Абсурдність ситуації, про яку хочу розповісти, настільки очевидна, що мимоволі виникає думка: невже цього не розуміють високопоставлені держчиновники з Міністерства освіти і науки? Припустити таке, зважаючи на їхні посади, аж ніяк не можу. Залишається зробити висновок: до таких, іноді й абсурдних, аргументів у Міністерстві вдаються свідомо, аби лише відстояти свою сумнівну чи й, на думку судових інстанцій, протиправну позицію.

Звернімося, утім, до фактів. У квітні 2002 року ректор Одеського інституту управління і менеджменту Віктор Небабін після багаторічних клопотань у різні інстанції за допомогою народного депутата України Юрія Кармазіна одержав, нарешті, від Міністерства  освіти та науки ліцензію на право здійснювати певний вид господарської діяльності. Цитуємо: «Надання освітніх послуг навчальними закладами, пов’язаних з одержанням вищої освіти на рівні кваліфікаційних вимог до спеціаліста». Радіти з цього приводу Вікторові Георгійовичу, однак, розхотілося одразу ж, як тільки прочитав додаток до отого документу. Там, у графі «Термін дії ліцензії», значилося: «28.06 1995—31.12 2000». Тобто, той термін... давним-давно закінчився. І очолюваний ним, В. Небабіним, інститут залишався, як і до цього, поза правом навчати управлінські кадри. Хоча, начебто, й мав для того, щоб здійснювати таку діяльність, усі підстави.

Тут доречно, певно, коротко розповісти про В. Небабіна та його інститут. Віктор Георгійович на освітянській ниві не новачок —працює там понад два десятиліття. Він — доктор наук, професор, академік. Автор понад сотні наукових праць, деякі з них видані в США й Англії, має 25 винаходів. Як авторитетного фахівця з управління, його запрошують читати лекції до ряду країн Європи й Азії. Саме він став редактором-упорядником своєрідного освітянського кодексу в дев’ятнадцяти томах «Законодавчі та нормативні акти про освіту в Україні» загальним обсягом близько 12,8 тисячі сторінок, яким користуються в багатьох вузах і який, до речі, мало б поцінувати й Міністерство освіти та науки. Подібний кодекс у шістнадцяти томах видав академік В. Небабін і для Російської Федерації, систематизувавши її законодавчі акти.

Отож, створюючи свого часу інститут управління (то вже пізніше до цієї назви додалося «і менеджменту»), Віктор Георгійович не сумнівався: йому видадуть ліцензію на право ведення освітньої діяльності. Виходив при цьому не тільки з наявності власних науково-педагогічних можливостей. А й із того, скажімо, що у спромозі залучити до викладання провідних науковців і з Одеси та інших міст України, і з зарубіжжя — Міжнародного лондонського університету імені Шиллера, Московського держуніверситету імені Ломоносова, з якими налагодив співпрацю. Немаловажним вважав і те, що для інституту споруджено й обладнано, притім за оксфордським проектом, затишний навчальний корпус. Нарешті, сучасних управлінських кадрів нагально потребувала країна. Ну, а що статус вузу передбачався як товариство з обмеженою відповідальністю, то це, начебто, не повинно зашкодити, адже в країні вже почали виникати приватні середні та вищі навчальні заклади, що конкурують з державними. Щоб не було на освітянській ниві монополістів, щоб людина могла вільно обирати той навчальний заклад, який їй більше до вподоби...

Так міркував В. Небабін. І зовсім по-іншому, очевидно, — в міністерстві. Там, нічим, по суті, не мотивуючи, тривалий час зволікали і з атестацією, і з видачею йому ліцензії. Зрештою 14 червня 1995 року направили на адресу інституту туманного листа, який, за висновком Держкомітету з питань регуляторної політики та підприємництва, «не є документом дозвільного характеру і не дає права на здійснення діяльності, що підлягає ліцензуванню». Упевнений в упередженості чиновників і у власній правоті, В. Небабін звернувся до правозахисних органів. І 28 червня того ж року Вищий арбітражний суд України ухвалює рішення, яким зобов’язує Міносвіти видати новоствореному інститутові ліцензію. Думаєте, держчиновники від освіти поспішили виконувати рішення високої судової інстанції? Де там! Вони зволікали з видачею ліцензії майже півтора року, і тільки 25 жовтня 1996 року видали відповідний документ. У ньому засвідчено право інституту вести освітню діяльність з обсягами прийому на навчання 50 осіб, але з терміном дії ліцензії до... 1 липня 2000 року. Тобто, на три роки і сім місяців з дня видачі. Але ж добре відомо: цикл навчання у вузах триває, як мінімум, п’ять років. То чому ж з’явилися оті 3 роки і 7 місяців? Міносвіти зарахувало до терміну дії ліцензії і той час, протягом якого воно саме зволікало з видачею документа? Абсурд, а виходить, що саме так, зарахувало.

З цього приводу Держкомітет з питань регуляторної політики та підприємництва теж висловився: «Враховуючи, що ліцензія ВПІ-3 №161162 від 25.10.96 видана Міністерством освіти України з порушенням вимог законодавства, вона підлягає переоформленню із зазначенням терміну дії ліцензії з 25 жовтня 1996 року по 25 жовтня 2001 року, в іншому випадку питання може бути вирішене в судовому порядку».

Таки так, залишалося лише оте «в судовому порядку», бо добровільного виправлення порушення з боку міністерства не було. Справу знову змушений був розглядати Вищий арбітражний суд України. 22 грудня 2000 року він видає наказ, яким зобов’язує Міносвіти «у встановленому порядку видати ТОВ «Одеський інститут управління» ліцензію на право здійснення освітньої діяльності». У відповідь Міносвіти прагне опротестувати наказ арбітрів через Генпрокуратуру, а коли це не вдається, то просто ігнорує той наказ. Судові рішення, відомо, повинні виконуватися всіма без винятку у зазначений термін. А коли хтось того не робить, тоді «на сцену» виходить Державна виконавча служба. У даному разі провадження щодо виконання наказу ВАСУ розпочала ДВС Радянського районного управління юстиції м. Києва. Постанову про це Міносвіти одержало 7 лютого 2001 року, проте виконувати її, як ми далі пересвідчимося, і не думало. Більше того, посадові особи вдаються до всіляких вивертів, аби тільки далі тримати власну лінію.

Чого вартий, скажімо, тільки лист заступника міністра освіти і науки Анатолія Богомолова начальникові відділу ДВС Радянського управління юстиції К. Каращуку, у якому викладено прохання повернути без виконання вищезгаданий наказ ВАСУ. А «підставою для повернення є той факт, що Міносвіти України як виконавець зазначеного наказу ВАСУ ліквідовано Указом Президента України від 07.06 2000 р. №773/2000, і яким створено нове міністерство —Міністерство освіти і науки України». Високопоставлений посадовець, видно, той указ навіть не спромігся уважно прочитати. Адже в ньому чітко сказано: новостворене міністерство є правонаступником міністерства ліквідованого, а отже, й відповідальним за всі дії останнього. Це заступникові міністра мусив розтлумачувати начальник виконавчої служби, який одержав, м’яко кажучи, некомпетентного листа.

Тільки цим виконавча служба не обмежилась: домагаючись виконання наказу ВАСУ, вона двічі — у лютому й у квітні 2001 року — приймає постанови про накладання штрафів на заступника міністра А. Богомолова: перший раз — у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів, другий — у подвійному, порівняно з першим, розмірі. Очевидно, і це не впливає. Тоді ДВС вдається до крайнього заходу: направляє подання до Радянського районного суду з проханням притягнути А. Богомолова, який уперто ігнорує чинне законодавство та судові ухвали, до кримінальної відповідальності.

І ось аж у квітні 2002 року крига скресла — у вигляді отієї ліцензії «минулої дії», про яку йшлося на початку цієї публікації. В. Небабін сприйняв було зазначені в додатку до ліцензії терміни як прикрий недогляд і звернувся до міністерства, щоб її виправили, тобто: якщо ліцензія видається у квітні 2002 року, то термін її дії, згідно з усіма чинними нормативними актами і здоровим глуздом, має закінчитися через п’ять років, тобто у березні 2007 року, а не в грудні року 2000-го.

«Наївному» ректорові все чітко роз’яснив, ніби глузуючи з нього, у двох своїх листах заступник міністра Михайло Степко, зазначивши: «Видача ліцензії Вашому навчальному закладу пов’язана тільки з виконанням судового рішення» та «Ліцензія за минулі роки (з 1995 по 2000) юридичного значення для Вашого навчального закладу на сьогодні не має» і «ТОВ «Одеський інститут управління» права на отримання ліцензії для здійснення оcвітньої діяльності з 2001 року не має». Чому? Листи ніяких пояснень з цього приводу не містять. Треба розуміти, очевидно: бо нам так хочеться. Можеш, отож, розпочинати друге коло ходіння по судових інстанціях, коли ще не пересвідчився, що вони нам не указ...

Між тим інститут, що вже встиг навіть у короткі терміни зажити доброї слави (його студентами, між іншим, стали й деякі народні депутати України), без акредитації та ліцензії потрапив до дуже прикрої ситуації: частина студентів, через невизначеність, залишила навчання, заклад зазнав значних матеріальних збитків, недоодержує від нього кошти у вигляді податків і бюджет.

— Я розцінюю дії міністерських чиновників як акт цинічного глуму з закону і суду при повній упевненості в безкарності, — з обуренням констатує Віктор Небабін. — Та, водночас, не полишаю надії, що справедливість таки переможе.

Ні, другого кола по вітчизняних судових і виконавських інстанціях він вирішив не робити: всі можливості щодо припинення дій зарозумілих держчиновників усередині країни, вважає, вже вичерпано. Тому звернувся з позовом до Європейського суду. Нещодавно одержав зі Страсбурга повідомлення: вашу справу буде розглянуто... Коли і яке рішення там ухвалять, гадати поки що важко. Дивує тільки: невже у нас в Україні не знайдеться інстанції (а звертався В. Небабін і до Президента України), яка б примусила держчиновників, хай і високого рангу, поважати і закони, і людей?

— Інститут давно було б акредитовано, він одержав би ліцензію, —з гіркотою каже Віктор Небабін, — якби я зреагував на натяки декого з чиновників щодо їхнього матеріального, так би мовити, заохочення. Та проти моєї совісті це — підтримувати прикрий імідж України як однієї з найбільш корумпованих у світі держав.

Отже, інститут управління й менеджменту в Одесі начебто й існує, його працівники виконують потрібну країні роботу з удосконалення управління в різних сферах, та водночас його можливості обмежені невизнанням з боку Міністерства освіти і науки. Утім, а як же розуміти недавній лист міністра Василя Кременя на ім’я Віктора Небабіна? В ньому він повідомляє, що працівниками освітянської галузі створено благодійний фонд «Освіта—ХХІ», який розпочав реалізацію цілої низки заходів, спрямованих на вирішення ряду актуальних проблем освітянської сфери. Так от: «З метою необхідності вирішення питань щодо подолання труднощів, пов’язаних з недостатнім фінансуванням освітянської галузі, просимо Вас за рахунок позабюджетних коштів надати фінансову підтримку благодійному фонду «Освіта—ХХІ» у розмірі 4,0 тис. грн. для його становлення та здійснення зазначеної діяльності. На переконання міністерства, подальша Ваша співпраця з фондом має перспективу взаємної вигоди».

Віктор Небабін тепер думає-гадає: що ж відповісти міністрові, який разом зі своїми підлеглими багато вже років збиткується і з інституту, і з його ректора? Міністерство ж недвозначно заявило, що не вважає ТОВ «Одеський інститут управління і менеджменту» навчально-освітянським закладом, а тепер що - вже вважає? То де ж тоді ліцензія?

Одеса.