Як живеться нині на селі героям праці? Чи знайшли вони себе у реформованих господарствах? З Марією Василівною Дібрівською, повним кавалером ордена «За заслуги», одним з кращих майстрів машинного доїння Черкащини, ми зустрілися на тваринницькій фермі.
До матері, на ферму
Поряд з меткою, вправною жінкою поралися біля корів двоє чоловіків.
— Тепер ми днюємо і ночуємо на фермі майже всією сім’єю, — охоче розповіла про себе Марія Василівна. — Спочатку чоловік, Микола Пилипович, підвозив мені фураж. А тепер і син, Віктор, підпрягся до роботи. Он бачите, як править кіньми, — не гірше, ніж «Мерседесом»...
Ще донедавна, дізналася від своєї співрозмовниці, Віктор шоферував у Черкасах. Возив на легковику поважного керівника. Однак голої зарплати не вистачало його сім’ї навіть на харчі. Разом з Оленою повернувся Віктор у село. Дружина пішла працювати у консервний цех, а він подався до матері. Поратися біля худоби йому не звикати — виріс на фермі.
— Правду казати, і в нас не з медом, — вела далі Марія Василівна. — Хоч би як старався надоїти більше молока, але за рекорди не забагатієш. Однак син з невісткою та свахою мають у своєму господарстві корову, свиней, птицю, і діти голодними не будуть...
Сільгосптовариство села Яснозір’я, де майже тридцять років трудиться Марія Дібрівська дояркою, велике багатогалузеве господарство. Колись воно гриміло на всю Україну. Тепер, завдяки минулим досягненням та енергії молодого керівника Юрія Пономаря, ще тримається на плаву. На трьох молочнотоварних фермах утримується понад 600 голів дійного стада.
— Як на сьогоднішній день, це забагато, — розмірковувала Дібрівська. — Вигідніше мати меншу череду, зате продуктивнішу. Адже витрати на обслуговування ферм значні, а прибутків — кіт наплакав. Пам’ятаєте, скільки платили за кілограм молока минулого літа? Утричі дешевше, ніж за газовану воду...
Торік Марія Василівна надоїла понад 8 тисяч кілограмів молока на корову. Щодня від її 23 чорно-рябих голштинів молоковоз забирає півтонни білопінної продукції. Це один з кращих результатів в області. До речі, за останні десять років вона менше, ніж шість-сім тисяч кілограмів на «ласуню», не мала. Навіть на початку дев’яностих, коли особливо сутужно було з кормами. «У мене серце кров’ю обливалося, — пригадувала той час, — коли бачила, що мої рекордсменки недогодовані. Тепер сама з себе сміюся, але так було. Уночі, коли всі спали праведним сном, я йшла на ферму і крадькома заготовляла з загального причіпу корми для своїх красунь. Поки вранці всі зійдуться на роботу, мої Сюзанна, Розалія та Скрипка стоять уже ситі, напоєні і тільки ремигають...»
Щоб до орденів та добру зарплату
Із приходом на ферму Миколи Пилиповича та Віктора Марії Василівні стало легше вправлятися. Чоловіки відповідають за годівлю тварин, вона — за доїння. Хоча є тут і мінус. Адже у всіх доярок, котрі на пару доглядають худобу, є вихідний, а в неї — нема. Бо своїх молочниць вона нікому не довіряє. Навіть своїм козакам. Тому щодня, о п’ятій ранку, Марія Василівна вже біля корів. Закінчує зміну о десятій вечора. У будні і в свята. Напередодні Нового року так стомилася на фермі і вдома, на кухні, що не дочекалася передзвону курантів й задрімала перед телевізором. «Бабуню, — хвилювався онук Вадик, — просинайтеся, Новий рік настав!»
Велика родина зібралася за святковим столом у просторому будинку Дібрівських. Донька Валя зі своєю сім’єю, Віктор з Оленою та дітьми. За традицією, пригадали добрим словом рік, що минув. Усі зійшлися на тому, що найвизначнішою подією 2002-го стало нагородження матері третім орденом «За заслуги». «Тепер ви у нас, мамо, героїня», — з гордістю казали діти. І зичили матусі добра та міцного здоров’я.
Справді, поважний державний статус має нині Марія Дібрівська. Три трудових ордени — почесне визнання. Аби лиш до нього та достойну матеріальну винагороду. За багатолітню працю, високі надої, за недоспані ночі й тривоги... На жаль, нинішня щомісячна зарплата яснозірської восьмитисячниці не перевищує 250 гривень. З них «живими» сплачують лиш 30—40 гривень. Більше — не дозволяє економіка сільгосптовариства...
— Заробляємо ми з Пилиповичем хіба що на газ, — невесело мовила героїня. І додала: торік, щоб не опалювати будинок, бо щомісяця блакитне паливо з’їдає 200 гривень, вони з чоловіком зимували в літній кухні...
Якщо й ця зима «попросить» більше газу, то знов доведеться перебиратися в малокомфортне житло.
Прадід був хазяїн на все село
— Але не подумайте, що в нас у «Яснозір’ї» найгірше, — перевела затим на інше Марія Василівна. — Порівняно з господарствами, де вже немає ні худоби, ні ферм, ми — передовики. Я ось влітку була з Пилиповичем на його батьківщині у Шполянському районі. Запросили родичі на весілля. Приїхали в те село, а воно наче Чечня... Кругом руїна і злидні. Молоді розписувалися в клубі, де й вікон уже немає. Сільські жінки поприходили на те гуляння в обносках та домашніх халатах...
Почувши про свою Лип’янку, втрутився у розмову Микола Пилипович. Не тільки, казав, за своє село болить душа. Повсюди, куди не кинь, селянина норовлять обдурити. Щоб він натирав мозолі за копійки. Влітку майже задарма забирали молоко і пшеницю. Нині за безцінь скуповують живність. «За двохцентнерного кабана дають менше 500 гривень! — обурювався. — Та щоб його вигодувати, треба викинути не одну сотню! Я вже не враховую праці та різного господарського клопоту. А вони за один кілограм живої ваги три п’ятдесят правлять! Чи є в тих купців хоч крапля совісті?!»
Мабуть, немає, зробили висновок Дібрівські і заговорили про день завтрашній. «Навіть у нас на городі почорніли посіви пшениці, —бідкалася Марія Василівна. — А що ж у полі, де вітри гуляють і мороз лютіший?.. Якщо минулого, урожайного, року СТОВи ледве кінці з кінцями звели, то що буде в недорід?!»
— А те буде, — розсудив Віктор, — що справимо вам, мамо, ювілей. Й підете ви на пенсію. А ми всі фермеруватимемо дома. Ви ж давно хотіли взяти на зарплату телицю. Щоб у своєму дворі була канадська рекордсменка! Ще й згадували, що прадід мій, Марко Теплий, хазяїн був на все село...
— Це правда, — підтвердила синові слова мати.
Черкаська область.
