Ірина Сказіна:романтик з характером гладіатора

— А ви гадаєте, це добре, що відокремлено?

— Маєте рацію: у мене свій маленький острів. Правда і те, що дуже важко виживати в цьому світі з огляду на все, що відбувається у нашому так званому шоу-бізнесі. Просторікувати на цю тему не збираюся. Все це кумедно. Втомлюєшся слухати всуціль примітивне, копійчане аранжуваннячко. Ті самі переспіви: не треба платити авторові, шара — то клас. І нащо запрошувати оркестр, розписувати оркестрування? Та ж це шалені бабки!.. Прикро, що ця країна нічого справжнього не потребує.

Чому я завжди стояла осторонь? Бо від самого початку дозволила собі займатися мистецтвом. Що хорошого у виборі такого шляху? Те, що я отримую від своєї творчості величезне задоволення. І що знаходжу відгук у своїх шанувальників. Я затребувана. Мені гріх скаржитися, бо завжди мала свого слухача. Належу до тих нечисленних артистів, які працюють на касу, приїжджаючи до будь-якого міста, збираючи зал і працюючи повноцінний концерт. Я, до того ж, не маю спонсорів: усе зароблене вкладаю в роботу.

Так от, про компроміси. Припустімо, мені пропонують взяти участь у якомусь проекті. Ось є пісня, ми вам її даруємо, давайте її запишемо. Знайдемо аранжувальника, щось таке там зліпимо. І, скажімо, цей проект мене не дуже цікавить. Я завжди думаю: заради чого? Я не можу собі дозволити робити погано. Не хочу засуджувати і обмовляти своїх колег, які легко погоджуються на такі пропозиції. Просто мене шокують недоробки, примітивізм, у мене завищена планка вимог. Тому часто кажу: «Ні, я в цьому балагані участі не братиму».

— Може, не з тими спілкувалися?

— Є плітки, є... До речі, я на це не ображаюся. Інколи чую таке, що й на голову не налізе. Нещодавно моя приятелька, сидячи з маскою на обличчі в косметичному салоні, почула жахливу історію про те, яка я нещаслива жінка. Буцімто чоловік мій, падлюка, подався на ПМП до Америки, забрав дитину й не дозволяє з нею бачитися. Щоправда, залишив на Хрещатику п’ятикімнатну квартиру. Знайома заступилася за мене, як, мовляв, не сором розносити такі брехні. Та, гадаю, це нормально. Якщо людина відома, про неї завжди говоритимуть.

— Це відповідає дійсності. Я не розкидаюсь. Завжди знала, чого хочу від цього життя. І, що теж дуже важливо, знала, як того досягти. Лише про одне прохала: не треба мені допомагати — тільки не заважайте.

— Недаремно я люблю Раневську. Пам’ятаєте, як вона казала про погану роль? Гроші проїси, а ганьба залишиться...

— Треба ставитися до цього спокійно. Я зовсім не хочу ображати людей, які беруть у цьому участь. Може, навіть навпаки: вони спробували одне одного помітити. Я якось не реагую на це: почитала, посміялася, послала газетку котикові... Не бачу причини ображатися, що це — «Оскар»? Значно трагічніше інше: коли до найвідповідальніших програм, концертів залучають російських виконавців. Замість того, щоб підтримати своїх, вкласти у них кошти. Чому так?

— Однак це робить нас в очах тих самих росіян недолугими й жалюгідними. А треба своїм пишатися.

— Чесно кажучи, не знаю. Не маю відповіді на це запитання. Але при цьому я не маю випадкових пісень —аби хоч щось записати.

— Мабуть, від природи дано таке чуття, що підказує, співати чи ні, матиме це успіх чи ні. Я коли чую пісню вперше, вже знаю, яке буде аранжування.

— Загалом це сумна історія. Навіть не хочу згадувати. Мені тоді казали: чоловіка не гратимеш, це вульгарно. Але мені було цікаво, хотілося чогось нового. А тепер московські артисти скористалися з моєї знахідки.

— Справжнісінький...

— Я вчилася, коли то був іще інститут. Закінчила факультет режисури театралізованих вистав і шоу-програм. Мій педагог — професор Азалія Романенко. Дуже вдячна цій людині. Мені було страшенно цікаво вчитися. Та й взагалі, я зустрічала в житті великих жінок — духовних наставників. Красуні, розумниці, талановиті особистості. Починаючи з музичної школи, де мене вчила Діна Петрівна Сахновська. Перший мій викладач з майстерності актора (адже в театрі я займалася ще змалечку) — Тетяна Юріївна Іллєнко. Знання, виховання отримала не тільки від своєї бабусі, котра мала консерваторську освіту, а й від хрещеної матері — Ольги Валентинівни Непосєдової, педагога в училищі імені Глієра. Кожна з них внесла в моє життя часточку себе. Пишаюся своїми вчителями і дякую Богові, що ці люди зустрілися на моєму шляху. Набуті завдяки їм професіоналізм, упевненість у власних силах не дають розгубитися, хоч би що там траплялося в житті. Нині накреслюю найближчу перспективу — новий кліп, постановки, зйомки. Головне — знайти фінансування.

— Я киянка з діда-прадіда, маю тут глибоке коріння. З маєтку мого прадіда колись давно зробили піонерський табір. Другий прадід був власником першого в Києві ілюзіону — нині це кінотеатр «Жовтень». Одній із прабабусь належали торгові ряди на Подолі. Справді, в інтересах творчості непогано було б усе те повернути...

— За те, що вони є. Я для них і працюю. А для них моя праця, можливо, наче бальзам, після того лайна, що виливається на них з екранів телевізорів.

— Все це минеться.

— Гадаю, що більше буде у нас тих, хто займає не свої місця, то більше матимемо проблем. Хотілося б побажати всім, щоб кожний посідав своє місце.

— Весь минулий рік був присвячений розбиранню відносин з колишнім продюсером. Я мусила звернутися до суду. І в такий спосіб уперше в історії вітчизняного шоу-бізнесу відстояла власні права. Я все залишила колишньому продюсерові. І почала з нуля. Цілком оновлюю репертуар.

— Це — показовий вчинок. Я дуже терпляча. Та в один прекрасний день терпець урвався. Людина вважала, що я — приватна власність. От і треба було обгрунтувати юридично, що це не так.

— Звичайно, ні. Якщо людина не вірить у себе, не треба взагалі нічого робити. Просто сиди собі тихесенько. А якщо поставив мету, треба її добиватись. І коли мені співчувають: Ірусю, в тебе важкий період, — відповідаю, що зовсім не важкий. Я вільна, творю, почуваюся чудово.

— Так склалося життя (мабуть, учителі були гарні), що душу маю романтичну, а характер гладіатора. Не чіпайте мене, не треба.

— Здачі дам. Не можна ковтати образу раз, удруге, не можна давати комусь зрозуміти, що з тобою можна так поводитися.

— Записую компакт-диск романсів. Про це говорилося вже давно. На вірші поетів срібної доби і наших сучасників. Моїх нинішніх авторів, гадаю, також колись назвуть видатними. Хотілося б, щоб кожен з них видав власні книги... Плани маю широкі, та поки що не хочу їх розкривати.

— У мене було напрочуд щасливе дитинство. Минуло воно в Німеччині — з ярмарками, яскравими іграшками, книжками. А київський період дитинства — це театри. Це — література (Булгаков, Достоєвський, Гоголь, Чехов, Пастернак, Цвєтаєва, Ахматова, Гумільов...). Маю вдома розкішну бібліотеку. І колекцію раритетних поштових листівок, що їх почав збирати ще мій прадід. Чудову колекцію свічок і свічників: колись обов’язково влаштую виставку.

— Професіоналізмом. І справжнім мистецтвом. Хоча було б непогано, якби всі взяли собі це за правило.