Продавець у Латвії — наймасовіша професія. Хороший продавець може заробити до 1000 латів на місяць (майже 9 тисяч гривень). Якщо він реалізує, наприклад, автомобілі. А середній заробіток представників цієї професії удесятеро менший. І на нього не пошикуєш...
Надія Черепня вирішила змінити професію не від гарного життя. Урожденка України, вона потрапила до Латвії за направленням — після закінчення Рубіжанського хіміко-механічного технікуму. Попервах все йшло, як у всіх: робота на заводі пластмас у місті—супутнику Риги — Олайне. Заміжжя, квартира в будинку готельного типу, народження доньок. У день виходу з другої декретної відпустки Надії запропонували звільнитися самій, поки її не «ушли» через неволодіння держмовою. Згодом незалежна Латвія вирішила, що їй не потрібна важка промисловість, і сотні підприємств було закрито. Про часи, коли сім’я харчувалася хлібом, городиною з ділянки в шість соток і зібраними в сусідньому лісі грибами, подружжя згадувати не хоче.
Вони були згодні на будь-яку роботу. Віктор підробляв на нечисленних будівництвах. Надія три роки була безробітною і без державної матеріальної допомоги (адже звільнилася вона за «власним» бажанням), потім влилася до лав наймасовішої професії і віддала їй вісім довгих років. Починати довелося з продуктового ринку на майдані.
Калейдоскоп роботодавців, які банкрутували одне за одним, асортимент товарів — від овочів до одягу «секонд хенд», робота по 10 годин у будні і по 6 у вихідні... «Повірте, важко було не спитися, — каже Надія. — Коли у мороз мені вперше в житті дали «погрітися» чорним бальзамом, я його випила, наче воду, настільки організм втратив чутливість».
Заробітки становили 2—2,5 лата (18—22 гривні) на добу. Деякі хазяї давали ще по 1—5% від виторгу. Але інші натомість переводили на півставки. Із суми заробітку часто не сплачувався соціальний податок. Отже, вісім років майже нічого не дали для пенсійного фонду.
У дрібних крамницях заробітки і режим роботи такі самі. В супермаркетах «на папері» заробітки відповідають офіційній мінімальній зарплатні, що еквівалентна 540 гривням, плюс до 180 гривень «у конверті». Але працювати доводиться в такому режимі: дві доби по 15 годин, потім дві доби відпочинку. Є магазини, де заробляють і по 1300 гривень, але там не побачиш жінок, які старші за 30 років.
Знає Надія й про випадки, коли продавщиць приймають «з випробним терміном». 2—3 місяці вони працюють безплатно, щоб потім почути від хазяїна: «Ти нам не підходиш!» І на твоє місце завжди знаходяться нові, які теж «не підійдуть».
Тепер про витрати, котрі, як і доходи, можуть здатися нашому читачеві колосальними. Сім’я сплачує на місяць за однокімнатну квартиру з житловою площею 19 метрів 17—20 латів улітку і до 40 латів (360 гривень) узимку. Електрики в середньому «нагоряє» на 36 гривень. Стільки ж — за балонний газ. Користування телефоном обходиться не менш як у 120 гривень.
Отже, тільки комунальні витрати на третину перевищують Надіїни доходи. Сім’ю рятують нерегулярні заробітки чоловіка. Не платять узимку за квартиру, накопичуючи борги до літа. Надія брала в «секонд хенді» у борг одежу, поступово розплачуючися. Не купують гарячі сніданки у школі: адже це 270 гривень на двох дітей.
Старшій Карині — 16 років, молодшій Ользі — 12 (ровесниця незалежності). На освіту грошей не жаліють, продовжуючи традицію української громади Латвії, яка за рівнем спеціальної та вищої освіти посідає в Латвії друге місце. На навчальні посібники сім’я витрачає приблизно 360 гривень. За те, що Карина навчається в «ліцейному» класі, доплачують по 63 гривні на місяць. Ще по 54 — за додаткові заняття з англійської мови. По 36 гривень йде на навчання Олі в музичній школі.
Раз на 3—4 роки Надія з дітьми виїжджає до українського міста Рубіжне. Дорогу назад оплачує мама чи брат. Дедалі менше можливостей у дівчат підтримувати зв’язок з етнічною батьківщиною.
Незадовго до інтерв’ю Надії пощастило: залишила роботу продавця і влаштувалася на фірму, що працює на базі заводу, куди свого часу її узяли молодим спеціалістом. Щоправда, тоді вона була технологом, а нині — робітниця. Спіраль замкнулася на нижчому витку. Проте жінка задоволена й цим, адже робота і режим дня стали прогнозованими, що надто важливо для сім’ї. Та й заробітна плата трохи зросла.
Нещодавно на безплатних курсах, що фінансуються з-за кордону, вона опанувала латиську мову, склала всі іспити і стала громадянкою Латвійської Республіки.
Надія не впадає у розпач: «Головне — не хворіти! Дитячих лікарів ще «потягнемо», а от з Віктором не маємо права хворіти й тому, що вилетимо з роботи, й тому, що не буде чим платити...»
Рига.
