Сонце повернуло на весну

Зрештою, все це грані поняття парламентаризму, який у кращих своїх проявах є носієм і взірцем політичної культури та коректності, поваги до загальноприйнятих демократичних процедур, виваженості і відповідальності у підходах, толерантності і вміння йти на розумні компроміси.

Як на мене, є принаймні два способи існування Верховної Ради за принципом найменшого опору — йти, куди і як вестимуть на налигачі, або перманентно демонструвати фронду щодо Президента, уряду, все відкидати і заперечувати. І перше, і друге звільняє від необхідності глибоко думати і відповідально діяти.

Цілком очевидно, що і те, і те нам не підходить. І, більше того, категорично протипоказане.

Законодавчий орган України важитиме стільки, наскільки він оцінюватиме сам себе, наскільки зможе забезпечити цю вагу в очах суспільства своєю працею, політичною зрілістю, мудрістю і відповідальністю.

Дві пройдені нами сесії дають підстави для висновку, що ми відчутно наблизилися саме до такого бачення, такого розуміння та реалізації ролі і покликання парламенту.

Нагадаю, що нам вдалося значно швидше і з порівняно меншими втратами подолати рифи і мілини першого, організаційного, періоду, коли ми організаційно формували Верховну Раду України.

Нам вистачило розуму, політичної волі і відповідальності, щоб не зав’язнути у кризовій трясовині, а потім відчутно надолужити перебої в законотворчому процесі.

Вам роздано докладні інформаційно-аналітичні матеріали про підсумки нашої роботи, тому не буду їх переказувати. Але є конкретика, яку просто не можна не згадати.

З початку роботи Верховної Ради четвертого скликання ми прийняли в остаточній редакції понад 160 законів, або у півтора разу більше, ніж за дві перші сесії попереднього, третього, скликання.

Протягом другої сесії відбулося вісім парламентських слухань і п’ять днів уряду, на яких розглянуто актуальні питання внутрішньої і зовнішньої політики.

До того ж хотів би наголосити на цьому особливо, такі заходи, які раніше сприймалися як суто внутрішні і мало не рутинні атрибути парламентських буднів, набувають дедалі глибшого і предметнішого змісту та суспільного резонансу.

Парламентські слухання виливаються у справді всеукраїнську розмову з високопрофесійними підходами до проблем, громадянською турботою і вболіванням за їх вирішення — саме такими я назвав би дискусії навколо гострих і болючих проблем села, долі рідної землі і природи.

Це не лише показово, а й закономірно. Треба рішуче і безповоротно відмовлятися від ритуальних заклинань про реформи, не повторювати без кінця звичні загальники про народне благо, а конкретно і предметно працювати в інтересах людини. І її, людину, бачити за кожним рішенням, що приймається.

А в широкому діапазоні проблематики законотворчого процесу вийшла на перший план і стала домінуючою соціальна спрямованість.

Безумовно, так само ясно ми повинні бачити й інші сторони своєї роботи, які не додають їй позитиву. Це і брак системності, недостатня синхронізація зусиль законодавчої та виконавчої гілок влади і між собою, і з потребами та вимогами життя, економічного і соціального розвитку держави.

Але поза всім тим, і в цьому, на мій погляд, головний підсумок минулої сесії, ми дедалі більше вчимося робити серйозні і відповідальні висновки.

Це справді дорогоцінний досвід, значення якого важко переоцінити. Усі ми знаємо, як нелегко і непросто він дається, в яких труднощах і муках народжується вміння, а ще тяжче — бажання слухати, чути і розуміти одне одного, переступати в разі потреби через себе, свої амбіції, позиції та інтереси.

Ми вчимося, і небезуспішно, золотого і вже тисячократно перевіреного правила: допомогти опонентові зберегти своє обличчя, залишити йому простір для політичного маневру і спокійного, розважливого діалогу, а не втоптувати у грязюку і розтирати на порох, забирати у нього все, що тільки можна.

Давайте пам’ятатимемо: той, хто затято і з насолодою жбурляє багнюкою в інших, втрачає ґрунт під власними ногами.

Той, хто діє винятково за принципом «все або нічого», не здатний ні до чого, крім конфліктів та протистояння.

У нас є всі підстави констатувати: до депутатів з різних флангів політичного спектру, різного політичного темпераменту дедалі більше приходить розуміння того, що такі підходи безплідні і безперспективні.

Саме завдяки цьому ми не перейшли тієї фатальної межі, за якою — безвихідь, глухий кут, маргіналізація частини депутатського корпусу, непримиренність і незворотність руйнівних процесів у парламенті. Хоча, якщо відверто, то часом ми до цієї межі небезпечно наближалися.

У парламентській практиці вже стало звичним неофіційно класифікувати сесії за їхнім основним змістом і спрямуванням — досить згадати, наприклад, «сесію кодексів».

Сесію, яку ми завершуємо сьогодні, я назвав би порою політичного виростання, окреслення нарізних політичного структурування українського суспільства на тривалу перспективу — зрозуміло, з поправками, які внесе наступна президентська кампанія.

І, звичайно, це був період, який спростував поширену і нав’язувану в Україні тезу, що в нас думаючі політики і відповідальні парламентарії — ще більша рідкість, ніж святі.

На відкритті другої сесії, у вересні, акцентувалося: вона має, по суті, визначити характер і вектори спрямування розвитку країни. Переконаний, що ми йдемо у правильному напрямі.

На мій погляд, найціннішим здобутком цього періоду стала продемонстрована Верховною Радою спроможність до саморегуляції. Основним мотивом був державно-суспільний інтерес, який відсунув на задній план рушійні сили особистого, корпоративного чи якогось іншого порядку.

У концентрованій формі глибокі зміни в діяльності парламенту і, без перебільшення, менталітеті народних депутатів матеріалізувалися під час розгляду та ухвалення Державного бюджету України на 2003 рік. І нам сьогодні треба думати над тим, як забезпечити його виконання, поповнення доходної частини.

Загалом, кажучи словами Івана Франка, друга сесія стала «школою політичного думання».

Хоча для того, щоб ця школа була постійна й ефективна, нам ще треба добре попрацювати. І, насамперед, прискорено звільнятися від шаблонів, кліше та стереотипів, якими дехто волів би підмінити «політичне думання».

У загальному підсумку — і, сподіваюся, шановні колеги, що ви зі мною погодитеся і в цьому — ми маємо якісно нову основу і для вдосконалення роботи самої Верховної Ради, і для налагодження цивілізованої взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади, а головне — для облаштування країни. Країни, в якій про людину будуть згадувати не лише під час передвиборних перегонів.

Але, підкреслюю, лише основу, на якій вибудовуються і можуть видозмінюватися залежно від конкретних обставин різні політичні конфігурації.

Парламент — це досить точний зріз суспільства, а відтак живий організм і мінлива матерія; він за визначенням має відображати настрої, інтереси та сподівання найширшого і дуже несхожого у своїх частковостях людського загалу. І не просто відображати, а й не відставати від них, випереджати і вести за собою.

Втискувати все це у застиглі схеми, у прокрустове ложе «єдиномислія», фетишизувати поняття більшості чи опозиції, перетворюючи фракції або міжфракційні об’єднання у щось на зразок замкнених тоталітарних сект — справа зайва, марна і шкідлива.

Ще відтоді, як почали прийматися закони, серед них не було жодного, який задовольняв би абсолютно всіх. Але є головний, єдиний і загальнообов’язковий критерій, спільний для законодавців незалежно від їхньої політичної орієнтації. Це користь, благо для держави і суспільства, народу, яким вони присягають.

Наше завдання — творити такі закони, які сприйме українське суспільство.

Будь-які плани, наміри і практичні вчинки логічні, доцільні та виправдані доти, доки вони не відриваються від цього об’єктивного базису. Тобто від людини. Ми повинні думати так, як думають простий українець, звичайна сім’я, і адекватно до цього діяти. Усе інше — лукаві інтриги і політиканство. Що нам, на жаль, теж доводилося і доводиться бачити.

У цих стінах були і будуть праві і ліві, центристи та крайні. І в цьому розмаїтті, закладених у ньому суперечностях, зіткненнях поглядів та позицій — джерело енергії та дієздатності парламенту, динаміки та результативності його внутрішнього розвитку, процесів саморегуляції і самовдосконалення.

Головне, щоб усе це не переростало в самоціль і стихію, яка змітає все: від засадничих принципів парламентаризму до людської порядності, елементарних норм моральності та етики.

Тобто, якщо простіше, наші погляди і позиції, а надто практичні дії повинні бути не правіше, не лівіше і загалом не далі здорового глузду.

Після недавніх збурень ми маємо в сесійній залі і поза нею заспокоєння та порозуміння. За великим рахунком, країну перестало трясти.

Але все це ще дуже хитке і потребує закріплення й поглиблення; позитивні процеси в парламентському середовищі мають стати необоротними.

І, звісно, наша консолідація та продуктивна робота в жодному разі не повинні бути предметом торгів, а тим більше засобом шантажу.

Я кажу це, озираючися на пройдений Верховною Радою четвертого скликання ще недовгий, але вже непростий шлях, а особливо — маючи на увазі нові завдання. Вони очікуються і масштабні, і складні. З урахуванням, зокрема, того, що наступна сесія вже буде виразно позначена наближенням президентських виборів.

І ще одне, що хочу підкреслити особливо: Верховній Раді належить стати не тільки головним і винятковим інструментом реалізації конституційної реформи, а й реальним центром законодавчої влади і політичного життя з широкими, потужними і вищою мірою відповідальними повноваженнями.

Усім нам треба вже не просто готуватися до цієї роботи і цієї ролі. Слід предметно братися за справу. Перші передумови вже є: Верховна Рада, і в цьому теж важливий результат її другої сесії, утворила Тимчасову спеціальну комісію з опрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України.

Хотілося б, шановні колеги, попросити про таке: під час парламентських канікул відсторонитися, дистанціюватися, наскільки це можливо, від усього емоційного, спонтанного, гарячого і непримиренного, що було на другій сесії, винести з нього необхідні уроки та висновки і викристалізувати зерна корисного досвіду, що стане у пригоді на наступну сесію, на перспективу.

Цей час — як, зрештою, кожна можливість — має бути використаний для спілкування з людьми, вивчення ситуації на місцях для того, щоб акумулювати настрої в суспільстві і максимально врахувати в законотворчій роботі.

Я вважаю, що ми йдемо не на канікули, а на перерву для роботи в округах.

У цьому розумінні парламент є чи не найчутливішим і точним барометром загальної морально-психологічної атмосфери, прагнень і устремлінь народу. Зрозуміло, його показники можуть не подобатися і нам. Але це — реальне життя, об’єктивна даність, і ми, парламентарії, зобов’язані робити все для того, щоб стан речей у державі постійно і динамічно поліпшувався.

Давайте керуватися великою давньою мудрістю: для того, щоб вести розумну і правильну політику, не досить знати людей — треба їх любити.

Сподіваюся і вірю, та що там вірю — переконаний! — ми спроможні бути на висоті цієї вимоги.