ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОЇ СОБОРНОСТІ

Саме того зимового дня в золотоверхому Києві під перегук дзвонів Святої Софії було ухвалено рішення про об’єднання двох, розділених історичною прірвою, гілок українського народу. В Універсалі Директорії УНР наголошувалося: «Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Усвідомлюючи суспільно-політичне значення цієї події, керівництво УНР подбало, щоб прийняття Акту Злуки стало величною маніфестацією єднання східних та західних українських земель, виявом політичної консолідації національної еліти, днем народження єдиної незалежної соборної держави. Сценарій урочистостей розроблявся під керівництвом міністра освіти Івана Огієнка, а режисурою дійства опікувався корифей українського театру Микола Садовський.

Особливої значущості події надавала присутність усього керівництва УНР, представницької депутації ЗУНР, делегатів Трудового конгресу, духовенства, військової старшини, іноземних дипломатів, великої кількості люду. Прийняття Акту Соборності перетворилося на могутню демонстрацію національної єдності.

Наступного дня Трудовий конгрес, як вищий представницький орган українського народу, майже одноголосно ратифікував документи про об’єднання двох державних утворень.

Так, спираючись на заповітні мрії і широке волевиявлення обох частин українства, враховуючи об’єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна Українська держава.

Оцінюючи тоді цю важливу подію, відомий український політичний діяч і публіцист Сергій Єфремов писав: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах».

Проте, як відомо, тоді українці свій історичний шанс не реалізували. У тих складних внутрішніх та зовнішньополітичних умовах об’єднання завершити не вдалося. Україна залишалася бездержавною, роз’єднаною етнічно, роздертою територіально, поневоленою національно. Втрата державності знову перетворила соборність українських земель на ідеал, невтілену мрію, одвічне бажання.

На щастя, ті часи для України вже минули. Твердо віримо, що назавжди. Складні процеси державотворення спонукають до осмислення пройденого нашими попередниками шляху. Особливо це стосується української національно-демократичної революції початку минулого століття і таких її кульмінаційних моментів, як проголошення Актів Незалежності та Соборності.

Сконденсований у них пасіонарний спалах творчої енергії нації, витворений нею історичний досвід є актуальним і повчальним. Ігнорувати його ми не маємо права.

Відзначаючи День Соборності, ми повинні віддати шану політичній мудрості і патріотичним почуванням тодішніх політичних лідерів, ініціаторів і безпосередніх творців Акту Злуки: Лева Бачинського, Володимира Винниченка, Сидора Голубовича, Стефана Левицького, Андрія Макаренка, Симона Петлюри, Євгена Петрушевича, Федора Швеця та багатьох інших.

Слід пам’ятати, що на їхню долю випав не тільки тріумф ухвали доленосних рішень, а й гіркота поразок та усвідомлення власної причетності до їх творення.

Оцінюючи значення Акту Соборності, не можна погодитися з твердженнями деяких сучасних політологів про те, що злука УНР і ЗУНР виявилася штучним утворенням, красивим патріотичним міфом. Тогочасна нереалізованість цього акту не може перекреслити його історичного і політичного значення.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.

Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об’єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».

Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об’єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об’єднати населення і території обох утворень в одній державі.

У січні 1919 року Українська Національна Рада в Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об’єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з’єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.

Сьогодні потребує поглибленого аналізу і комплекс об’єктивних та суб’єктивних причин нереалізованості Акту Злуки. Цілком зрозуміло, що їх слід розглядати в контексті загальної поразки української національно-демократичної революції початку ХХ століття.

Насамперед, треба відзначити обмеженість правової бази функціонування новоутвореної держави, яка набирала аморфних рис конфедерації (спільні сфери управління — військова, дипломатична, фінансова). Акт Злуки та інші фіксовані домовленості мали прелімінарний характер, адже ухвала основних конституційних документів відкладалася до всеукраїнських установчих зборів.

Надзвичайно складна воєнно-політична ситуація, боротьба на два фронти призвели до конфронтаційних розходжень між керівництвом обох утворень з питань стратегії і тактики, вибору союзників, використання військових сил тощо.

Становище ускладнювалося й різновекторністю зовнішньополітичних орієнтацій обох українських проводів. Це дезорганізувало спільні дипломатичні зусилля, вело до подвійної гри сторін, знижувало міжнародний імідж УНР, врешті-решт обернулося новим, ще більшим розчленуванням її території між кількома державами.

Заради історичної правди слід сказати, що не останню роль у невдачах проекту Злуки відіграли і суб’єктивні фактори: амбітність лідерів обох утворень, небажання йти на компроміси, особиста неприязнь та інші, на жаль, властиві українській еліті риси, які не раз у критичні моменти історії виявлялися фатальними.

У загальному підсумку це призвело не тільки до фактичного зриву Акту Злуки, а й загальної поразки української революції та державності. Взаємопов’язаність та взаємозумовленість цих факторів очевидна.

Проте об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам’ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

Якщо події кінця Першої світової війни спричинили крах об’єднавчих зусиль українського народу, то Друга світова війна стала каталізатором збирання роз’єднаних частин України. Вони попали в орбіту геополітичних інтересів двох антагоністичних тоталітарних режимів — радянського і фашистського.

У результаті нового перерозподілу Європи, завдяки «шлюбу за згодою» між Сталіним і Гітлером західноукраїнські землі були інкорпоровані до складу СРСР. Безперечно, тодішнє радянське керівництво вирішувало свої стратегічні завдання, нарощуючи територіальний тулуб держави, найменше турбувалося про соборність України та етнічну консолідацію українців. Якраз навпаки, воно розуміло, що західноукраїнське населення, особливо галичани, несуть на східні терени республіки небезпеку поширення «українського буржуазного націоналізму». Звідси й такі жорстокі методи «комунізації», масові репресії, численні депортації населення, братовбивче повоєнне упокорення Західної України.

Попри справжні наміри та сподівання партійно-державного керівництва СРСР, об’єднання всіх українських етнічних території в одній, навіть квазідержавній структурі мало і позитивне значення. Насамперед, це соціальне піднесення, промислова модернізація краю, підвищення освітнього рівня людей тощо.

Населення східних та південних регіонів теж відчувало вплив своїх західних співвітчизників. Долаючи суцільні ідеологічні загати, їхня ментальність, культура, політичні настрої знаходили відгук, особливо в середовищі інтелігенції, інспірували дисидентський рух, сприяли національному пробудженню.

Безперечно, «золотий вересень» 1939 року не став ідеалом соборницьких устремлінь західноукраїнського населення. Йому набагато ближчим і зрозумілим був січневий Акт Злуки 1919 року. Не випадково, що одно з перших авторитетних громадських об’єднань краю, Галицька асамблея, ще на початку 1990-х років у своїй ухвалі «Про єдність українських земель» правовим підґрунтям входження західноукраїнських земель до України назвала саме Акт Злуки. У тому, що на Всеукраїнському референдумі східні та західні українці проголосували за незалежну, суверенну державу, теж простежується ідейна спадщина злуки, національна воля єдиного народу.

При всій неоднозначності сталінського «внеску» в об’єднання українських земель, не можна заперечити, що прирадянське співжиття українців в одній республіці створило певні передумови для територіальної інтеграції та національного самоусвідомлення.

Вони й стали базовими для динамічного процесу оформлення незалежності України як суверенної, соборної держави. Завдяки тому вона має повнокровну територію, усталені кордони і мирне життя громадян. Цілком підтримую думку Президента України Л. Кучми: «Минуле не повинно розділяти сьогодення. Треба навчитись розглядати українську історію під кутом зору історичної спадкоємності, тяглості, за висловом Михайла Драгоманова. Віддати належне і Українській Народній Республіці Михайла Грушевського, і Радянській Україні, від якої ми, врешті-решт, успадкували возз’єднаний український народ у межах нині існуючих кордонів».

Відзначаючи День Соборності України, оглядаючи величні і драматичні події, в яких спалахнула яскрава зірка всеукраїнського єднання, слід зробити певні узагальнення для сьогодення. Адже виразність аналогій та історичних паралелей, схожість проблем державного будівництва спонукають до розмислів над досвідом української національно-демократичної революції, включаючи і його негативний сегмент.

Акт Злуки 22 січня 1919 року подія величезного історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного потягу українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України.

Наше завдання зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України.

Однією з головних причин падіння Української Народної Республіки стали неконсенсусність української політичної еліти, неспроможність лідерів провідних партій дійти компромісу, провокування гострої внутрішньополітичної боротьби і в кінцевому підсумку підрив ще нетривкої державної будівлі.

Процеси доби української революції своєрідно екстраполюються в сучасному українському політикумі. Партійно-політичне розмаїття, конфронтаційне блокування, нецивілізованість стосунків дивовижно поєднуються з лобіюванням інтересів окремих політичних сил і економічних груп. Все це разом породжує дезінтеграційні процеси, інспірує протистояння гілок влади, породжує суспільний нігілізм і соціальну апатію, підриває державницький потенціал.

Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар’єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової роз’єднувальної межі між Заходом і Сходом України.

Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте історична спадщина старих розмежувальних ліній сьогодні подекуди проступає на державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму.

Гіпертрофія цього явища в сучасних умовах може породжувати сепаратистські настрої місцевих еліт, відцентрові тенденції політичного й економічного характеру. Водночас збалансований регіоналізм є суттєвою противагою нарощуванню централізаторських потужностей виконавчої влади, неефективних методів управління.

Державна соборність України була підірвана не тільки класово-соціальною диференціацією українських революційних сил, але й міжнаціональними лініями протистояння, втратою підтримки певних етнічних спільнот, переходом їх до ворожого табору.

Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації, корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації. Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України — міжнаціональну злагоду — є не тільки велінням часу, але й запорукою соборного існування суверенної держави.

Ще один висновок випливає з аналізу причин краху української державності початку минулого століття. В процесі тодішнього європейського переустрою УНР не стала суб’єктом міжнародної політики. Далася взнаки відсутність скоординованої дипломатичної практики, яка б репрезентувала єдину державу, а не окремі державно-територіальні утворення. В очах країн-переможниць імідж УНР був далеко не рейтинговим, що разом з низкою геополітичних і суто політичних факторів і призвело до розчленування її території.

Незалежна Україна в кінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

Гострою залишається проблема соборності української православної церкви, покликаної виступати впливовим чинником духовної єдності суспільства. Без її розв’язання буде залишатися потенційна небезпека «розлому» українства за конфесійною ознакою.

Пріоритет національних інтересів у духовно-релігійній сфері має реалізуватися шляхом вироблення дійового суспільного механізму забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій у поліконфесійному просторі.

Нереалізованість Акту Злуки, як і поразка тогочасних державотворчих зусиль, значною мірою зумовлені відсутністю харизматичного лідера української революції. Абсолютний моральний авторитет Михайла Грушевського, вольові якості і самостійницькі устремління Симона Петлюри, популярність і літературний талант Володимира Винниченка виявилися недостатніми для незаперечного національного лідерства.

Пошук відповіді на цей феномен українства, на мій погляд, слід шукати нинішнім дослідникам в особливостях формування української політичної нації, зрілості її еліти, рівні національної самосвідомості народу.

Ідеал української соборності завжди залишався домінантою історичної пам’яті нашого народу. Складні і драматичні колізії минулого продовжують виступати болісними подразниками національної свідомості. Амбівалентність ретроспективних візій деяких подій та явищ продукують не тільки різні підходи до їх оцінки, але й створюють поле ідеологічної напруженості, підточують духовну соборність суспільства.

Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об’єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень.

Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і драматичних невдач.

Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі». Його слова справді стали пророчими.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки іманентна суспільна потреба, а й наш моральний імператив берегти світлу пам’ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.