Поки колеги-художники наввипередки малювали-ліпили вождів та героїв радянської доби, Ігор Копчик творив себе самого. Звісно, із небесної глини.
Його батько був шевцем. А син - і швець, і жнець, і на дуду грець. Перейняв із родинними генами вправність ремісника-кожум’яки, але йому судилося власним Духом оживити волову шкіру — матеріал для мистецького самовираження в рельєфній пластиці. Можна було піти й легшим шляхом. Зрештою, «для підтримки штанів» працював свого часу механіком холодильних установок на продбазі. Запускав оті установки, а відтак ішов до своєї кімнатки і творив собі, як вільна птаха. Ось де корінь добра і зла його долі: «вільна птаха». Вона й наспівала художникові найскладнішу з можливих траєкторій польоту.
Якось у музеї меблів побачив півсферичне тиснення на шкіряному кріслі, і тоді муза сказала художникові: іди! Здобувши мистецьку освіту, він почав учити себе самого, адже обрав єдину, невторовану і неповторну колію, яку називають рельєфною пластикою на шкірі. Годі описати технологію перетворення грубої волової шкіри на оригінальний мистецький твір. Сама лиш підготовка матеріалу — це дев’ять етапів. Зокрема, перш ніж натягнути шкіру на форму, Ігор Копчик дужими руками довго розминає її. І ніяка механізація тут не допоможе. Бо треба передати шкірі власну живлющу енергію і ще щось, лиш самому художникові відоме.
Його рельєфна пластика на шкірі складає три цикли: «Біблійними шляхами», «Шевченкіана», «Історія мого народу». Ці роботи експонувалися на 20 персональних виставках в Україні і за кордоном. «Вільна птаха» приносить дари передусім на олтар християнської ідеї та національного самоутвердження. Назви творів говорять самі за себе: «Богородиця», «Спас нерукотворний», «Тайна вечеря», «А ти, всевидящеє око...». Усі створені ним образи біблійних персон чи сучасників неканонічні. Його Богородиця — мила серцю україночка, Папа Римський багатозначно усміхається. І навіть Віктор Ющенко (одна з найсвіжіших робіт) — схожий і несхожий на себе. У його портреті — образ сильного духом національного героя-політика. До слова, Віктор Андрійович (у такому трактуванні образу) дуже важко давався митцеві. Матеріал чомусь чинив опір, і художник кілька разів натягував шкіру на форму. Портрет з якоїсь причини не захотіли взяти на виставку в Українському домі. Аргументи організаторів експозиції були якісь туманні, й художник запропонував іншу свою роботу.
Бути власником творів Ігоря Копчика — престижно. Йому самому мода на ексклюзив не до душі. Та не може ж він відмовити поважним людям, які просять надати твори для подарунку тому чи іншому високому гостеві. Відтак його твори на християнську тематику збагатили (хотілось би вірити) кількох прем’єрів, Леоніда Кравчука у часи його президентства. Леонідові Кучмі львів’яни подарували «Ангела ІІІ тисячоліття». Роботи Ігоря Копчика дарували і Папі Римському, і Варфоломею Константинопольському. До речі, місцеві можновладці, беручи для подарунків твори Ігоря, обіцяли розрахуватися, та майже ніхто не робив цього. Думають, що художник живе духом єдиним. Втім, це схоже на правду. Йому й справді надто складно продавати свої дітища: «Не хочу кидати перли свиням. Мої роботи — не для тупих, дурних і ситих...»
Ось так він і живе між грішними грішми і безцінними ідеями, знаючи собі ціну. Скарбів не нажив і, схоже, не наживе. Важко за таких принципів утримувати сім’ю. Та його вірна супутниця, Божественна Оксана, терпляче ділить із ним долю й не докоряє. А багач-бідняк щиро сміється у своїй тісній майстерні по вулиці Дорошенка: бідні люди! Крутяться в суєті суєт і ніяк, сердешні, не доробляться до «Спаса нерукотворного»...
Львів.
