Найменш численний народ Європи — кримчаки — цими днями поминає своїх співвітчизників, розстріляних нацистами у роки другої світової війни. До голокосту представників цієї етнічної групи було майже дванадцять тисяч. Сьогодні у всьому світі їх менш як тисяча. Половина проживає у Криму.
85 відсотків кримчаків знищили нацисти під час війни. Більшість із них загинула в рову на феодосійській трасі за десять кілометрів від Сімферополя, де з 11 по 13 грудня 1941 року фашисти розстріляли 16 тисяч євреїв та кримчаків. Щороку вцілілі нащадки останніх кримчаків збираються біля високого обеліска вшанувати пам`ять своїх предків.
Дні жалоби стануть одним з епізодів документального фільму про долю народу, що вимирає в центрі Європи. Його знімає нідерландська журналістка Маргарет Тервурде. Документалісти фіксують древні пісні, обряди та традиції кримчаків, які розмовляють татарською, а сповідують іудаїзм.
Хто вони — кримчаки? Часто люди, поверхово знайомі з історією півострова, плутають навіть поняття «кримчанин» і «кримчак», так пов’язані назви цієї невеличкої етнічної спільноти і землі, на якій вона поселилася в давнину. Рубіж, з якого бере початок їхня історія, приблизно визначають навіть маститі вчені.
Вірогідно, твердять народознавці, процес формування кримчаків як своєрідної етнічної групи відбувався у середні віки. А може, раніше? Одна з давніх кримських легенд свідчить, що невелика кількість кримчаків переселилася на півострів з Києва ще у VІІІ столітті нашої ери, тобто в період прийняття іудаїзму Хозарським каганатом. Основним заняттям кримчаків тоді було ремісництво й торгівля. Кримчаки здебільшого були малограмотні. Хоча історія донесла до нас кілька «друкованих книг, єврейських за абеткою і турецьких за мовою», створених кримчаками-талмудистами. Є вчені, які вважають древній і найменш численний у Європі народ нащадками генуезьких переселенців, які колись компактно оселилися на узбережжі Чорного моря. Кримчацькі школи існували поряд з іншими національними на півострові ще до другої світової війни. Але почали швидко зникати. Батьки дедалі неохочіше віддавали до них дітей, бо кримчацька національна освіта не давала можливості продовжувати навчання у вузах.
Після війни кримчакам заборонили вписувати свою національність у документи і навіть згадувати про неї. Влада не визнавала їхню націю, тож у паспортах замість «кримчак» змушували записувати «росіянин», «єврей» або «грузин». Знищення кримчацьких синагог і шкіл призвело до того, що багато представників цього народу втратило національну самосвідомість, а отже, й рідну мову, яку кримчаки називали «чагатай». Поступово зникала й самобутня культура древнього народу. Сумно жартують: «Кримчаків у Криму залишилося менше, ніж тигрів в Уссурійському краї. Але їх там занесено до Червоної книги, а наш народ — ні. Ми дійшли до рівня, який вчені називають межею зникнення». Та й навіть у цій жменьці кримчаків, за даними культурно-просвітницького товариства «Киримчахлар», лише 15 відсотків кримчаків уміють спілкуватися рідною мовою, російська витіснила її навіть з хатнього, побутового вжитку. Так поступово, але неухильно зникає цілий народ, розчиняється в інших: старішають його представники, дедалі менше народжується дітей, частішають міжетнічні шлюби, а нащадки від змішаних уже не вважають себе кримчаками.
Уже немає серед нас багатьох відомих збирачів національних кримчацьких колекцій, авторів книг, підручників і статей з історії та етнографії кримчаків. Це І. Кая, Е. Пейсах, В. Ачкіназі. Слава Богу, нині при здоров’ї та в силі знавець кримчацької мови Давид Ілліч Ребі, котрий створив перший підручник «чагатая» і довів, що кримчацька — не діалект татарської, а самостійна тюркська мова. В Сімферополі нещодавно видано його книгу «Кримчаки» — про історію і будову їхньої мови, про побут, релігію, звичаї, культуру і фольклор одного з древніх народів півострова.
Нині Давид Ілліч невтомно працює над створенням словника кримчацької мови. А от очолювати, як колись, кримчацьке товариство, проводити заняття з рідної мови для дітей і дорослих уже вік не дозволяє. Та й навчати майже нема кого.
Земляків, котрі знають традиції свого роду і народу, він може перелічити на пальцях. Недавно на півострів приїжджали голландські телевізійники знімати про нього фільм — «Останній кримчак».
Невже це древнє плем’я чекає доля їхніх далеких предків хозар — безпам’ятства і зникнення? Етнопроблеми півострова порушували на своєму зібранні активісти Республіканського фонду міжнаціональної злагоди і Асоціації національно-культурних товариств Севастополя. За їх висновками, у найкритичнішому стані перебуває саме кримчацьке товариство: на межі знищення не лише культура цього народу, а й сама нечисленна нація. Багата й різноманітна етнічна палітра Криму була б без кримчаків неповною. Як і без представників усіх інших майже тридцяти національно-культурних товариств Криму, з яких лише п’ять мають власні приміщення. Вони змушені орендувати напівпідвальні кімнатки, випрохувати копійки на збереження історичних пам`яток, роками чекати повернення своїх культових споруд.
Причина цього, вважають голови національно-культурних товариств, — не так фінансові негаразди країни, як передусім байдужість і неувага місцевої влади. Адже прохають гроші не для асоціацій, а для збереження не лише для Криму і України, а всього світу, їх пам’ятників і звичаїв, історії і культури, мови і пісні. Щоб нащадки знали і пам`ятали про народи, нації і народності, які й після найтяжчих викликів і випробувань долі вчаться одне в одного воскресати і відроджуватися.
