«Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт не топтав би французької землі». Ці слова генерала Шарля де Голля дають коротку і влучну оцінку Українській повстанській армії. Тій армії, яка, організувавшись 60 років тому у волинських лісах, дуже швидко перетворилася на грізну мілітарну силу. Днем створення УПА офіційно вважається 14 жовтня — свято Покрови Пресвятої Богородиці, що була покровителькою українського козацтва.
Українська повстанська армія формувалася з розрізнених бойових загонів ОУН, зростала кадрово і міцніла оружно в умовах безперервних запеклих боїв із гітлерівцями. Повстанці з кожним днем контролювали на Волині дедалі більші території.
Командирами перших збройних відділів УПА на Волині були Остап — Сергій Качинський і Сом — Василь Івахів.
Першим Головним командиром УПА став Клим Савур — Дмитро Клячківський. На кінець 1943 року УПА охоплювала чотири військові округи. Їхніми командирами були призначені Дубовий — Іван Литвинчук, Рудий — Юрій Стельмащук, Еней — Петро Олійник, Верещака — Федір Воробець. Повстанці проголосили і поширювали гасло «Воля народам — воля людині».
Не маючи достатньо військ для боротьби з українськими партизанами, німецьке командування спішно організовувало допоміжні відділи із полонених червоноармійців. Проте завдяки активній пропагандистській роботі солдати лишали службу в німців і масово переходили до УПА. В Українській повстанській армії з’являлося дедалі більше відділів із представників різних народів і національностей — азербайджанські, грузинські, єврейські, татарські, узбецькі... 21—22 листопада 1943 року на півдні Рівненщини відбулася «Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії».
У Галичині події розвивалися дещо інакше. Там ОУН спершу організувала УНС — Українську народну самооборону, командував якою Андрієнко — Олександр Луцький. Члени Самооборони проходили військовий вишкіл таємно від німецької окупаційної влади. Зброю до рук брали у разі потреби. Виконавши завдання, ховали її і розходилися по домівках. Жили, як цивільні, тому гестапо важко було боротися з такими формуваннями. Перший великий військовий табір у Карпатах був сформований улітку 1943-го; то був вишкільний курінь «Чорні чорти» під керівництвом Липея — Дмитра Рачка. Курінь, що складався із трьох сотень, провів кілька успішних боїв з німецькими карателями.
Українська повстанська армія поділялася на 4 оперативні групи: «УПА-Північ», «УПА-Південь», «УПА-Схід»» і «УПА-Захід». Кожна група складалася з військових округів, які поділялися на тактичні відтинки.
У 1943—1944 роках групою «УПА-Захід» командував крайовий командир Андрієнко, згодом підступно захоплений у полон провокативною боївкою МДБ і розстріляний у 1945 році. Крайовим командиром став полковник Шелест — Василь Сидор (покинув пост після геройської загибелі разом із дружиною в бою з групою МДБ 14 квітня 1949 року). В 1944 році військову потугу «УПА-Захід» складали 5 військових округів: «Башта», «Буг», «Лисоня», «Говерля», «Сян», до складу яких входило 27 повстанських куренів. Найбільшим був округ «Говерля» — 12 куренів.
Курінь становив основну тактичну одиницю УПА, складався із трьох сотень по 200 вояків кожна. До складу 21-го (Коломийського) тактичного відтинку «Гуцульщина», яким командували командири Козак — Микола Яворський і Хмара — Петро Мельник, входили курені Скуби, Книша, Лісового, Недобитого, Степового. На території тактичного відтинку «Гуцульщина» впродовж 1945—1949 років оперувало 16 повстанських сотень. Сотенними були Білий, Орлик, Юрко, Спартан, Гамалія, Хмара, Палій, Мороз, Богун, Святослав, Вихор, Довбуш, Підгірський, Скиба, Гонта, Циган, Нечай, Крук, Грім, Буревій і головний герой «Братів грому» —Кривоніс.
Куренями групи «Говерля», як стверджує повстанський часопис «Україна в боротьбі», від 1 січня до 30 червня 1945 року проведено 181 бойову акцію, з них 8 — на районні центри і міста. Ворог втратив 3975 убитими і 1388 пораненими. Повстанців загинуло 215, поранено — 129.
Кількісне зростання лав УПА змусило провід ОУН провести в січні 1944 року її реорганізацію. Було створено Головне командування УПА, до складу якого ввійшли: Тарас Чупринка (Роман Шухевич) — Головний командир УПА, Перебийніс (Дмитро Грицай) — шеф Головного військового штабу, Павленко (Ростислав Волошин) — шеф тилової служби і Шаблюк (Йосиф Позичанюк) — шеф політичного відділу УПА.
Поряд з УПА не менш ефективно діяли самооборонні кущові відділи (СКВ). Відділ являв собою ще й адміністративну одиницю збройного підпілля, основну ланку між УПА і запіллям, завданням якої були: забезпечення повстанських відділів харчуванням, одягом, взуттям, медикаментами, розвідкою, зв’язком, а також поповнення армії.
Проти повстанців воювали підрозділи військ НКВС і НКДБ. Уже навесні 1944 року їхня чисельність у шістьох західноукраїнських областях становила майже 30.000 вояків.
Стратегію і тактику подальшої революційно-визвольної боротьби ОУН-УПА затверджено на черговій Конференції ОУН, яка відбулася наприкінці червня 1946 року. Було прийнято рішення про реорганізацію УПА, перехід від партизанської тактики збройної боротьби до підпільної, переведення більшості вояків на нелегальне становище в низові осередки ОУН, боївки СБ. У прийнятій «Інструкції для підпілля» зазначалося, що «бойові дії при підпільній тактиці мають виразний політично-пропагандистський характер». У виданій у липні 1946-го «Відозві Головного командира до УПА» пояснювалося, що реорганізація УПА покликана вимогою часу і це не є згортання революційно-визвольної боротьби взагалі, а лише «момент переходу з одних форм боротьби в другі». Головний командир Роман Шухевич висловлював упевненість у тому, що бійці УПА швидко адаптуються в нових умовах і засвоять «нові зразки бою з ворогом» не гірше, як «опанували мистецтво партизанки».
Реорганізацією відділів УПА, що тривала до 1949 року, безпосередньо займався полковник Лицар (Олекса Гасин). Із бойових відділів УПА було залишено з десяток добре озброєних і вишколених сотень, які впродовж 1947—1949 років оперували на обширних теренах Прикарпаття і Полісся, об’єднуючись для великих бойових операцій і розходячись після них. Боротьба тривала до середини п’ятдесятих, а окремі підвідділи і боївки проіснували навіть до початку 60-х років століття, що минуло.
Остання криївка на території сьогоднішнього Городенківського району Івано-Франківської області впала 1957 року. 4 лютого згаданого року в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) відбувся суд над повстанцями Марком, Яремою, Заведією, Русалкою, Уляною, Тимошем та чотирнадцятьма селянами, які допомагали підпільникам.
До 1958 року протримався космацький повстанець Танасій Мохнатчук і загинув від руки зрадника.
Помер у 80-х роках, не впійманий гестапо і не розконспірований КДБ, легендарний підпільник Ярема — Дмитро Матійчук із Серафинців біля Городенки.
Аж у 1991-му, після проголошення незалежності України, вийшов з підпілля Ілько Оберишин з Тернопілля.
Національно-визвольні змагання 1940—1950-х років не були регіональним західноукраїнським рухом. У лавах УПА воювали представники всіх регіонів України. Повстанський рух ширився не тільки східними й південними областями України, а й сягав навіть Північного Кавказу, Кубані.
Українська повстанська армія — явище феноменальне в історії національно-визвольних воєн усіх часів і народів. За своєю жертовністю, масовістю, високою організованістю і героїзмом вона не має собі рівних серед такого роду військових формувань у світі.
