Ми продовжуємо вести щоденник походу делегації Української всесвітньої координаційної ради прикордонними з Україною областям Росії: Курською, Воронезькою, Ростовською та Кубанню. Мета такої незвичної мандрівки — ознайомитися з життям української діаспори цих регіонів.

Хоч би як риболови чи мисливці?

День третій. Писати доводиться в автобусі. Тому і ручка не слухається, і думки вперто скачуть вибоїнами, збиваючи одна одну. Наступною нашою зупинкою став Курськ, куди ми приїхали після прийому в Суджі.

Тут наша делегація вперше зустрілися з хоча б якось організованою українською громадою. Вона називається «Україна-Сейм». Однак нічого спільного з польським парламентом не має. Таке ймення річки, яка тече з Курської області в Сумську. З головою товариства Борисом Лазаренком ми познайомилися ще в Суджі, де він умовляв місцевих українців створити товариство. «Деякі бояться національних громад та висловлюють сумніви стосовно необхідності їх створення. Однак цього не слід робити. Є ж бо риболовні, мисливські товариства. Отак і ми», — запевняв пан Лазаренко. Він мріє створити на Курщині кілька українських громад, а потім об’єднати їх в українську національно-культурну автономію.

Та незважаючи на таку об’єднавчу діяльність пана Лазаренка, саме товариство «Україна-Сейм» ще не вирішило найголовніших питань — немає навіть приміщення, де місцеві українці могли б збиратися. Член товариства Микола Хилько так розповідає про проблеми тамтешніх українців: «Нам потрібен центр, або «Варенична», де ми могли б збиратися. Адже тепер орендуємо на годину-півтори зал у школі, а баяніст то прийде, то не прийде»...

Та все-таки, попри запевнення місцевих чиновників про те, що «у нас з національним питанням все гаразд», на зустрічі лунали й досить різкі відгуки на адресу влади. Перший голова товариства «Україна-Сейм» Євген Желіховський наголосив, що на Курщині не можна купити жодної української книжки, не кажучи вже про періодику. Українську мову не можна почути ні на радіо, ні на телебаченні. Крім того, пан Желіховський «незлим тихим словом» згадав про діяльність федеральної національно-культурної автономії «Українці в Росії». Голова цієї автономії Анатолій Руденко-Десняк за десять років, що діє курське українське товариство, жодного разу сюди не завітав, хоча їхати від Москви до Курська — лише шість годин поїздом.

Проблем багато, було б прагнення їх долати. Найприкріше вразили слова Миколи Хилька, який десь під кінець сказав: «У мене є друзі, які чомусь бояться називати себе українцями. А мої сини, наприклад, уже хочуть бути росіянами, а не українцями». До речі, під час останнього перепису в Росії національність кожен називав таку, яку хотів. Тому можна передбачити, що «офіційних» українців у Росії стане менше.

«Великий» Сталін і поруч... Путін

День четвертий. Напередодні ввечері наша делегація прибула до Воронежа. Розмістилися ми в якомусь маленькому готелі по шість осіб у номері. Це вже пізніше від координатора нашої поїздки Миколи Свінцицького я дізналася, що у Воронежі є негласний наказ: українців розселяти лише в трьох готелях. Найгірших...

Зранку ми зустрілися у Воронезькій обласній думі з депутатом Сергієм Рудаковим. Після офіційних «розшаркувань» та завірянь у братській любові українського та російського народів пан Рудаков нас просто приголомшив: «До України наш губернатор (колишній керівник ФСБ) ставиться з осторогою, і це виправдано». Після такої промови залишається тільки гадати, як надалі розвиватиметься україно-російське співробітництво.

А коли наша делегація спустилася до виходу з приміщення Думи, я побачила книжковий кіоск. У ньому на найпомітнішому місці майже поряд стояли три книжки: двотомник про життя Володимира Путіна (за змістом та оформленням цілком копіює радянські ленінські біографії) і солідне видання «Великий Сталін». Щира продавщиця особливо рекомендувала купити останнє. «Кристальной души был человек! Тут все написано», — наполягала вона.

Та, крім розчарувань у настроях російських владних кіл, на нас чекала і приємна несподіванка. З’ясувалося, що у Воронежі діє українське товариство «Перевесло», яке не обмежує свою діяльність задушевним виконанням українських пісень. Очолює його вчений-фізик Микола Бирюк.

Члени товариства тісно співпрацюють з кафедрою слов’янської філології Воронезького державного університету. У цьому вузі українську мову викладають ще з 50-х років минулого століття. Розповідаючи про кафедру, не можна не згадати про дивовижну людину — Валентину Іванівну Собіннікову. Саме вона зуміла переконати численних чиновників у тому, що знати українську для філолога вкрай необхідно. Сама вона її й викладала. Уже три роки, як Валентина Іванівна пішла з життя, проте на кафедрі залишилися її сподвижники, які продовжують почату справу. Так, нині українську мову тут викладає Марія Тихонівна Авдєєва, літературу — Поліна Андріївна Бороздіна. Шкода, що українську сьогодні у Воронежі вивчають лише 16 студентів.

Звичайно, в кафедри є проблеми. Передусім з літературою: і навчальною, і художньою (якщо у когось з читачів виникне бажання допомогти кафедрі книгами, прошу зв’язатися з автором цієї статті).

А наш автобус уже вирушив до містечка Россош, де вже два роки поспіль проводиться фестиваль «Слобідська українська культура». Саме сюди з’їжджаються фольклорні колективи з усієї Росії та України. Незважаючи на те, що до Россоші ми прибули дуже пізно і були, правду кажучи, досить утомлені, однак, саме тут відбулася одна з найцікавіших зустрічей делегації з місцевими жителями. Треба наголосити, що россошанські землі відіграли в культурі та історії України велику роль. Адже звідси родом два великі українські діячі: відомий історик та етнограф Микола Костомаров та поет Євген Плужник. Окрім того, саме тут жила племінниця Тараса Шевченка — Василина Хоменко.

Ім’я Євгена Плужника тут не просто добре знають — місцеві поети активно перекладають російською і видають цілі збірки перекладів його творчого доробку. Я познайомилася з одним з тих перекладачів. Михайло Тимошечкін родом з Дону, але перша книжка, яку він пам’ятає з дитинства, була Шевченковий «Заповіт». Його долю легкою не назвеш: пройшов усі знегоди другої світової, а потім, як сам мені зізнався, постійно отримував «по голові» за звичку казати те, що думає. На моє запитання, чому для перекладу він обрав саме Плужника, Михайло Федорович відповів: «Він зумів передати історичну подію у таких поетичних образах, які розкривають усю суперечливість історії. У його творах збережена величезна правдивість. Недарма Плужник перекладав «Тихий Дон».

Стосовно української громадської діяльності, Михайло Федорович (росіянин за національністю) впевнений, що в Росії мають бути українські газети, радіо- та телепередачі. Пан Михайло згадує, що коли він потрапив до харківського шпиталю у 1942 році, то всі без винятку газети та радіопередачі там були україномовні... Шкода, що самі россошанські українці вважають видання української газети справою нікому не потрібною. Натомість вони переконані, що кордону між Україною та Росією бути не повинно. На їхню думку, цей кордон — реверанс часу.

Зараз глуха ніч. За вікнами россошанського готелю — ліс і повня луна. Швидше було б завтра!

Тетяна ПАСОВА.

(Далі буде.)