Що таке спогади? Уривки життя, що з якихось незрозумілих причин відбилися в нашій пам’яті. Як кадри у фільмі, змінюють одне одного. Тільки фільм —це інше. Закінчився сеанс, промайнули титри. А цей «фільм» триває. І завдовжки він в життя.
«Я пам’ятаю, як у кабінеті посла розірвався снаряд, як ховалася під столом, намагаючись телефоном координувати евакуацію, — згадує Сайко Хомма. — Страху не було. Тільки переслідувала думка, що це випробування, послане мені Богом». Чому Сайко разом з іншими жінками не поспішила евакуюватися з Конго і затрималася аж на десять днів (ті, хто був на війні, знають, що це чимало)? «Я вважала, що мій обов’язок допомогти. Тим паче секретарів уже не було».
В її чоловіка Мішеля Кріделоза спогади інші. Оскільки Конго — колишня французька колонія, посольство Франції, в якому працював Мішель, було єдиним, яке не припинило свою роботу під час громадянської війни, і саме воно займалося евакуацією іноземців. Пан Кріделоз згадує, як плавилися алюмінієві меблі. А ще — як, рятуючи життя, дипломати були змушені залишити посольство, а в ньому й державні кошти. Як посольський бухгалтер потай пробрався в приміщення, зібрав три мішки грошей і пирогою переплив з Браззавіля до Кіншаси. 800 метрів суцільних порогів і водоспадів. За це його нагородили національним орденом за заслуги (до речі, Мішель також має такий орден). Як цілувалися з послом, коли весь цей жах був позаду і вони залишилися живими...
Ви думаєте, що цей матеріал про війну? Помиляєтеся, він про життя японської жінки, художниці, дизайнера Сайко Хомма і французького дипломата (який, щоправда, вже рік на пенсії) Мішеля Кріделоза.
«Мені в житті дуже пощастило двічі, — вважає Сайко. — Вперше з батьками. Вдруге — з чоловіком... Батьки — люди сучасних поглядів. З п’яти років я регулярно їздила до Великої Британії, де мешкає мій дядько, тож вирізнялася серед японських однолітків своїм світосприйняттям. Мені випало народитися в 70-ті, коли в Японію несподівано і різко прийшли американізація і модернізація. Багато людей, захоплені новаторськими ідеями, втратили своє коріння й національну ідентичність». І саме батькам Сайко завдячує, що не стала жертвою цієї модернізації. «Вони зуміли виховати мене в суто японських традиціях, закласти базу, на якій я могла порівнювати східну і європейську культури».
Одним з методів виховання батьки обрали приватні уроки каліграфії. Колись це було обов’язкове заняття для всіх дітей. Вважається, що каліграфія виховує в дитині посидючість, врівноваженість і самоконтроль. І коли Сайко виповнилося шість років, батьки вирішили: саме час виплекати ці риси в доньці. А Сайко захопилася... Хоча щиро зізнається, що й не мріяла стати художником-каліграфом. Коли їй виповнилося 18 років, батьки наполягли на тому, щоб Сайко обрала собі реальнішу професію, ніж химерне ремесло художника. Тож протягом п’яти років Сайко штудіювала англійську літературу. «Спочатку думала, що витрачаю час даремно. Але тепер зрозуміла: мало вміти малювати ієрогліфи. Для того, щоб це було справді професійно, потрібні грунтовні знання філософії, історії, літератури».
Затим була невдала спроба викладати в школі, сповнена великих розчарувань. Кілька років роботи в МЗС Японії... Хоча ні, про міністерство мова окрема. Саме тоді в житті Сайко з’явився Мішель, який працював у посольстві Франції в Японії. Британську школу мистецтв Сайко таки закінчила, але вже заміжньою. Як дружина дипломата, жила в Тунісі, Конго...
«З Конго я приїхала іншою людиною. Змінилися цінності, світосприйняття. А ще після Конго ми приїхали в Україну. Повірте, я ніде більше не зустрічала стільки чарівних людей: розумних, щирих, чесних. Повернулося бажання займатися каліграфією».
У Києві з великим успіхом пройшло дві її виставки. Після цього посипалися замовлення на дизайн інтер’єру у східному стилі. (Слід відзначити, що протягом десяти років Сайко займається дизайном посуду для фірм Франції, Італії та Японії.) «Робота завжди цікава, але з багатими людьми працювати важко. І взагалі шкода: в Україні стільки людей, які добре знаються на мистецтві, але вони не дуже багаті. А для заможних картини — часто престижний предмет меблів».
А потім, коли Мішель вийшов на пенсію, сім’я вирішила залишитися в Києві. Купили квартиру. Щоправда, квартира — це тема болюча. Сайко сама розробила дизайн, який передбачає перепланування. Як люди законослухняні, вони звернулися по відповідний дозвіл, на який чекають вже рік. Але надії не втрачають. Нещодавно поїхали до Франції і навантажили машину всім, що хочуть бачити у своїй київській квартирі. «Їхали, мов цигани, — сміється Сайко. —Зрозуміло, що на кордоні нас зупинили українські митники і запитали, що веземо? А ми кажемо, що перебираємося в Україну».— «Назавжди?» — «Так, не хвилюйтеся. Ми тут уже чотири роки живемо». — «І все одно їдете. Щось тут не так».
Але Сайко труднощі не бентежать. «Я люблю Київ і хочу вивчити українську мову. Мені подобається тут творити. Не знаю, чи це справедливо, але думаю, в каліграфії не можна збрехати. Вона відтворює твій внутрішній світ».
Якби ви побачили картини Сайко, то зрозуміли б, що в її світі нині панує гармонія.
