Підсумки минулого політичного року, з одного боку, викликають тривогу. А з другого — сподівання на позитивні зрушення у побудові громадянського суспільства. Передусім — розвитком політичних процесів на теренах України.

Дещо про переможців

Безперечно, центральною подією року, що минув, були вибори народних депутатів. Відбувалися — гадаю, треба нагадати — за змішаною системою: половину складу парламентаріїв обрано за партійними списками, половину — в одномандатних округах.

Як і очікувалося, фаворит передвиборних перегонів — блок Віктора Ющенка «Наша Україна» — відразу посів перше місце у соціологічних опитуваннях і свого лідерства не віддав. «Наша Україна» зібрала майже чверть голосів виборців. Хоча в окремих областях місцева влада спробувала перешкодити зустрічам виборців із лідером блоку Віктором Ющенком.

Об’єднані зусилля багатьох партій у блоці «За єдину Україну!» вразили результатом на Донеччині. Але в підсумку блок отримав третю позицію.

І неочікуваними були здобутки Соціалістичної партії та Блоку Юлії Тимошенко. Навіть соціологи сумнівалися в їхньому проходженні до парламенту. Однак, як показали вибори, в українському суспільстві почали домінувати протестні настрої. Тож конфігурація майбутньої Верховної Ради почала залежати від мажоритарників. І тут у більшості одномандатних округів перемогли прихильники блоку «За єдину Україну!».

Таким чином у парламенті сформувалися фактично дві рівновеликі політичні сили, які разом контролювали майже дві третини парламентського залу. Ніхто не мав сумнівів: якщо двом блокам — Віктора Ющенка та «За єдину Україну!» вдасться домовитися і стосовно розподілу парламентських портфелів, і щодо уряду, то можна буде очікувати прориву в законодавчій діяльності. Але...

Дивіться, хто прийшов!

Оце «але» полягало в тому, що дехто уже бачив себе на білому коні, який в’їжджає у будівлю на Банковій. Обидва мегаблоки домовитися не зуміли, оскільки амбіції відомого лідера не дозволяли піти на компроміс із тодішньою «партією влади». Не дивно, що у сесійній залі замаячів привид чергової «спікеріади». Однак варто віддати належне політтехнологам із провладних партій — вони обіграли своїх опонентів, і відтак Головою Верховної Ради став Володимир Литвин.

Зрозуміло, вихід на публічну політичну арену нікому не давався легко. Опоненти Володимира Литвина продовжували плести хитромудрі комбінації, блокуючи нормальну законодавчу роботу. І не тільки опозиція, а й — скажемо відверто — недавні союзники. Прагнення за будь-яку ціну сформувати парламентську більшість викликало опір багатьох народних обранців. Урешті перша сесія Верховної Ради була малорезультативна.

Не обіцяла подарунків і друга сесія, з початком якої опозиція планувала акції громадської непокори «Повстань, Україно!». Власне, так воно і сталося. Проте Володимир Литвин продемонстрував, що він таки став публічним політиком, і саме завдяки йому, його позиції вдалося не тільки затвердити склад уряду, а й прийняти бюджет поточного року. Отож нічого дивного, що парламент увійшов у 2003 рік з надіями на плідну роботу.

Головне завдання

24 серпня минулого року Президент України Леонід Кучма у своєму зверненні до народу вперше визначив завдання, яке повинен вирішити нинішній склад Верховної Ради — внести зміни до Основного Закону країни. Мета — перетворення моделі державної влади: з президентської на парламентсько-президентську республіку.

Варто звернути увагу на одну обставину: саме під такими гаслами йшли на вибори представники деяких опозиційних сил. Звернення глави держави і його пропозиції виявилися великою несподіванкою для радикально налаштованої опозиції. Як і для декого з представників провладних сил у Верховній Раді.

Проте дивуватися нема чому. Мені вже доводилося писати, що відповідно до чинної Конституції Президент втратив право видавати укази, які стосуються реформування економіки. Водночас відсутність повноважень щодо формування уряду, а відтак — і відповідальності за прийняті рішення часто-густо перетворюють Верховну Раду на ристалище політичних сил. І проблема не тільки у тому, що інколи застосовується фізична сила, а й у відсутності системної законодавчої роботи.

Леонід Кучма, схоже, давно зрозумів, що ні проханнями, ні погрозами — особливо тепер, коли закінчується його термін перебування на вищій державній посаді — відповідальну більшість сформувати не вдасться. З другого боку, позитивні імпульси в економіці, пов’язані з початком її реформування, поступово вщухають. Отже, лише спільні зусилля Кабінету Міністрів і Верховної Ради здатні сприяти подальшому зростанню виробництва і валового внутрішнього продукту, а заодно поліпшити життя мільйонів співгромадян. Саме тому глава держави і запропонував реформувати модель державної влади.

На майдані революції не сталося

Своїм кроком глава держави перехопив ініціативу з рук радикальної опозиції. Однак її лідери і не думали про компроміс. Ще влітку стало відомо про ймовірні великомасштабні акції протесту, заплановані на вересень. Тож опозиція від своїх планів не відмовилася і спробувала вивести громадян на вулиці, щоб домогтися відставки Президента України. Акція під назвою «Повстань, Україно!» була малорезультативна, однак спровокувала парламентське протистояння. Створювалося враження, що вищий законодавчий орган охопила криза: робота над законопроектами блокувалася, у залі постійно виникали сутички. Опозиція вимагала негайно розглянути питання про політичну ситуацію в Україні.

Проте, схоже, ідеологи акції прорахувалися у своїх прогнозах: по-перше, виступи не набули масового характеру, по-друге, вперше за багато років команда Президента України проявила характер і несподівано перейшла у наступ на учасників акції, по-третє, не виправдався розрахунок на те, що чимало народних обранців з провладних фракцій під тиском вулиці перейдуть до лав опозиціонерів і відтак почнеться процес парламентської «революції» з імпічментом главі держави.

Хтось із великих сказав: програно все, окрім честі. Опозиція таки програла. І наступний розвиток подій засвідчив: Україна в результаті поразки опозиції стояла на крок від створення у державі міцного авторитарного режиму.

Уряд нової «більшості»

Процес формування парламентської більшості розпочався ще наприкінці роботи першої сесії. Акції протесту стали своєрідним каталізатором для провладних фракцій і депутатських груп. Опісля провалу чергового етапу переговорів з «Нашою Україною» їхнім лідерам вдалося виробити алгоритм формування нової коаліції. Завдання полегшувалося ще й тим, що через різні обставини — силовий тиск на бізнесменів, відчуття приреченості на поразку акції «Повстань, Україно!» — до нових «більшовиків» почали приєднуватися представники опозиції, зокрема і з блоку Віктора Ющенка.

На «торги» лідери парламентської більшості виставили не тільки урядові, а й крісла керівників парламентських комітетів, посаду — вперше в історії, і не тільки, мабуть, українській, — голови правління Національного банку.

Однак якщо уряд вдалося сформувати і затвердити, скажемо так, без особливих проблем, то розподіл керівних парламентських посад загальмувався. До радикальної опозиції приєдналися народні обранці з «Нашої України», бо вони вперше відчули реальну загрозу своїм можливостям впливати на формування державної політики, у тому числі в економіці.

Уряд, якому був потрібен затверджений Державний бюджет на поточний рік, змушений був дати відмашку своїм фракціям, які й підтримали постанову, запропоновану опозиціонерами, про відміну результатів голосування щодо перерозподілу посад керівників парламентських комітетів.

Власне, все повернулося на круги своя. Є підписана угода про формування парламентської більшості, є заява Президента України про те, що більшість відповідає за роботу Кабінету Міністрів. Є меншість, яка не хоче здаватися на милість переможців. Але все вкрите туманом невизначеності. Особливо з огляду на те, що наприкінці поточного року стартуватимуть президентські перегони.

Буде все, як і було?

Прихід нового року, тим паче політичного, знаменується, як завжди, спробами прогнозів. Доволі обережних, бо, як зазначалося вище, у кожного з основних гравців на політичній арені, в тому числі глави держави, свої інтереси. Заява Леоніда Кучми щодо потреби політичної реформи свідчить: найпевніше, на початку роботи третьої сесії Верховної Ради розпочне роботу конституційна комісія, яка і доопрацьовуватиме законопроект про внесення змін до Основного Закону країни.

Водночас деякі представники опозиції та «Нашої України» вважають, що у парламенті існуватиме ситуативна більшість, яка голосуватиме відповідно до своїх уподобань. Не очікують вони і зміни парламентського керівництва. Зокрема, лідер Української республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко переконаний: «... жодних новацій щодо керівництва у Верховній Раді не відбудеться». Цієї точки зору дотримується і народний депутат з блоку «Наша Україна» Євген Жовтяк.

Однак протистояння, на нашу думку, все-таки поглиблюватиметься з наближенням осені, коли майбутні кандидати на найвищу посаду в державі почнуть формувати свої передвиборні штаби. Отож не виключено, що першою «жертвою» майбутніх президентських перегонів може стати уряд Віктора Януковича. Тим паче, у нього надзвичайно складне завдання: не тільки втримати економічне зростання, а й істотно підняти життєвий рівень пересічного українця, який і визначатиме своїм голосом, хто стане наступним лідером країни.

З другого боку, будь-яка найвища посада дає змогу використати так званий адміністративний ресурс. Тож прем’єрське крісло вабитиме майбутніх претендентів на посаду Президента України. Як і посада Голови Верховної Ради. А тому можна прогнозувати, що парламентські сутички повторюватимуться доволі регулярно.

Тим паче що уже починає окреслюватися коло претендентів, які захочуть взяти участь у президентських перегонах. Безумовно, її фаворитом залишається Віктор Ющенко. Однак, чи й надалі він залишатиметься на чільному місці у соціологічних дослідженнях, залежатиме від його уміння знаходити спільну мову з лідерами інших політичних сил. Зрозуміло, не йдеться про Петра Симоненка, який знову візьме участь у президентських виборах від Компартії України і, попри тимчасовий союз із «нашоукраїнцями», залишається їхнім антагоністом.

Останні заяви лідера партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко про потребу висунення єдиного кандидата від опозиції видаються невмотивованими, а точніше, свідчать про її бажання стати лідером Української держави. Навряд чи відмовиться від ще однієї спроби поборотися за президентський скіпетр і лідер соціалістів Олександр Мороз. Тим паче що між парламентськими і президентськими виборами буде надто мала часова дистанція — півтора року. А тому соціалісти спробують зміцнити свої позиції за рахунок президентських перегонів.

Про кандидатів від провладних партій сьогодні можна казати дуже обережно. Адже ніхто з їхніх лідерів поки що не говорить уголос про свої амбіції, навіть навпаки, старанно приховує їх. Поки що можемо сказати про те, що непогані шанси з’явитися на старті президентських перегонів є у Прем’єр-міністра Віктора Януковича, Голови Верховної Ради України Володимира Литвина і... попри слова Леоніда Кучми, що глава його адміністрації не збирається брати участь у президентських виборах, Віктора Медведчука.

Хоча частина аналітиків схильна вважати, що на політичному горизонті з’явиться «темна конячка», яка і буде першою на фініші восени 2004 року.

А тому ситуація сьогодні не вельми проста і викликає водночас не тільки сподівання, особливо стосовно політичної реформи, а й певну тривогу. Бо, безсумнівно, будь-які вибори — потрясіння не лише для суспільства, а й для економіки, а відтак — для нашого з вами гаманця.