Особливості «слов’янського братства», або Подорожні нотатки з російської глибинки

День перший. Увесь день наша делегація провела у дорозі. Тепер шлях від Києва до Бєлгорода здається мені нескінченним калейдоскопом однотипних лівобережних сіл, які шалено швидко змінювали одне одного в помережаному морозом вікні автобуса. Мов сторінки книжки, пролітали Прилуки, Полтава, Бзів, Харків. Щоправда, інколи від зміни пейзажів починала голова йти обертом і всі ці переліски, дорожні знаки, зимові хатки і придорожні базари якимось чином поєднувалися в одне велике марево... І на годину-другу свідомість кудись зникала разом з усіма цими хатками. А потім кава на черговій ямі розливалася на джинси, а хтось голосно розповідав анекдоти про росіян та українців. Ще б пак! Ми їхали до Росії.

Під’їжджаючи до Бєлгорода, з’ясувалося, що заяви про безпроблемний перетин україно-російського кордону —міф. Бандуристкам, які входили до складу нашої делегації, Ганні Панченко та Оксані Степанюк, довелося не лише задекларувати свої інструменти, а й потішити українських прикордонників грою на них, щоб переконати «стражів кордону», що бандури вони везуть винятково для «власного використання», а не продажу.

Ось і Росія! Однак особливих перемін ні у побуті, ні у вигляді місцевих сіл — жодних. І не дивно: більшість тутешнього населення — етнічні українці. Але чи пам’ятає ця «більшість» за 50—60 кілометрів від кордону з Україною, «яких вони батьків діти» —невідомо. Серед наших мандрівників оптимістів щодо цього мало. Як сказав перед виїздом з Києва голова Української всесвітньої координаційної ради, відомий дисидент Михайло Горинь, співробітництво українських громад Курська, Бєлгорода, Воронежа, Краснодара з історичною Батьківщиною перебуває в значно гіршому стані, аніж контакти з Україною далеких австралійської, американської, канадської громад... Невже любов до батьківщини має той самий принцип, що і любов зятя до тещі: що більша відстань, то більша приязнь? Дай Боже, аби я помилялася.

Бєлгород... Пізня ніч. Жахливий готельний номер з замерзлими вінками, крізь які видно частину бєлгородського пагорба з монументом Володимира Великого нагорі. Цей пагорб тут називають Харківським. Певно, тому, що сам Харків розташований лише за шістдесят кілометрів звідси.

День другий. Майже весь день ми присвятили Бєлгородщині — краю, який здебільшого заселявся українцями. Тут кожен має якісь зв’язки з Україною. На багатьох зустрічах розчулені земляки розповідали нам про свою студентську юність у Харкові, Чернігові, Чернівцях. Однак у Бєлгороді немає жодної української організації. «У нас немає такої потреби. Ми ж єдиний народ!» — з гордістю заявив місцевий поет Віктор Череватенко, який, до речі, вірші пише українською.

На рівні легенд тут розповідають, що десь на самому прикордонні колись був український клас, проте на сьогодні його доля невідома. У самому Бєлгороді ні українських класів, ні газет, ні радіопередач немає. Щоправда, сюди «долітають» наші «1+1» та «Новий». Про це, як про власне досягнення, нам потім не раз нагадували місцеві чиновники. Мовляв, не протидіємо, а могли б!

Перша зустріч нашої делегації з земляками відбулася в селі Безсонівка. Щойно вийшовши з автобуса, нам одразу в око впав напис на будівлі: «Правління Червоного трудового прапора колгоспу імені Фрунзе». Навпроти правління височів великий монумент йому самому. Біля входу нас зустрів голова колгоспу, двічі Герой Соціалістичної Праці Василь Горин. Європейські надої, колосальні прибутки, дитсадок такої величини і комфорту, якого не знайдеш і у столиці, диско-клуб для молоді, бібліотека з Інтернетом та найновішими виданнями... Ви не забули, що все це у звичайному селі? Однак, на жаль, таких сіл у Центрально-Чорноземному регіоні Росії більше немає.

Багато працівників колгоспу — українці за походженням. Однак чомусь називають себе «хохлами». А наші запитання стосовно того, чи не час організовувати українські товариства, спричинили у місцевих жителів щирий подив: «Навіщо?». Зрештою, закінчилося все хоровим співом у Будинку культури. Виконували «Слов’янський гімн»...

Удень відбулася зустріч з викладачами Бєлгородського державного університету та, як значилося у програмі, місцевою інтелігенцією. Особливо на цій зустрічі вразив виступ українця за походженням голови Бєлгородського союзу журналістів пана Кучеренка. «Бажання створювати українські громади у нас не виникало і не виникне!» — заявив він. А голова відділення по Бєлгородській області партії «Собор слов’янських народів» Віктор Овчинников узагальнив: «Ми — триєдиний народ. Незалежність народам, звичайно, потрібна, але така, яка не перетворюється на абсурд»... Певно, українську державу пан Овчинников вважає абсурдом?

Відповідати на такі закиди нашій делегації залишалося лише закликами до господарів розвивати демократичне суспільство. Але, здається, і їх вони не зрозуміли. Складалося враження, що ми говоримо просто різними мовами. Зрештою, ректор Бєлгородського університету Леонід Дьяченко ствердив, що час створювати Східноєвропейський союз.

На кордоні Бєлгородської та Курської області нас зустрів фольклорний колектив. Під бубен та гармонь дзвінкими голосами його члени витягували: «Разве ты наставишь пушку на свою жену-хохлушку, лучше буду я ее любить»...

Та найпікантніший момент стався з нами пізнього вечора, коли делегація прибула до прикордонного містечка Суджі. З високої президії під російським гербом голова адміністрації району Микола Ільїн, голова українського товариства «Україна-Сейм» Борис Лазаренко та інші представники і Росії, і України виголошували теплі слова вітання. Однак через хвилин десять я помітила, що наші делегати на трибуні якось незручно почуваються... Коли закінчилася зустріч, то на задній стіні зали я побачила картину «Ленін на третьому з’їзді комсомолу». Розміром приблизно три на п`ять метрів!