, розміщена в аварійній споруді колишньої тюрми, побудованій австро-угорською владою майже 130 років тому в містечку Берегове. Після осінніх злив минулого року історичні документи опинилися під загрозою знищення. Адже гнила дерев’яна конструкція даху адміністративного корпусу та приміщення, в якому розташовані сховища, прогнулася, через це не лише протікає стеля. У декількох місцях вона провалилася й тримається лише завдяки підставленим опорам та стелажам з документами. Намоклі архівні справи довелося терміново перенести в коридори, куди ще на той час не потрапила вода.

А ще раніше — в 2000 році розвалилася майстерня, й архів припинив палітурні та реставраційні роботи з документами. Тому в більшості випадків керівництво архіву змушене відмовляти замовникам, в тому числі історикам-дослідникам, серед них чимало й іноземців, у роботі з документами. Зрозуміло, що це викликає законні нарікання та скарги зацікавлених дослідників.

У відповідь на запит великої групи народних депутатів України торік у вересні до тодішнього керівництва Кабінету Міністрів України стосовно зриву фінансування реконструкції приміщення Закарпатського державного архіву в Ужгороді ми одержали відповідь екс-віце-прем’єр-міністра Володимира Семиноженка, який пояснив ситуацію «тимчасовим обмеженням асигнувань» у зв’язку з «недоотриманням зовнішніх запозичень та утворенням значного касового розриву» та обіцяв забезпечити заплановані в Держбюджеті України на 2002 рік 200 тисяч гривень на закінчення реконструкції будівлі, переданої держархіву області в Ужгороді. Але кошти так і не надійшли до кінця року.

Нагадаємо, поняття «державна архівна установа» подається в архівному законі як «установа, що здійснює свою діяльність за рахунок коштів Державного бюджету України». Всупереч цьому за останні роки обсяги фінансування Державного архіву Закарпатської області становлять лише 20—40 відсотків від мінімальних потреб, щоб забезпечити його життєдіяльність. Фактично, окрім заробітної плати та нарахувань на неї, архів не фінансується. Загальний борг за послуги, надані архіву, досяг на кінець минулого року майже 200 тисяч гривень.

Програми формальні, фінансування нереальне

Як данина моді в останні роки приймається чимало загальнодержавних та регіональних цільових програм стосовно розвитку та зміцнення архівної справи. Проте вони майже нічим не підкріплюються. Ось, наприклад, Програма збереження бібліотечних і архівних фондів, прийнята Кабінетом Міністрів України в 1999 році. Центр ваги фінансових витрат у ній зміщено на місцеві бюджети. А коли з цього приводу звернулися в обласну держадміністрацію, там відповіли, що таких формальних програм в Україні прийнято кілька десятків і фінансування їх не є реальним.

Переконливим свідченням прогресуючих труднощів у галузі архівної справи стало повсюдне невиконання основоположних вимог закону про архіви стосовно забезпечення умов збереження документів Національного архівного фонду. Сховища всіх рівнів — від відомчих до районних, обласних і центральних архівів, давно переповнені. Наприклад, Державний архів Закарпатської області не комплектується вже впродовж майже десятка років через відсутність вільних площ. Відверто кажучи, лише ціною надлюдських зусиль, у протистоянні з комерційними структурами й владними мужами, в умовах гострого кризового дефіциту коштів, за підтримки народних депутатів, Держархіву вдалося в 1999 році домогтися передачі йому частини приміщення колишньої «Закарпаткниги» в Ужгороді, що використовувалося не за призначенням. Проте за минулі роки із потрібних на його реконструкцію згідно з кошторисом 2,4 млн. гривень надійшло лише 400 тисяч із Резервного фонду уряду. Пошуки джерел фінансування ведуться у всіх напрямах і на всіх рівнях, адже йдеться про збереження надзвичайно унікальних та особливо цінних документів з історії краю, української нації, народів Центрально-Східної Європи. Ці пошуки сягнули й за межі нашої держави. Кілька років ведуться переговори з представниками Угорщини, однак поки що безрезультатно. Безперечно, тут потрібна міждержавна угода України та Угорщини, адже значна частина документів Державного архіву Закарпатської області безпосередньо стосується також історії сусідньої держави.

Тривожна тенденція

А водночас у Закарпатті, та й не тільки тут, продовжують гинути історичні реліквії, що пережили вікові негоди, війни й природні катаклізми. Багато з них свого часу не змогли знищити у відповідності із спеціальними завданнями керівників колишніх Австро-Угорщини та хортистської Угорщини.

Через відсутність фінансування зірвано строки реконструкції приміщень, що були свого часу передані Держархіву Івано-Франківської області та Кам’янець-Подільському міськархіву. Незавершеним залишається розпочате раніше будівництво ряду інших облархівів. А хіба не ганебний факт, що востаннє спеціалізовану архівну споруду — Державний архів Житомирської області — було здано в експлуатацію в Україні в 1992 році, до речі, її спорудження було почато ще за радянських часів. Така тривожна тенденція зневажливого ставлення до історичної пам’яті українського народу не може не бентежити.

Україні вкрай потрібна цільова програма створення матеріально-технічної бази архівної служби європейського зразка. І починати створювати таку базу, на мою думку, треба із Закарпаття й Києва.

Ситуація ускладнюється й тим, що катастрофічно збільшується кількість споруд, які потребують капітального ремонту. В Закарпатті всі приміщення архівів протягом багатьох десятиліть не ремонтовані. Технічна зношеність і моральна застарілість усіх систем життєдіяльності архівів призводять до руйнування документів, біологічних ушкоджень, прискорення згасання текстів на носіях інформації. Через відсутність сучасного обладнання та відповідних матеріалів для консерваційно-реставраційних робіт і страхового фонду неможливо здійснити дійові заходи з відновлення й збереження першоджерел нашої історії.

Унаслідок фізичного та морального старіння, стихійного лиха було повністю зруйновано реставраційну майстерню Державного архіву Закарпаття. Тому припинено всі консерваційно-реставраційні роботи з фондами. Їх доконує постійна вологість у сховищах, низька температура, адже тут ніколи не було системи опалення та охоронної й протипожежної сигналізації. На локальний ремонт даху п’ять тисяч гривень виділив справді новий українець, котрий фанатично любить свій край і Україну, голова правління акціонерного банку «Ажіо» Станіслав Михайлович Аржевітін. Водночас він є і старанним дослідником архівних документів.

Надії на співробітництво

Україні дуже потрібне стратегічне планування розвитку національної архівної системи з обов’язковим її фінансуванням. Саме через відсутність коштів досі не розроблено й не прийнято, як це передбачала постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1993 року, перспективну програму еволюції архівної справи України.

Зрозуміло, що забезпечити виконання своїх функціональних обов’язків архівна система України не зможе без сучасних автоматизованих архівних технологій, її інформатизації. Відсутність планомірності, відповідних коштів, комп’ютерної техніки й фахівців гальмує інноваційні процеси. Це є різким дисонансом поряд з процесами інформатизації архівної справи в сусідніх і, безперечно, передових у цій справі країнах. Отже, нам також потрібне державне забезпечення інформатизації архівної системи та доступу в Інтернет, як це зробили вже давно в сусідній Угорщині.

Потребують удосконалення національна стратегія й тактика міжнародного співробітництва. Необхідна обгрунтована програма пошуку та повернення втрачених культурних цінностей, зокрема архівних документів.

На жаль, нині залишається лише декларацією положення нової редакції Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи», де йдеться про те, що «держава гарантує умови для зберігання, примноження та використання Національного архівного фонду, сприяє досягненню світового рівня в розвитку архівної справи і веденні діловодства». А норми цієї статті є надто актуальними для України. Щоб вони стали реальністю вже в найближчі роки, потрібно виробити дійовий механізм персональної відповідальності керівників місцевої влади та місцевого самоврядування за умови і стан збереження Національного архівного фонду — історичної пам’яті українського народу. Треба заборонити необгрунтоване скорочення чисельності працівників архівної системи України, використання штатних одиниць архівних установ для формування нових бюрократичних управлінь місцевих органів влади. Треба нарешті розробити і прийняти спеціальну програму зміцнення матеріально-технічної бази архівної спадщини України, передбачивши спорудження спеціалізованих сховищ європейського зразка.

Що стосується проблеми створення відповідних умов для збереження історико-культурного надбання країн Центрально-Східної Європи в Державному архіві Закарпатської області, то на часі укладення міждержавної україно-угорської угоди з цього приводу. Попередні переговори й узгодження позицій сторін уже було розпочато торік і в цьому напрямі досягнуто значного прогресу.

Отже, ставлення до архівної справи керівників усіх органів нашої влади — дуже важливий показник їхнього інтелектуального й культурного рівня.

Іван МИГОВИЧ, доктор філософських наук, народний депутат України.