Дивні ми люди, якісь непослідовні в настирливому бажанні зв’язати у вузол те, що ніяк не в’яжеться. Сьогодні волаємо до міліції: як хочете, а вбережіть мою кишеню, мій гаманець, мою хату! А завтра, збурені хвилею безмежного лібералізму, протестуємо проти «надмірного викручування рук». Ще й хитромудру презумпцію маємо на думці, доводячи правоохоронців мало не до стану розгубленості: ловити чи...

А може, все правильно, тільки без «як хочете»? Бо цей, ніби малопомітний словесний символ несе в собі страшний зміст. Це, прошу зрозуміти, не словоблуддя. Скажімо, узагальнений «я» бажає перемоги над злодіями? Ми ж нормальні люди! А покласти на вівтар перемоги власну гідність — згоден? Хоча б у вигляді зняття відбитків «пальчиків»? Так, про всяк випадок. Складне питання. Зрозумійте оперативника чи слідчого — ви ж перед ними завдання поставили, а ефективних «безпальчикових» методів боротьби зі злочинністю не пропонуєте. Коли читаєш оперативні зведення про кримінал, на думці права не вбивць і злодіїв, а вбитих і обкрадених. Але це — світ дорослих, бути чи не бути випадковою тріскою на кримінальній лісорубці — кожен вирішує сам. Іноді — заднім числом, наївно (як на сьогодні) апелюючи до прав людини.

У дітей — інакше. Світ цей складніший, а засоби захисту в ньому, м’яко кажучи, обмежені. Ми, захищаючи їх (іноді, як нам здається, від самих себе), ставимо перед ними проблему захисту від нас. Може, теоретизування й зайве? Але «історія з пальчиками», що сталася в одній зі шкіл Баштанки, переконує в протилежному.

Справа про 23 гривні

Спочатку був лист до корпункту «Голосу України». «Прошу розібратися в інциденті, який стався з моїм сином Сергієм, п’ятикласником Баштанської загальноосвітньої школи № 1. 18 вересня він прийшов зі школи заплаканий і розповів, що у нього працівники міліції взяли... відбитки пальців. Без присутності директора, класного керівника... І звинуватили в тому, що він краде речі й гроші в однокласників. Я звернулася до школи, мені відповіли, що нічого про це не знають, але директор пообіцяв розібратися. У райвно теж нічого певного не сказали. А в міліції — і зовсім шокуюча новина: виявляється, син стоїть на обліку! Вже більше року, а мені про це ніхто жодного слова.

Дитина не хоче йти до школи. Мені важко в усьому розібратися, але знаю: не мали права так чинити з моїм неповнолітнім сином і зі мною. На кожному кроці кричать про права дитини — і тут же їх порушують. Допоможіть. Надія Нічога».

...Найперше подумалося: це саме в тій школі, «олімпійській»? (Успіхи в олімпіадах різних рівнів вивели першу баштанську школу в лідери, що майже винятково представляють обласний центр). З`ясувалося, так: у шкільних стінах знайшлася робота і правоохоронцям. У дітей, вчителів зникають речі, гроші... Є факти, є обікрадені, є, зрештою і підозрювані. А ось «Шерлоків Холмсів» для системи освіти ніде не готують. На те є міліція. І десь тут, на стику «відомств», повинен спрацювати запобіжник, аби не трапилося те, що сталося.

А що, власне, трапилося? Неприємність: у спортзалі, в роздягальні, вкрали 23 гривні. (Сьогодні вже відомий злодій, але це — сьогодні). Тоді ж директор школи Микола Бабін зателефонував до райвідділу внутрішніх справ...

— Прийшов Сергій і каже: «Я завтра до школи не піду. Тітка й дядько у мене відбитки пальців брали», —розповідає Надія Нічога. — А в самого губи тремтять, очі заплакані. Днів п’ять не ходив, відтоді у щоденнику — червоно. Поведінка! Тепер — ніби протест проти всіх, ніби зазомбував його хтось. Раніше, коли з бабусею вдома лишався, прибирав, їсти варив. Сьогодні — як затявся. А я так нічого і не з’ясувала. В міліції розповіли про той облік, хоч «досьє» і не показали, у райвно нагадали про культуру спілкування. Наче нічого не сталося. Але він не крав — це всім відомо.

Життя Надії Нічоги — не мед. Біди одна за одною: помер батько, тяжко захворіла мати, розлучилася з чоловіком, менший син — у лікарні, в Миколаєві... Сергійка контролювати і сил, і часу бракує. Але не поспішатимемо з висновками.

Є в житті п’ятикласника Сергія персона, без якої було б зовсім погано. Рідний дядько, брат Надії — Віктор Вільчинський. Колишній афганець, нині бізнесмен. Його Артемко і племінник — однокласники. Коли Сергій ішов у перший клас, Артем, шестиліток, добровільно пожертвував свободою, щоб бути з братом. Чоловічий вплив Вільчинського на хлопців, його авторитет поза сумнівом: школярі дружно роблять домашню роботу —прибирають, замітають, щось і їсти можуть зварити... Одне слово, дай Боже, всякому батькові такого сина.

— Це — не жарти, — каже Віктор. — Я їх обох давно попереджав: чужого не брати — руки повідриваю! А стосовно цього неподобства... Телефонував я директору школи, нагадав про його відповідальність за дітей. Але розмови не вийшло. Очевидно, розуміють вони, що «брати пальці» у малих дітей, тим паче за відсутності батьків — дико. Але ніхто не вибачився! Може, суд їм пояснить... Хто дивує, то це батьки інших учнів. Ніхто не прореагував!

Світлана, дружина Віктора:

— Артем розповів, що Сергійко якийсь не такий став, може образитися без причини, піти геть. Досі цього не було.

Віктор Вільчинський має намір судитися. Одним з аргументів буде «інтерв’ю» із Сергійком, записане ним на диктофон. Кульмінація — через схлипування і шморгання: «Тьотя сказала, що я вкрав гроші. І що в четвертому класі крав... І що можу піти під суд та потрапити в колонію». (Ні, недарма нас у дитинстві лякали міліцією, може, тому беззаперечно сприймаємо деякі сумнівні речі).

Від одинадцяти і старші

Дозволю собі нагадати одну деталь. Не крав Сергійко в роздягальні — особу крадія вже встановили. Втім, як привид виникає інша версія про зниклі у дівчинки дві гривні: буцімто, без Нічоги не обійшлося, за ним і раніше таке підозрювали. А тому — на список і в досьє. Тільки яке то досьє без відбитків пальців?

Через день після крадіжки у спортзалі до школи прийшли оперуповноважений у справах неповнолітніх кримінальної міліції Ірина Блошко та експерт-криміналіст Олексій Теплий.

Як пояснив мені директор школи Микола Бабін, відвідувачі сказали, що в них є лист з обласного управління внутрішніх справ і вони створюють банк даних на дітей, які у них на обліку, в тому числі збирають і дактилоскопічні відбитки. За словами директора, у списку було багато прізвищ, серед них —з десяток учнів його школи та, зокрема, Сергійко Нічога. Відбитки в хлопця брали, але директор не пригадує — начебто саме виходив з кабінету... Хоча сам наполіг, щоб відбитки брали в його кабінеті, щоб не було розголосу. Навіщо — не цікавився, адже у них лист, люди офіційні.

До «функціоналу» — без претензій!

Особисто я ніколи, за жодних обставин, не буду директором школи. Навіть класним керівником. Бо у мене під носом крастимуть, а я нудітиму про незміцнілу психіку п’ятикласників, права дітей, необхідність якщо й покарання, то не принижуючого. А на ниві освіти потрібні не абстрактні самоуки-гуманісти, а «функціонали». Це чудове слово я запозичив з лексикону директора школи №1 Миколи Бабіна.

Кажу, ніколи не стану директором — дуже давлю на психологію. А куди її причепиш? Завідувач районного відділу освіти Сергій Шевченко вважає, що боротися з дитячою злочинністю без міліції — марна справа. Діти різні, сім’ї — різні... Процедура з відбитками пальців з процесуальної точки зору — правильна. Документ? Не бачив, але люди не самі його придумали.

— А взагалі, — каже Сергій Дмитрович, — цього не можна робити у стінах школи. Є повістка, є батьки... З моральної точки зору, процедура принижує гідність дитини. Як педагог, я — проти, як функціонер... з бідою треба боротися.

Але хтось із них повинен переважити. Мене запитали: а що мав би зробити директор-«нефункціонал»? Ого... Спочатку, мабуть, жахливо розгубився б, довго думав, а потім сказав: «Люди, я вам вірю, але без батьків не дозволю! Це — не іграшки». Можливо, і не найвдаліший варіант, але всі інші — «функціональні».

Хоча... Що нас завжди виручає? Масовість! Уявіть собі — загальне зняття «пальчиків». Зібрати всіх — від шестиліток до вусатих випускників, високих і маленьких, руденьких і чорненьких... Взяти відбитки у директора і всього педколективу. Тоді постраждає той, кого випадково забули. Все — навпаки!

А якщо серйозно... Кілька років тому нахуліганила підліткова компанія. Поговорили з хлопцями суворо, але, як кажуть, без «фанатизму». Протримали ніч у «кутузці» — для профілактики. Один з них не витримав... Довго потім ламали голови, чому суїцид? А може, тому, що занадто «правильно» усе було, може, «функціоналу» занадто?

Миколаївська область.