—Ні, ми хлопчаками не змащували рейки салом, щоб потяг забуксував і на підйомі можна було проїхати на його підніжці, — посміхається, розправляючи богатирські плечі, начальник Донецької залізниці Микола Васильович Рогов. — Народився я 1948 року в селі на Кіровоградщині, поряд з великою вузловою станцією Знам’янка. Отож зростав під гудки потягів, і сало, якщо воно було, зазвичай вживав за призначенням...
Рогови зріднилися із залізницею, як хлібороб з полем. Батько, який пройшов усю війну, працював залізничником, мати — теж на станції. Тому цілком природно, що після школи Микола поїхав навчатися до Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. Отримав диплом, приїхав за розподілом на Донецьку залізницю. Тут пройшов шлях від чергового по станції, диспетчера поїздів — до начальника дороги. Сини також пішли батьківською дорогою. Слідом за старшим сином (він трагічно загинув) закінчив Донецький залізничний інститут молодший, Іван. І дружина, Тетяна Іванівна, поруч. Утім, увесь їхній рід «залізний». Брат Олександр працює майстром в локомотивному депо станції Знам’янка. Його старший син — помічник машиніста, молодший — працює в депо. Отож для Миколи Рогова залізниця — не лише життя, а й, мабуть, доля.
— Миколо Васильовичу, кажуть, що залізниця, очолювана вами, стала для Донбасу справжньою «дорогою життя». Це правда?
— І не лише для Донбасу, а й для Луганської, Запорізької, Дніпропетровської областей. Наша дорога — найбільша в Україні, її частка — 44 відсотки всього навантаження в «Укрзалізниці» і 35 відсотків розвантаження. Дивуватися не варто — такий вже у нас регіон. Донецькі рейки стикуються за двома міжнародними проходами з Росією, а через Маріупольський морський порт відкривають вікно в світ. Дорога обслуговує нині сім потужних металургійних підприємств, три рудоуправління, вісім коксохімзаводів, 150 шахт, понад 15 збагачувальних фабрик... Лише під вугілля поставляємо за добу 3,5 тисячі вагонів. Тож самі бачите: це більше, ніж просто дорога. Найпевніше вона є потужним, безперервно працюючим на економіку нашої держави підприємством.
— А ще пасажирські перевезення...
— Певна річ. Навіть тепер, узимку, пасажирські поїзди ходять, як за літнім розкладом — на Київ, Москву, Санкт-Петербург, Одесу. Не лише тому, що люди не змінюють звички. Вони впевнені: у вагоні на них чекають затишок і комфорт, гарне обслуговування. Так, нелегко утримувати це велике господарство. Тому налагоджена і триває налагодження чіткої роботи локомотивних і вагонних депо, в тому числі пасажирських. За добу ремонтуємо — якщо треба, й капітально — до 50 вагонів. Це чимало, якщо зважити на жорсткі вимоги до якості ремонтних робіт.
— Однак, Миколо Висильовичу, це нині семафорить зелене світло. Але ж іще нещодавно ваш поїзд буксував, наче на змащених салом рейках. Місцеві негаразди на залізниці відчував на собі навіть пересічний пасажир.
— Не пригадую, чи розраховувалися з нами салом, а от металом, товарами широкого вжитку та іншим «непотребом» платили. Бартер заганяв залізницю в глухий кут. І не лише її — всю тодішню економіку. Товарообмін процвітав, як на зорі людства.
Після призначення 2000 року генеральним директором «Укрзалізниці» нинішнього Міністра транспорту Г. Кірпи все кардинально змінилося. Наче пошептало, як кажуть у народі. Перші місяці, щоправда, клієнти неохоче розплачувалися зі шляховиками грошима, але потяг пішов. І марксистська формула «товар—гроші—товар» запрацювала, як годинник.
Дорога наче ожила, піднеслася духом.
Тільки за останні два з лишком роки на зароблені кошти капітально відремонтували 6 електро- та дизельпоїздів, 14 вагонів-ресторанів, які стали відповідати європейському рівню. Донецькі ресторани на колесах, до речі, на щоквартальній виставці в Києві посіли перше місце. Збудували також вагонне депо з капітального ремонту пасажирських вагонів у Дебальцевому та Маріуполі. Вийшли на головні маршрути три нових пасажирських состави. Чимало вклали грошей у ремонт вокзалів і станцій. Багато які з них невеличкі, але затишні, всі оснащено оргтехнікою для оперативного обслуговування клієнтів, телефонним зв’язком.
— Ім’я Міністра транспорту Георгія Кірпи постійно згадується. Про його щедрі, добрі справи знають не лише фахівці, а й чимало простих людей. Чого тільки варте здешевлення удвічі вартості авіаквитків чи перший український швидкісний поїзд Київ — Харків. Напевно, важко працювати з такою непересічною людиною, на таких швидкостях?
— Нелегко, ви праві. Але цікаво. Тішать результати роботи. Новизна ідей, професіоналізм у їх досягненні багато до чого зобов’язують. Це добре, що на державному рівні є мотор, який усіх нас заводить.
— А коли швидкісний потяг зустрінуть на донецькому вокзалі? Є така надія?
— А чим ми гірші за інших? Навесні розглядалося це питання. Нині триває підготовча робота на Одеському напрямі. Не сидимо склавши руки й ми. Розраховуємо, що швидкісний пасажирський состав піде зі столиці в Донецьк 2003 року. Багато хто з ділових і, відверто кажучи, не бідних людей полюбляє їздити у відрядження потягом, але й бажає мати під рукою своє авто, щоб пересісти в нього, скажімо, в Москві чи Пітері. Наші інженери розмірковують над тим, щоб до пасажирського состава включити й спеціальний вагон для перевезення легковиків. Одне слово, передбачаємо всі зручності.
— У такому великому рухомому господарстві, як залізниця, звичайно, не може не бути проблем. Що заважає нашому паровозу летіти вперед?
— Хоч як дивно, застаріла біда — простій вагонів. І хоча, як каже прислів’я, за простій не платять, однак це зовсім не так. Потерпає, здебільшого зазнає збитків, залізниця. Можу назвати десятки підприємств, в тому числі таке потужне, уславлене, як металургійний комбінат імені Ілліча, де на це дивляться крізь пальці. Ставляться до вагона як до складу на колесах. Стоїть він десь на задвірках — ну і хай собі стоїть. Метал у нас дешевий, тому навіть недбальство можна списати на собівартість. Це одна з основних причин того, що ми стали значно більше ремонтувати вантажних вагонів, що стоять, як-то кажуть, під парканом, де їх просто розкрадають.
Узагалі, кримінал і залізниця — то особлива тема і особливий біль. Півтора року тому на Луганському відділенні дороги зазнали катастрофи два вантажні потяги, загинули машиніст і його помічник. Троє діточок залишилися сиротами... Як це сталося? Група неповнолітніх крала на ходу із состава брухт, скидаючи його під укіс. Одне із шахтних кріплень потрапило під колесо вагона, той зійшов, як ми кажемо, на чорний бік. У нього врізався зустрічний поїзд... Цуплять все, що під руку потрапляє: вугілля, метал, ліс... Міліція не в змозі впоратися з крадіями, розбоєм на залізниці, тому й змушені збільшити кількість працівників воєнізованої охорони. Отож, як у пісні співається: в руках у нас гвинтівка. І в третьому тисячолітті, на жаль, не можемо обійтися без людини з рушницею...
— Миколо Васильовичу, розкажіть краще про добрих людей, на яких життя тримається, у тому числі й залізниця — романтична, важка, яка завжди кличе серце вдалину.
— Звичайно. Я вдячний своєму працелюбному, високопрофесійному колективу, в якому налічується 72 тисячі чоловік. А ще — 49 тисяч пенсіонерів, вони теж є нашою сім’єю. А як інакше? Про ветеранів турбота особлива. Наприклад, до пенсій дорога щомісяця доплачує по 15 гривень. Не лише в День залізничника — на всі свята ветерани отримують ще по сто гривень. Чи візьміть страховий поліс, що дає право на безкоштовне лікування в наших лікарнях. Для людей похилого віку це велика справа. Фактично дорога опікується 12 лікарнями: попри те, що вони на бюджеті, допомагаємо медикам усім, чим можемо.
Звичайно, ми не стоїмо на місці, розвиваємося за всіма головними напрямами. Загальні перевезення в Донецькому регіоні зростуть до 20 відсотків. А це, окрім іншого, нові робочі місця. Плануємо відремонтувати більше вагонів, колій, на 30 відсотків збільшити заміну стрілочних переводів на бетонних брусках. Окрім того, 2003 рік буде роком упорядкування станцій, залізничних гірок, сортувального господарства. Робимо все, щоб пасажири, замовники залізничного транспорту були задоволені.
— Не боїтеся, що пасажири оберуть авіацію, яка значно подешевшала? Чи справа братів Черепанових, які змайстрували перший потяг, житиме вічно?
— Ні, не боюся. Кількість наших пасажирів дедалі зростає. Людей приваблює не лише нинішній комфорт, а й звичка до потягів. Адже, погодьтеся, навіть проводжають та зустрічають поїзди геть не так, як літаки...
Київ—Донецьк—Київ.
