Віктор Коваленко — кримський майстер спорту з мотокросу — знайшов у собі сили повернутися до активного життя
Кажуть, від суми і тюрми не зарікайся. Віктор Коваленко додає: від долі інваліда — теж. Нещастя трапилося з ним сорок років тому: в неповних дев’ятнадцять веселий, енергійний, моторний, чи не найперспективніший, на думку тренерів, кримський майстер спорту з мотокросу на змаганнях в Черкасах отримав тяжку травму хребта.
Про свою нерухомість і те, що вже ніколи не зможе ходити, дізнався майже через місяць після того, як до нього повернулася свідомість. Перше, що спало на думку на лікарняному ліжку: навіщо жити далі? Роздуми про непоправне нещастя, несправедливість долі, яка обірвала всі романтичні юнацькі плани, були нестерпні.
Це ж за віщо йому, так беззастережно закоханому в рух і подолання швидкостей, судилося до скону лежати нерухомою колодою? Намагався посміхатися лікарям, рідним і друзям, але, залишаючися на самоті, відчував, що сил побороти розпач не вистачає. Нерухомість спричинила таку тяжку моральну травму, що попервах мужній Коваленко закривався від людей благеньким простирадлом зі штампом травматології, щоб ніхто не бачив сліз і виразу його очей.
Аж після восьми місяців лікування та реабілітації він повернувся додому, і друзі подарували йому інвалідний візок, в який спершу довелося всаджувати Віктора силоміць. Лише коли проїхався рідними Саками, поручкався з усіма знайомими, всотав теплі слова розради, зрозумів — життя триває, тож не варто себе хоронити раніше відміряного навіть неприязною долею часу і лізти живим у могилу.
Поступово почав повертатися до занять фізкультурою, хоча кожен рух був мукою, як і думка, що спортивне життя і досягнення для нього вже закінчилися. Проте щоденні виснажливі й наполегливі тренування до сьомого поту дали змогу здійснити заповітну мрію — повернутися в спорт. Особливу радість і почуття перемоги, а відтак і віри у власні сили принесло те, що він знову став брати участь у перегонах, замінивши мотоцикл на інвалідний візок.
Не зламатися Віктору допоміг інваспорт. Так свіжо й безпосередньо, як сьогоднішню подію, хвилююче переживає незабутні для нього і багатьох друзів спогади про те, як рівно п’ятнадцять років тому на своїй першій Всесоюзній спартакіаді інвалідів виборов перше місце. Тоді ж його одностайно і під оплески обрали головою сакської, а по суті, всекримської федерації фізкультури для інвалідів, пізніше перетвореної на спортклуб «Лідер», який Віктор Коваленко очолює досі.
Каже, що в інших галузях себе не знайшов, бо й не дуже намагався, адже, крім стезі професійного спортсмена, більше ніким іншим не уявляв себе ще з дитинства. Вважає, що саме спорт виховав у нього бійцівські якості, силу волі, допоміг загартувати душу і тіло, видряпатися з безнадії та інших гірких несподіванок долі.
Сьогодні за плечима Віктора Коваленка чотири переможні для нього міжнародні марафони, він дев’ятиразовий чемпіон України в перегонах на інвалідних візках. Нещодавно спортклуб «Лідер» став працювати з дітьми, яких в місті-курорті Саки, визнаному найблаготворнішим для спинальників, дуже багато. І кожному треба повернути віру у власні сили, зміцнити для майбутніх життєвих випробувань.
Віктор Коваленко вважає це своєю місією, на власному прикладі вчить не згинатися перед бідами. Він упевнений: неважливо, скільки дітей, котрі прийшли до клубу, стануть чемпіонами, головне, що заняття спортом змінять їх життя на краще, як це трапилося і з ним.
Тож не випадково нещодавно, в Міжнародний день інвалідів, за значний особистий внесок у розвиток вітчизняного інваспорту Вікторові Коваленку присвоєно почесне звання заслуженого працівника фізичної культури і спорту Криму.
Він знайшов у собі здатність і волю перемогти почуття власної неповноцінності й витягти з розпачу не лише себе — щодня допомагає повірити у власні сили, не опускати руки багатьом іншим інвалідам, яких у Криму щороку стає приблизно на півтори тисячі більше.
— Життя тепер таке, — каже Віктор, — що, на жаль, не сприяє зменшенню цієї категорії громадян, а навпаки — множить їх кількість. Серед причин — і зростання виробничого травматизму, і шляхових пригод, і народження більшої кількості немовлят з неповноцінним здоров’ям, і переростання недолікованих через відсутність коштів хвороб у хронічні, а відтак й у інвалідність. Демографічні тенденції вимагають, аби суспільство не відгороджувалося від потреби залучати інвалідів до своїх лав і обов’язково нарівні з усіма здоровими громадянами України. Прикро, що наша держава нині ще не в змозі взяти на себе цілком усі турботи про інвалідів.
Отже, потрібно торувати інший шлях — створювати умови, аби хоча б найпристосованіша для виживання їх частина турбувалася про себе самостійно. Тому ми самі дедалі активніше виступаємо за поліпшення життя інвалідів, за створення їм рівних з іншими громадянами можливостей для отримання повноцінної професійної освіти, працевлаштування, медичної реабілітації, дозвілля. Бо досі маємо в ще недосконалому законодавстві розподіл інвалідів на «престижних» і «не престижних», внаслідок чого, приміром, категорії інвалідів дитинства і тих, хто став інвалідом через травми і загальні захворювання, виявилися найупослідженішими: отримують наймізерніші пенсії, яких не вистачає навіть на ліки, та ще й із постійними затяжними затримками.
Не відповідає найневибагливішим вимогам і медична допомога. Майже повністю припинено видачу пільгових ліків за рецептами медиків. У лікарнях медичне обслуговування — платне. Незважаючи на те, що в Криму майже сотня магазинів, які обслуговують інвалідів, ціни на чимало товарів там вищі, ніж на ринках. Уже кілька років тут критична ситуація й із виготовленням і забезпеченням інвалідів протезно-ортопедичним взуттям, хронічним стало недоотримання інвалідних машин, крісел-колясок, пробуксовувують оплата за встановлення інвалідам телефонів, компенсації на транспортні витрати і бензин, техобслуговування і запчастини. А як важко сьогодні добитися забезпечення медичної реабілітації! Отримати санаторно-курортну путівку — справа для більшості нереальна. Тож намагаємося й самі боротися за себе, й захистити єдиний у Криму для спинальників сакський санаторій імені Бурденка. Через захмарне оподаткування путівки сюди стали такі дорогі, що він останніми роками не заповнюється. Через це працівники соцзахисту й інваліди вимушені купувати їх в аналогічному санаторії у Слов’янську Донецької області, де путівки значно дешевші.
А як незручно кримським спинальникам туди добиратися! Водночас відомий на весь світ своїми фахівцями і дивами зцілення кримський санаторій імені Бурденка через хронічну незаповнюваність опинився на межі закриття. Це може стати трагедією для тисяч нерухомих спинальників і вітчизняної медицини, бо відновити його буде дуже важко.
Та й усьому нашому суспільству час нарешті ставати милосерднішим, його потрібно більше виховувати, вчити належно ставитися до фізично слабкої, обділеної долею людини. Саме тут є що запозичити в цивілізованих країн.
Тим паче що фінансових витрат наука гуманності не потребує, треба просто попрацювати кожному з нас душею, серцем і головою. Повагу до всіх категорій інвалідів потрібно виховати не меншу, ніж до скалічених у другій світовій війні ветеранів. Просто варто пам’ятати, що й мужнім і кволим часом потрібна підтримка. Люди цього не забудуть і обов`язково відплатять добром.
Крим.
