Іван Карабиць покинув цей світ рік тому. 17 січня цього року йому було б 58. До річниці смерті видатного композитора в Національному палаці «Україна» за підтримки Олександра Омельченка, Міністерства культури і мистецтв та головного управління культури  Києва відбувся великий концерт «Іванове водохреще — пісенне диво Івана Карабиця». Як попереджали організатори, «грандіозне дійство». І вони нас не обманули.

Ті, хто знав Івана Карабиця, кажуть, він умів дружити. Однак таку кількість, та ще й в одному залі, шанувальників композитора, народного артиста України, професора, директора міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест», певне, не могли уявити навіть його друзі. Як і таку лавину народної любові.

Борис Олійник, Юрій Рибчинський, Ніна Матвієнко, Мирослав Скорик, Андрій Демиденко, Віктор Шпортько... Це лише невелика частка відомих особистостей, котрі прийшли вшанувати пам’ять про І. Карабиця словом та музикою. А разом з ними — й провідні камерні, естрадно-симфонічні, танцювальні, хорові колективи. Того вечора всі та все було з великої літери.

Як пояснили на прес-конференції напередодні події, пісенний концерт — один з двох останніх прижиттєвих проектів композитора (другий — відновлення опери-ораторії «Київські фрески»). Але найцікавіше те, що останніми роками Іван Карабиць категорично не хотів писати пісні — про це журналістам повідав Олександр Биструшкін, начальник столичного головного управління культури. Цікаво ще й тому, що Іван Карабиць був в обіймі причетних до організації фестивалів «Кримські зорі» та «Пісенний вернісаж». Тож дарма він відмовлявся від піснетворчості. Бо наша популярна музика давно вже загинається від репертуарної кризи.

«Моїй Україні», «Дніпровська вода», «Мати наша —сивая горлиця», «Мій Київ», «Ти подумай, Париж» —нетлінний фонд вітчизняної пісенності. А чого лишень вартий «Батьківський поріг», гідний Нобелівської премії, за оцінкою Юрія Богатикова (якого також уже немає з нами і який співав того вечора в запису — з екрана над сценою).

Після концерту в голові крутилися думки, навіяні спілкуванням з невмирущою музикою. Було шкода, що йдуть кращі, а на зміну, як правило, адекватні величини не приходять. Що ЯКІСТЬ естрадної пісні в найвищому значенні цього слова залишилася за порогом двадцяти—тридцятирічної давнини. Що культура повинна бути державним пріоритетом, а не статтею заощадження бюджету.

...Борис Олійник стояв на сцені й, ніби крізь стелю, дивився на зоряне небо, шукаючи там свого друга Івана Карабиця. А потім сказав: «Такі люди, як ти, не відходять, а лише переходять у пам’ять і пісню».