У записниках кожного журналіста вистачає історій, про які з різних причин колись не вдалося написати. У мене також. От, скажімо, про те, як двадцять з гаком років тому у Дніпродзержинську міська газета почала виходити великим форматом.
Тоді такі питання вирішувалися тільки в Москві. А Дніпродзержинськ, батьківщина Брежнєва, аж ніяк не міг змиритися, що його газета — «маленька». Видавалася вона, як тоді казали, половинним форматом «Правды». Як районка. Міськком партії кілька років домагався «повного» формату, та так, що про це двічі йшла мова на політбюро ЦК КПРС. Але справу відкладали, бо у місті бракувало поліграфічної бази для тиражування «великої» газети.
Та одного разу, 1 Травня, стоячи на Мавзолеї, Брежнєв раптом запитав Суслова: «А що, у Дніпродзержинську уже велика газета?»
А вже дев’ятого травня «Дзержинець» прийшов до передплатників у форматі «Правды». Ото був сюрприз! Тоді колегам на поміч терміново спорядили десант журналістів з обласного центру. І ще півроку ту газету друкували у Дніпропетровську, поки у Дніпродзержинськ не завезли нове поліграфічне обладнання...
Скільки отаких, і ще курйозніших, історій є в моїх давніх блокнотах! Сподіваюсь, це буде цікаво читачам. Вважаю, що в таких «мемуарах» є сенс. Прощатися з минулим треба з добром та гумором у серці.
Слідами наших виступів...
Перший мій журналістський казус стався, коли я починав кар’єру в покровській райгазеті. Тій, біля заголовка якої красувався сніп пшениці. А потім його зняли, якраз у неурожайний рік, і весь район сміявся, що редакція здала свої колоски в рахунок хлібозаготівель.
А був у нас колгосп, який за власні кошти навчав одразу три десятки своїх людей в різних вузах. Колгоспними стипендіатами були не лише майбутні агрономи, механізатори та зооінженери, а й учителі, медики, музиканти і навіть художники. А ще понад 50 душ різного віку навчалися заочно, передусім — у Дніпропетровському сільгоспінституті. Його викладачі виїжджали у Гаврилівку, центральну садибу унікального господарства, і на місці приймали вступні екзамени. Як було не написати про все це?
Мені й довелося готувати цілий «розворот» — дві внутрішні сторінки — про «гаврилівські університети». У вступній статті голова колгоспу Віктор Сердюк пояснював, чому його господарство щедро витрачається на освіту. Далі на мої запитання відповідав секретар парткому Микола Костюченко, який не сумнівався, що така практика обертається добром для селян і колгоспу. Ділилися думками і ті студенти, котрі вчилися на стаціонарах, і особливо заочники. А насамкінець я написав власну теплу замальовку про молоду сім’ю. Він — тракторист, вона — доярка. У них недавно знайшлося маля. Молоді батьки викроювали ночами час, щоб готуватися до екзаменів. Адже обоє — студенти-заочники. Симпатичний вийшов розворот.
А місяців за два-три (пам’ятаю, у четвер) усіх нас скликав редактор Михайло Сергійович Завгородній. Повідомив, що наступної суботи — позачерговий пленум райкому партії. Будуть високі гості з області. Обговорюватиметься питання про добір, виховання і розстановку кадрів у господарствах району. Покровчани мають виступити з ініціативою, котру потім схвалить обком. А суть така: розгорнути рух, щоб усі керівники, навіть середньої ланки, обов’язково мали вищу освіту. Неосвічені самоуки — вчорашній день. Стати авторами такого почину — велике довір’я і велика честь! Отже, післязавтра, в суботу, має вийти номер нашої газети, цілком присвячений актуальній темі. Ми мусимо на повен зріст показати нагромаджений в районі досвід!
Ми тут же розподілили, хто що негайно писатиме. Мені (за підписом секретаря парткому) дісталося писати ударний нарис — окрасу номера — про молоду сім’ю з Гаврилівки. Там чоловік і дружина порають домашнє господарство, виховують дітей, ще й сумлінно працюють на виробництві і наполегливо оволодівають вищою спеціальною освітою...
Зрозуміло, їхати у колгосп уже не було коли. Коли доручали тему, мали на увазі, що я недавно був у Гаврилівці. Але повторно розповідати про тих молодят, про яких писав три місяці тому, негарно. Я дістав старі блокноти і розшукав там записи про іншу сім’ю. Прізвище у них було гарне — Голуби. Коли рік тому вони справили весілля, то замість медового місяця мусили роз’їхатись на установчі сесії. Він — у сільгоспінститут, вона — в педагогічний. А цього року молода мама, тільки-но народивши доньку, з нею на руках вирушила знову на сесію. Герої так і просилися в нарис, який мав зворушити весь район та солідних гостей з області.
У суботу газета вийшла, а партактив Покровщини зібрався на пленум. Приїхав, ясна річ, і Костюченко з Гаврилівки. Він хапався за голову:
— Хлопці, що ви наробили?! Голуби місяць тому посварилися і розлетілися, розбіглися, розлучилися! А я їм оду співаю! Усе село з мене сміється...
Вирішили, що тепер про це краще мовчати. А після пленуму, в понеділок, будемо думати, як викручуватися. Навряд чи вдасться зам’яти казус. Я місця собі не знаходив. А в понеділок вранці дзвонить Костюченко:
— Усе гаразд, ви чуєте? Голубам стало соромно (підвели ж газету і колгосп), і вони помирилися, і вже зійшлися. Отже, ми з вами зберегли гарну сім’ю. Можете про це написати під рубрикою «Слідами наших виступів»!
Як вони називають наше пиво
Одного разу на Дніпропетровщину приїхав перевіряти лекторську роботу нібито впливовий інструктор ЦК КПРС і повівся несподівано підозріло. Неадекватно, як би сказали тепер. По-перше, на віру не брав жодної довідки, все сам з’ясовував. Навіть опитував людей у цехах та на фермах: читають їм лекції про політику нашої партії чи ні. А по-друге, зовсім не пив. Вечеряти — вечеряв, а до чарки не торкався. Як не спокушали — марно. Отож усі інші також не пили. Мовчки вечеряли і розходилися, щоб назавтра знову глибоко вивчати ефективність лекторської пропаганди в області. Уже втрачали будь-яку надію задобрити гостя.
Та тут хлопці в обкомі згадали про Володимира Латайка — лектора Магдалинівського райкому. Дуже розумного, дотепного, прекрасного чоловіка. Зараз він редактор райгазети і автор циклу мисливських усмішок, які хоч і поступаються усмішкам Вишні, то трішки. Отож дзвонять обкомівці Латайку й кажуть: «Їдемо з московським гостем. Виручай! Лиш на тебе надія!»
День інструктора ЦК возили по району, працювали! А під вечір привезли на затишну галявину до річки Орелі, до накритих столів. Два бідони вареників у сметані, смажені карасі, кури заливні і звичайні. Горілки —хоч залийся. Сіли. Не сів тільки Латайко. Незважаючи на осудливі погляди гостя, він у тривожній тиші спокійно і серйозно розлив усім повні гранчаки. Звиняйте, мовляв, у нас у селі інших немає. Потім дуже урочисто, без натяку на гумор, проголосив:
— Товариші! Першу чарку я не можу не запропонувати випити за нашу рідну Комуністичну партію Радянського Союзу — організатора і натхненника всіх наших перемог! За партію, товариші!
Якусь мить тривала непевна заминка. Московський гість розгублено дивився то на Латайка, то на всіх інших, що вже підняли свої гранчаки. Чи міг він, інструктор ЦК, не випити за партію? Схопився, виструнчився і якось навіть зраділо погодився:
— За партию — конечно! — і перехилив склянку.
Інші теж з полегшенням випили. А воно ж ніде так не марнується життя, як між першою і другою! У Дніпропетровськ поверталися лиш під обід наступного дня. При в’їзді у місто московському гостю потрапила на очі пивна бочка.
— Піво, піво, рєбята! — вигукнув він і вистрибнув з машини ще до того, як водій встиг загальмувати.
Секс, засвідчений печаткою
Двоє моїх колег якось вирішили дізнатися, як із сексом у селі. Взяли випити-закусити і поїхали в один хутір на ферму. Зібрали доярок і давай розпитувати. Мовляв, таке редакційне завдання. Молодиці випили охоче, але заговорили не відразу. Нарешті, одна сказала:
— Щодо гречки — не секрет, стрибаємо. Зазвичай з приїжджими. А що робити, коли наші чоловіки поголовно п’яниці. Їм миліша чарка, ніж рідна жінка. Я, коли захочу, то дам і в яслах на соломі, і на трьох стільцях. Не повірите: дітородний орган вперше побачила в приїжджого, а не у свого чоловіка!
А друга сердито сказала:
— А який в біса секс із чоловіком-начальником? Він або зайнятий, або п’яний! Мій тільки на Новий рік протверезів, на 8 Березня протверезіти так і не зміг, потім у травні після посівної і оце недавно знов протверезів, коли три дні підряд дощ лив! Виходить, тільки тричі, а рік уже кінчається. Хоч, брешу, ще 23 лютого, на день армії, діло було...
І цікавих бувальщин з минулого жінки розповіли трохи. Колись тут два інваліди війни, Петро й Василь, мали по горбатому «Запорожцю». Тоді в селі тільки ці два автомобілі й були. І одного вечора вони зіткнулися! Петро розвертався біля двору вдови Марії, а Василь його і торохнув у бік. Вискочив і кричить: «Ти чому не показав, що повертаєш?!» — «А ти не знав, — каже Петро, — що я, бува, заїжджаю до Марії підночовувати? Нащо ж мені вмикати поворот, щоб усе село бачило?!»
Та справжня аварія була тут колись із головою колгоспу і головою сільради. Подейкували, що жінка голови колгоспу зв’язалася з головою сільради. Голова колгоспу не вірив. А потім в тісній компанії добряче хильнув з головою сільради й спитав по-панібратськи: «То ти чув, яка брехня бродить селом?».
— Чому брехня? — ляпнув той. — Правда!
А голова колгоспу уперся: «Докажи!»
Ну, якось увечері голова сільради дзвонить голові колгоспу:
— Твоя уже дома? То подивися, бовдуре рогатий, в неї сідниці проштамповано сільрадівською печаткою!
Скінчилося тим, що обох їх просто вигнали з роботи.
Cват-фейлетоніст
Лигачовсько-горбачовська боротьба за тверезість над багатьма позбиткувалася. У неприємності потрапив навіть маститий фейлетоніст однієї дніпропетровської обласної газети. Дамо йому псевдонім Кавун. Саме у ті місяці 85-го, коли здавалося, що усі парт-рад-господарські керівники ніколи не пили, не п’ють і пити не збираються, директор периферійного філіалу солідної обласної структури посмів традиційно, зі спиртним, справити весілля своєї дочки. А шила в мішку не сховаєш. Почув про це і Кавун. Ясно, що втнув Кавун дуже сатиричного фейлетона. Після нього директору довго гикалося. Йому оголосили партійну догану й звільнили з роботи. Бо як прощати таке неподобство!
А цей директор мав добрі стосунки з керівником тієї обласної структури, до якої входив його філіал. Вони колись обопільно хрестили своїх дітей. Отож кум з області забрав кума з периферії в обласний центр і влаштував його своїм заступником. Той перевіз у Дніпропетровськ і сім’ю. Мав він сина, котрий десь через рік надумав женитись. І привів наречену знайомити з батьками. Гарна, ввічлива дівчина. Освічена і таке інше. Добра пара для сина. Питають, а хто твої батьки?
— Мама, — каже дівчина, — вчителька, а тато журналіст. Кавун його прізвище, може, чули?
Ну, тут — німа сцена. А потім Кавун ладен був крізь землю провалитися, коли прийшли сватати його дочку. Завжди гострий на язик фейлетоніст довго слова вимовити не міг.
— А тільки ж, свате, — сказав йому батько жениха, — весілля буде безалкогольне!
Однак Кавун за словом у кишеню не лазив. Уже за третьою чаркою, до якої ніколи не був байдужим, він резюмував: «Якби не мій фейлетон, жили б ви досі на периферії, і наші діти не зустрілися б. Уявляєте? Отож сатира — велика сила!».
Дніпропетровськ.
