Щоденник походу делегації Української всесвітньої координаційної ради прикордонними з Україною областями Росії добігає кінця. Попереду залишилися Ростовська область та Кубань. Ці землі здавна мали потужні зв’язки з Україною. Варто згадати тільки те, що двісті років тому запорожці прийшли на Кубань. Саме вони стали родоначальниками Кубанського козацтва. А як тепер живуть нащадки волелюбних січовиків?

Коли побут визначає спосіб мислення

День п’ятий. Перед нами Ростов — динамічне й прогресивне місто. Тут високопосадовці мислять по-іншому, не по-вчорашньому, і це одразу впадає в око. Голова комітету зв’язків з політичними партіями та громадськими організаціями Валентина Маринова одразу нас приємно здивувала тим, що заявила: «Організація українських товариств — справа потрібна». У Ростові діють аж дві українські організації: «Український національний союз» та «Український національний культурний центр «Рідний дім». Прикметно, що керівники цих товариств головною метою своєї діяльності визначають не спільні пісньоспіви, а відкриття українського класу в школі, видання періодики. Звичайно, поки що це лише плани. Але плани революційні!

Сьогодні очевидно, що співробітництво між Україною та Ростовським краєм зростатиме: нещодавно тут відкрили консульство України. Крім того, цей край підписав великомаcштабні договори про співробітництво з Луганською, Донецькою, Запорізькою областями. Встановлюються контакти з Одещиною. Сьогодні, за словами заступника міністра економіки та зовнішньо-економічних зв’язків краю Валерія Єфтеєва, у Ростові-на-Дону діє 167 спільних україно-російських підприємств, причому частка українського капіталу в них становить близько 75 відсотків. Загалом Ростовський край у Росії називають найдинамічнішим.

Пізньої ночі ми приїхали до Краснодара. На нас чекала зустріч з «найбільш українським» з російських країв — Кубанню.

Кубанське наріччя?

День шостий. Зранку ми зустрілися з найнеординарнішою людиною всього Кубанського краю — отаманом Кубанського козачого війська Володимиром Громовим. Сам пан Громов чудово володіє українською, щоправда, називає її чомусь кубанським наріччям.

На зустрічі йшлося про ті самі проблеми українських громад на Кубані, російсько-українські відносини. Однак пан Громов виявився такою колоритною особою, що я не візьмуся переказувати його коментарі своєю мовою. Нехай краще він це зробить сам.

Ось, наприклад, про рік Росії в Україні він сказав: «Це не те, що мете. Наші відносини не повинні визначатися якимись роками, ми жили сотні років разом». Російсько-українські відносини пан Громов окреслив так: «Виходить що: думали хату побудувати, а вийшов паркан». Одному з козачих чиновників, який аж надто соромився і навіть не піднімав на зустрічі голови, отаман заявив: «Чого ти сидиш, як підсипаний!» А про те, що наша делегація могла через організаційні негаразди не зустрітися з паном отаманом, він ствердив: «Я що, тут останній, чи в попа ризи вкрав?» Інколи створювалося враження, що Володимир Громов на колінах тримав збірник дотепних українських прислів’їв та приказок.

Як ми з’ясували пізніше, переважна більшість кубанців не лише розуміє українську, а й чудово її знає. Мало того, до 30-х років більшість шкіл на Кубані були українські! Однак після наказу за підписом Сталіна та Молотова про заборону української мови на Кубані, всі ці школи, звичайно, стали російськими. На жаль, на офіційному рівні цей наказ досі не скасовано. Можливо, тому в краснодарському експериментальному ліцеї народного мистецтва українську вивчають як кубанське наріччя. Вчителька цього дивного наріччя Тамара Прокоп’єва зазначила: «Книжка, за якою я навчаю дітей, — українська. Тут зібрані твори видатних кубанських та українських діячів, серед них і Марко Вовчок, і Тарас Шевченко, і Василь Мова. Однак чому мій предмет називається «Кубанське наріччя», а не «Українська мова та література», я не знаю. Сама про це дуже хочу запитати у керівництва».

Гідна подиву світлиця

День сьомий. Ось нарешті і останній наш пункт —приморське курортне містечко Лазаревське. Море, гори, пальми, зима... Дуже романтично, але не менш вітряно. Голова товариства Української культури Кубані Микола Сергієнко (один з небагатьох українців Росії, який розповідав про проблеми наших земляків не пошепки і не озираючися на всі боки) сказав, що в Лазаревському є єдина українська громада, яка має свій притулок у Центрі національних культур. І справді: світлиця, яку організували тут українці, гідна подиву. В ній є і покуть, і різні глечики, і старовинні музичні народні інструменти, і рушники, і книжки. Господиня всього цього — заслужений діяч мистецтв України Ганна Гніденко. Людина надзвичайно енергійна та творча. У вересні минулого року вона зуміла організувати експериментальні майстер-класи для всіх творчих українських громад Росії. Тут проходили уроки вокалу, музики, живопису!

Крім того, в Лазаревському є два народні колективи: дитячий «Рушничок», яким керує Галина Москвичова, та дорослий — «Покуть», який очолює заслужений діяч мистецтв України Микола Воропай.

Так, певно, і залишилися б ми в стані ейфорії від відвідин Лазаревського, якби не виступ директора Центру національних культур Григорія Мазлумяна. На завершальній зустрічі з нашою делегацією він заявив: «Після розвалу СРСР ми нашим центром одразу розпочали його відбудову. Ми ж усі братні народи!»... Любов до імперії у багатьох жителів Росії (хоч як дивно, незалежно від їхньої національності) часом просто «зашкалює».

Таке складне становище українства в Росії зумовлюється двома чинниками. Перший — денаціоналізація, яка призвела до того, що більшість колишніх українців прикордоння самі не знають (чи не хочуть знати) «чиїх вони батьків діти». Природно, що їм не потрібні ні товариства, ні видання, ні освіта рідною мовою. Другий чинник полягає в «нерішучості» української влади стосовно діаспори. Торік на потреби діаспори з бюджету було виділено лише 100 тисяч доларів. Тоді як, приміром, Словенія (населення приблизно 3 мільйони) виділяє на потреби своєї діаспори 3 мільйони доларів щороку.

Наші співвітчизники вимушені плазувати перед російськими можновладцями, випрошуючи кімнату для зборів чи мізерні кошти на видання газет, які за обсягом більше нагадують партизанські листівки. Водночас в Україні за державний кошт діють тисячі шкіл російською мовою навчання, 16 російських театрів, не кажучи вже про вузи. Однак будьмо оптимістами, адже український рух у Росії все-таки розвивається.