Тільки звільнили Київ, прибула державна комісія вирішувати, якою бути столиці України Києву після відбудови. Хрещатик лежав суцільною руїною — хребти воєн. Спершу годилося все прибрати, а вже потім... Здається, серед комісії не було випадкових людей. Армії ще тільки йшли до жаданої перемоги, а митці заходилися коло вічного — як жити людині? В якому місті?
Не знаю інших, але серед них було двоє знаменитих людей. І зусилля їхні не пропали марно. З усього виходить, до них усі прислухалися, їх чули. Ось звідки і наш сучасний Хрещатик, і Червоноармійська. І багато, багато інших новобудов, якими замінили пустирі та руїни.
Віра Мухіна, скульптор над скульпторами.
Та Олександр Довженко... не годиться й нагадувати, хто він для нас, українців. Надивившися, задумали — нав’язали — перемогли!
Але все-таки пручається думка про одну поразку Довженка. Йшлося про Брест-Литовський проспект. Той, коло якого кіностудія. І яблуневий сад, посаджений Олександром Петровичем до війни... Сад вижив! Зберігся! Значить і вулиця повз нього повинна бути — скажімо словом Довженка — зачарованою! Довго клопотався трамваєм, який потрібно прибрати, стовпами світильників.
Мабуть, мовчазно вибачили Олександру Петровичу його вічну закоханість у красу, і поїхали собі.
Київ дістався мені і з кіностудією імені Довженка, і з яблуневим садом, і з «сімкою», трамваєм, що ходив від залізничного вокзалу і ген куди.
День за днем, як нога за ногою... І ось нещодавно, побачивши теперішній Брест-Литовський, я вжахнувся! Злякався за вічний спокій Довженка. Широка вулиця, розгороджена посередині металевим хребтом-монстром, дві невмолимі рухливі стіни безлічі машин, зрідка пробиті підземні переходи, щоб люди мали змогу перейти на другий бік... Що це? Те, про що мріяв Довженко? Це — красиво?
Це не тільки некрасиво, а й загрозливо і для людини, і для самого міста. Здається, віднедавна машини і деякі прилади (комп’ютер) перестають коритися людині і норовлять заскочити на її хребет, щоб підпорядкувати собі. Думаю, час отямитися. Поки не пізно.
Скільки тут живу, завжди ходив двома вуличками. Одна, вся в старих берестах, — через колишній Євбаз. Друга — до Брест-Литовського — в осокорах під саме небо, осідок чорних воронів, коли вони повертали з полів і залишалися жити поруч людини. Дерева спиляли. Вулиці переформували. Як колись Євбаз, воронів перегнали на дахи. Живіть! Поки що... Поки ми іще щось придумаємо. Новозбудовану вулицю нарекли за новою модою Чорноволом. Яка різниця! Ось тільки біда, воно і на вулицю уже не схоже (таке собі щось, до Смоленської площі в Москві подібне).
Анатолій Кузнецов у «Бабиному Яру» описував свій передвоєнний Київ. Віктор Некрасов в «Окопах Сталинграда» — свій. А Київ свого: згляньтеся, я, мовивши людським мірилом, дуже літній. Ви відзначали моє 1500-ліття? Непереконливо. У 43-му році від Різдва Христового до моїх круч (і поселень у печерах) прибивався апостол Андрій. Ви забули, що древні міста інколи процвітали, іще не знаючи свого власного імені? То ж бо. Добре, що хоч ім’я затямили. Легше буде визбирати карби давнини про мою молодість. Про мої горби та мури, в яких стільки помінялося і людей. Ось на Хрещатику стояв один тільки Бог. Перун. З найміцнішого дерева, злата-срібла. Бум-бум! Кланялися. Та час минув, і вирішили замінити. Підігнали коня. Прив’язавши до хвоста, повалили. Поволокли до Дніпра. Топити.
Щось подібне судилося бачити і мені. Я став киянином, коли Володимирська гірка була неушкодженою. Просто Бессарабки стояв гарний пам’ятник Вождю. А посередині Хрещатика то ставили, то руйнували монумент Вождю. І, врешті, доводячи безмірну свою любов, підрили край Володимирської гірки і з дорогих матеріалів у ямі звели споруду... Невдовзі, як у насміх «сє человек»! вона почала називатися Український дім. А інші? Ми всі живемо в яких?
Узагалі, похибки потрібно виправляти вчасно.
Згадавши про те, що білі мармури не для того, щоб просто посеред них запопадливі фарисеї смажили шашлики, обережніше ставитимемося до пам’ятників і особливо до тих, які мають нагадувати людству про місто — колиску руських світів, школу, в якій — витоки усіх історій принаймні братніх нам народів. Поглиблюючи розуміння Києва, його значення в розвитку людства, дозволимо собі калічити його лик, навіть за добрих намірів? Митці зневажені. Нікому нагадати про те, що надмір пам’ятників на тісному просторі уб’є їх, навіть коли вони були б талановитими. Нікому мовити —вулиці, як і будинки, в яких ми живемо, теж пам’ятники тому чи тому часу! Ось з учорашнього... Сталінки, хрущоби, метро давнє, метро теперішнє. Вдивляєшся. Дивишся... Таке враження, що людство вироджується. Раптом трапляється... Ось вона вища гармонія! Яка красива молода людина. І, як сказали б галичани, ворожиш си, до чого б воно? Відповідь єдина: до гарного часу — людяного, мудрого, здатного все відати, про все знати! Не сприймаючи, відкидати щось. Щось і вдосконалювати. Одне слово, треба бути не спотвореними життям «що народилося — а що вийшло», а красивими, освіченими, сказати б, гармонійними, вдячними людьми і для свого міста, і свого дому.
