Парламентська делегація Верховної Ради України 19—20 грудня здійснила візит до Штаб-квартири Організації Північно-атлантичного договору в Брюсселі. Депутати зустрілися з Генеральним секретарем НАТО Джорджем Робертсоном, його помічниками Гюнтером Альтенбургом та Едгаром Баклі, іншими офіційними особами. Основними темами обговорення стали підписаний у Празі План дій Україна — НАТО, перспективи співпраці на 2003 рік та набуття Україною членства у НАТО.

Щойно ми завітали до Штаб-квартири НАТО, відразу відчули, як легко розвіюються міфи про цю організацію, які, на жаль, досі поширені в українському суспільстві.

Перший стосується нібито величезних непосильних витрат, які вимушена робити держава, що є членом НАТО. Військовий бюджет організації становить мільярд доларів. Витрати на секретаріат — 200 млн. Чверть цієї суми покривають США, 10 відсотків — Велика Британія. Загалом п’ять найбільших країн фінансують близько половини усіх витрат. Якщо розділити решту суми між іншими країнами-членами, ми не побачимо не лише жодного «непосильного тягаря», а навпаки — велику вигоду. Безперечно, держави витрачали б набагато більше, коли змушені були б діяти окремо та власними силами забезпечувати свою оборону. Коли країни приєднуються до Угоди про безпеку, вони отримують повноцінні гарантії у цій сфері. Крім того, країни—члени НАТО отримують найнижчі ставки кредитів від ЄС та інших фінансових донорів. Інвестиційний клімат після вступу до НАТО значно поліпшується, що приваблює приватних інвесторів. Умови щодо витрат на військовий бюджет фактично символічні і не надто обтяжливі для країн, які вступають до організації, як дехто вважає. До цього часу всі три нові члени НАТО (Чехія, Угорщина, Польща) надають набагато менше коштів з державного бюджету на оборону. Та й узагалі, постає питання — чому всі так прагнуть до НАТО, якщо це невигідно? Невже ми вважатимемо за дурнів усю Центральну та Східну Європу?

Другий міф стосується розташування зброї масового знищення на території нових країн-членів. Одразу зазначимо, що на сьогодні ми не маємо жодних ознак таких кроків з боку НАТО.

Крім того, понині розповсюджений міф про НАТО як про агресивний військовий блок. Нагадаю, що НАТО сьогодні — це оборонний союз, який не висуває загарбницьких планів щодо жодної країни світу.

Дехто вважає, що з розпадом біполярної системи потреба в НАТО як одному з її елементів відпала. Проте, незважаючи на зникнення одного з двох полюсів, які протистояли один одному — Організації Варшавського договору — загроза війни аж ніяк не була ліквідована. Навпаки, трансформація породила численні криваві локальні війни, які являють сьогодні головну загрозу миру та безпеці у світі.

З огляду на це країни-члени швидко дійшли висновку, що їхні зобов’язання щодо колективної системи безпеки та співробітництва, реалізовані в рамках НАТО, і далі залишаються найкращою гарантією їхньої безпеки. Хоча можливість прямого військового втручання могла бути незначною, для вирішення нових складних проблем, таких як етнічні конфлікти, та для зміцнення стабільності і безпеки у новій Європі могли знадобитися нові форми політичного та військового співробітництва.

Маючи на меті такі завдання, НАТО протягом останнього десятиріччя перетворилася з винятково міцного союзу з колективною відповідальністю за оборону його членів на центр партнерства між народами, які співпрацюють заради поширення зони безпеки. Починаючи з 1990 року, налагоджено регулярні контакти між колишніми країнами—членами Варшавського договору та новими незалежними республіками колишнього Радянського Союзу спочатку через заснування Ради Північноатлантичного співробітництва, яку згодом було перейменовано на Раду Євроатлантичного партнерства, а потім через програму «Партнерство заради миру». Подальші важливі кроки було зроблено з прийняттям до НАТО трьох нових членів, а саме: Чеської Республіки, Угорщини та Польщі, а також стосовно розвитку співробітництва — з Росією та Україною.

Мало того, військова сфера не єдина в діяльності організації, а останнім часом спостерігається стійка тенденція до трансформації альянсу та збільшення питомої ваги невійськових елементів.

Так, у жовтні 2001 року було започатковано найбільш масштабний та амбітний проект, який фінансуватиметься у рамках наукової програми НАТО. Цей проект під назвою «Віртуальний шовковий шлях» — за аналогією з Великим шовковим шляхом, який колись об’єднував Європу та Далекий Схід, сприяючи і торгівлі, і поширенню знань та ідей, — спрямований на розвиток комп’ютерних мереж та надання доступу до Інтернету науковим і дослідницьким колективам у восьми країнах Південного Кавказу та Центральної Азії.

У таких країнах, як Вірменія, Азербайджан, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан та Узбекистан, рівень доступу населення до Інтернету значно нижчий, ніж у Європі, а за станом економічного розвитку ці країни навряд чи змогли б у найближчому майбутньому сплатити за встановлення оптоволоконних систем доступу до Інтернету.

У рамках проекту наукові та дослідницькі колективи країн-учасниць отримають надійний доступ до мережі Інтернет із застосуванням найсучасніших продуктивних супутникових технологій через єдиний супутниковий сигнал. На кошти, надані в рамках гранту НАТО, було сплачено за окремий діапазон супутникового каналу, а також придбано і встановлено дев’ять супутникових антен.

НАТО починає активно співпрацювати з країнами Середньої Азії та Кавказу. Ведуться навіть розмови про можливе членство в альянсі Грузії та Азербайджану.

Динамічно розвивається діалог з країнами середземноморського регіону та Близького Сходу: Алжиром, Мавританією, Марокко, Тунісом, Іорданією, Ізраїлем та ін.

Усе це є показником глибокої трансформації, яку переживає альянс. Навіть останній саміт у Празі самі натовці називали не «самітом розширення», а «самітом трансформації».

Якщо говорити безпосередньо про співробітництво України з НАТО, то воно здійснюється в багатьох галузях. Проводяться спільні з українськими парламентаріями та іншими посадовцями дискусії за «круглим столом» з питань, пов’язаних з безпекою. Численні заходи ПЗМ та військові навчання, які проводяться в Україні та інших країнах, дають змогу нашим військовим отримати практичний досвід взаємодії з військовими країн НАТО. Важливими складниками цієї співпраці є тренування та навчання. Разом з колегами з інших країн-партнерів старші офіцери Збройних Сил України проходять навчання на курсах в Оборонному коледжі НАТО у Римі, а також у школі НАТО в Обераммергау (Німеччина). Контакти з цими двома освітніми установами сприяли заснуванню нового багатонаціонального факультету при Національній академії оборони України. До того ж організовуються програми перепідготовки для відставних військовослужбовців або тих, що найближчим часом будуть звільнені в запас або відставку, з метою полегшення їх інтеграції до цивільного життя.

Важливо зазначити, що НАТО багато в чому допомагає нам у суто цивільних справах. Так, коли у березні 2001 року сильні опади та танення снігів призвели до серйозних повеней у 12 регіонах Західної України, наш уряд звернувся по допомогу до альянсу. Від самого початку рятувальної операції Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи (ЄАЦКРК) відіграв надзвичайно важливу роль. Було проведено консультації з відділом ООН з питань координації гуманітарних справ стосовно заходів, що мали бути вжиті, а звернення щодо термінового надання допомоги були передані до контактних установ в

НАТО та до столиць країн-партнерів. Відгукнулося 20 країн—членів РЄАП, які надали істотну допомогу в ліквідації наслідків стихійного лиха.

У 1995 році країни—члени НАТО брали участь у наданні допомоги під час повені у Харкові. У листопаді 1998-го 11 країн—членів РЄАП відгукнулися на заклик про надання допомоги ЄАЦКРК, коли внаслідок найбільш руйнівних повеней, що сталися останніми роками у басейні річки Тиси, постраждало понад 400 000 осіб у 120 маленьких містах та селах і було затоплено 100 000 гектарів сільськогосподарських угідь.

У рамках ПЗМ проводяться заходи та ініціюються проекти, метою яких є надання нашій країні допомоги у здійсненні ефективної підготовки до подібних стихійних лих та поліпшенні рівня проведення операцій з ліквідації їх наслідків. Під час маневрів «Закарпаття-2000» — навчань із здійсненням моделювання повені за участю 11 країн—членів РЄАП — було відпрацьовано механізми та перевірено потенціал, зокрема, щодо проведення повітряної розвідки, евакуації потерпілих та встановлення обладнання для очищення води. У 2001 році було введено в дію спільний пілотний проект Україна—НАТО із залученням сусідніх країн, мета якого — розробити ефективні системи оповіщення та реагування на повені у районі басейну річки Тиси.

Важливим прикладом співпраці може також бути створення україно-польського батальйону у складі сил КФОР. Батальйон є частиною багатонаціональної бригади «Схід» в американському секторі Косово, який межує з колишньою Югославською Республікою Македонією та Сербією. Батальйон під командуванням польського офіцера з українським заступником налічує 800 військовослужбовців, з яких близько 500 — польські офіцери і близько 300 — українські військові. До його складу також входить литовський підрозділ чисельністю близько 30 осіб.

Крім того, з 6 грудня 2002 року 92-га окрема аеромобільна рота та 11-й окремий інженерний взвод Збройних Сил України приступили до виконання завдань з підтримки миру у північній частині краю Косово як частина бельгійсько-люксембурзько-румунсько-українського батальйону (БЕЛУКРОКОС) сил КФОР у складі багатонаціональної бригади «Північ».

Зі створенням Сил швидкого реагування НАТО більш-менш чітко вималювалася спеціалізація країн—учасниць альянсу. Так, Німеччина відповідає за стратегічні авіаперевезення, Нідерланди — за надточні прилади наведення, Чехія — за хімічне озброєння. На перспективу Україна могла б спільно з Німеччиною здійснювати саме стратегічні авіаперевезення.

Тим паче, що під час останнього візиту парламентської делегації до Брюсселя по-новому звучала тема середнього транспортного літака АН-70. Після усіх численних терористичних актів, які мали місце останнім часом, європейці стали інакше дивитися на цю проблему, маючи подібний літак лише в кресленнях. Тут не виключена можливість початку нового діалогу з Україною. І це аж ніяк не єдиний проект.

На зустрічах також обговорювалися стосунки в трикутнику Україна—Росія—НАТО, в яких, до речі, останнім часом з’являється дедалі більше позитивних моментів, що переважно пов’язано з поліпшенням відносин Росія—НАТО. І саме у цей час були опубліковані заяви голови Державної Думи Росії, де він серед іншого називає НАТО архаїчним утворенням, в якому бідній Україні робити нічого. На мою думку, а також моїх колег-депутатів та представників НАТО, такі некоректні у міжнародних відносинах висловлювання відображають лише погляд найстаршої генерації російських політиків, яким справді важко подолати образ ворога, що наполегливо формувався десятиліттями. Уявіть собі, що було б, якби Володимир Литвин, виступаючи на зустрічі зі своїми колегами у Москві, заявив, що Росії треба поміняти свої зовнішньополітичні пріоритети.

На жаль, те саме можна сказати і про посла Росії в Україні пана Черномирдіна, висловлювання якого також часто далеко виходять за дипломатичні рамки.

Під час дискусій у Брюсселі робився наголос на важливості парламентської підтримки співробітництва України з

НАТО. Зокрема, було високо оцінено результати парламентських слухань з питань взаємовідносин та співробітництва України з НАТО, які відбулися у Верховній Раді України

23 жовтня 2002 року, та постанову, прийняту за їх підсумками.

Під час обговорення останніх кроків у рамках співробітництва України з НАТО Генеральний секретар Робертсон високо оцінив підписаний у Празі План дій, виконання якого може стати важливим щаблем у просуванні вперед процесу вступу України до НАТО.

На закінчення пан Робертсон підкреслив доцільність оприлюднення цього важливого документа, який сьогодні під грифом «Для службового користування». Учасники української парламентської делегації, цілком підтримавши необхідність доведення змісту Плану дій до широкого загалу, звернулися з відповідним листом до Президента України.

Ігор ОСТАШ,народний депутат України.