У колишньому Радянському Союзі першого секретаря Житомирського обкому Компартії України Василя Кавуна добре знали. Він не був обділений ні славою, ні нагородами. Удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, має п’ять орденів Леніна, а до цього ще — Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, медалі й ордени Польщі, Німеччини... Він тридцять два роки був депутатом Верховної Ради СРСР, із яких двадцять — членом президії. А нещодавно Житомирська міськрада за заслуги перед містом, активну участь у державному і господарському будівництві та громадському житті обласного центру присвоїла Василю Кавуну звання почесного громадянина Житомира.

— Василю Михайловичу, давайте згадаємо ті вже далекі часи. Ви самі зголосилися піти з поста першого секретаря обкому партії?

— Я був у Горбачова. Відбулася досить серйозна розмова. Я мав на неї право, бо свого часу він був у мене в комісії із сільського господарства: я головою, а він рядовим членом. Та й посади мали схожі: я — секретар обкому, він — секретар крайкому... Потім Горбачов був секретарем ЦК по селу, я теж добре село знаю. Спілкувався з ним досить часто. У мене не було бар’єру страху перед Михайлом Сергійовичем. А це важливо для будь-кого, хто бесідує з керівником такого рангу.

До перебудови я двадцять років був членом ЦК КПРС. А потім спостерігав за діями нового Генерального і бачив, що робиться щось не те. Заплющити на все очі не міг. Пішов на відкриту розмову. Мовляв, Михайле Сергійовичу, немає теоретичного обгрунтування. Немає концепції. Нема доктрини, програми. Курсу немає, яким йшов би 250-мільйонний народ, могутня країна. Я, кажу, не розумію, що ви робите. А я на той час і справді не розумів, що таке, скажімо, ринкова економіка. А в Горбачова мова була цікава. Насичена незвичайними словами, синонімами, алегоріями. І на «ти».

Але, бачу, розмова не відбулася. Не захотів він зрозуміти «консерватора і людину, яка відстала від життя».

Минув іще якийсь час. У Житомирі частина людей надто політизувалася. Я на літак — і в Москву. Заходжу до Яковлєва, духовного батька Горбачова. І до нього: треба ж, кажу, визначитися, намітити якісь етапи. Ця розмова була важкою.

А потім команда: «Фас! Секретарі обкомів гальмують перебудову!».

Для шельмування вибрали в Житомирі мене, в Тюмені — Богом’якова, в Казахстані — Демиденка і ще кількох. Кавун, здається, був для них фігурою особливо значною. Всесоюзна преса вдарила під дихало. Особливо Іван Лаптєв із «Известий». Афанасьєву наказали, то і «Правда» дала два підвали, зокрема «Босиком по битому стеклу». І «Литературная газета» підключилася. Графову прислали. Талановита журналістка.

Щоправда, українська преса, радіо, телебачення не шельмували. Погрішив би, якби не сказав про це.

Приїхав із великою помпою в Україну Горбачов. Я їздив раніше з Микитою Хрущовим. Того супроводжували чоловік сорок — лікарі, кухарі, кореспонденти. З Горбачовим прибуло два літаки. А всієї братії було понад чотири тисячі. Коли він за кордон їхав, то по тисячі людей брав із собою. Які ж це витрати! Але справа не в цьому.

Відбулася нарада в ЦК Компартії України. Я виступив на ній і запитав, «за що мене полощуть у газетах». Відповіді не отримав.

Пишу відкритий лист в «Известия». Телефонує Лаптєв: «Ми лист опублікуємо, але такий коментар дамо, що з тебе не залишиться нічого живого». Я подумав, подумав і... написав заяву. Приходжу до Горбачова. А він: «Нібито ж до тебе претензій немає». «Стомився, — кажу, — шістдесят років. Дайте мені пенсію». Ніякої резолюції Горбачов не наклав, а через два дні викликає мене Івашко: «Прийнято рішення відправити тебе на пенсію».

— Довго звикали до спокійного життя пенсіонера?

— Було дуже важко. Івашко обіцяв роботу в Києві, але сам переїхав до Москви. Гуренко був погано налаштований до мене. Довго водив за носа, а роботи так і не дав.

У мене виникли досить значні фінансові проблеми. Мали ми з дружиною, вона раніше працювала заступником директора інституту вдосконалення вчителів, 57 тисяч рублів заощаджень. Пропали. Пенсія пропала. Депутатські теж. Опинився в глухому куті. Ось приклад. Будучи керівником області, я часто виїжджав на підприємства, в колгоспи, лікарні... І ніколи не був у відділах соціального забезпечення. Пенсіонером заходжу. Боже мій! Чоловік вісімдесят. Ні сісти. Ні води... Запах... Кілька днів стояв у черзі, доки дочекався. Ну, і правильно, треба було свого часу входити в суть цієї справи. Дочекався. Два інспектори. Заходжу. Підпер плечем двері. На піджаку п’ять орденів Леніна, зірка Героя Cоцпраці. «Оце, —чую, — падлюка. Йому треба щонайменше дати. Це ще той, сталінський партократ...» Дали 79 карбованців пенсії. Жінці — 62 карбованці. Живи, як знаєш.

Влаштувався на роботу. Став отримувати дві з половиною тисячі купонів. У життя ввійти не можу. Хотів щось писати — не виходить. І найстрашніше для мене: куди не підеш, ніхто не впізнає. Навіть Кравчук. Я до нього теж звертався. Не пізнав.

— Перебудови ви не сприйняли. А як оцінюєте наше сьогодення?

— Я добре бачу те найголовніше, що втрачає держава. Нам треба формувати суспільство, в якому пропагується добро, справедливість. Саме цього найбільше і бракує.

— У часи незалежної України ви встигли ще й покерувати в колгоспі.

— Написали мені зі Шляхової, того села на Вінниччині, де я працював раніше. І запросили на голову правління. Я б на це навіть без зарплати погодився, аби чим-небудь себе зайняти.

Приїхав у Шляхову, а наступного дня вже зібралися збори. Трохи страшно було. Це ж треба було заново родитися, спуститися до умов побуту, традицій односельчан. Легше було туфлі поміняти на офіцерські чоботи. А думки, спосіб життя? А як говорити з людьми? Це ж мудрі люди! І як важко було знову стати для них своїм!

Хата там у мене була старенька. Її підлатали. Привели в нормальний стан город. Завів свиней, курей, гусей. Через рік освоївся. Пропрацював у селі вісім років. Єдине, що важко було, так це виступати з трибун. Щоб високі слова не проривалися.

— Це односельці висунули вас народним депутатом України?

— Так. Пішов тоді у Верховну Раду, щоб не з трибуни виступати, бо не це насправді головне, а працювати в комісіях і комітетах над законами, які справді потрібні людям.

— Нині ви живете в Києві?

— Живу в столиці. Маю роботу в громадській організації «Земляцтво житомирян».

Головне — внатяжку йти, як кінь. У мене і серце хворе, і ноги болять. Але головне — внатяжку.

Інтерв’ю взяв Василь ОСТАПЧУК.