З усіх тих професійних «днів», якими вщерть заповнений наш календар, День працівників сільського господарства — один з головних. Адже нікуди не подінешся: перед тим, як займатися бізнесом, політикою чи на скрипці грати, треба поїсти... У день свята за традицією виголошуються промови. Писати їх за останні кілька років стало трохи легше. Бо не треба вже зачитувати: «Вдалося досягти зниження темпів падіння обсягів виробництва». Бо, на щастя, є вже реальні прирости. Щоправда, після такого глибокого падіння їх, бува, краще у відсотках наводити, бо в кілограмовому чи центнерному обчисленні надої молока від корови чи врожаї не завжди «грають». Далекі ще вони від тих, які треба було б мати, аби в господарства на банківському рахунку ще й гроші завелися.
Але свято є свято, треба говорити про приємне, про здобутки. Однак проблеми, мов те шило з мішка, вилазили під час цьогорічних святкувань у районах навіть з тих абзаців промов, що присвячені були здобуткам. Приміром, повідомляв доповідач, що виробництво молока-м’яса, поголів’я тварин чи врожаї зросли в п’яти, семи чи дев’яти господарствах. Після цього залишалося згадати, скільки ж їх усього в районі, і замислитися: а що в інших сільгосппідприємствах? Виходить, розшарування на багатші та бідніші села поглиблюється?
Голова Чуднівської райдержадміністрації Іван Розводовський (він призначений на цю посаду восени, доти очолював райвідділ міліції) не став дотримуватися класичних принципів побудови святкової промови. І вже на самому початку виклав своє бачення ситуації у сільському господарстві:
— Криза, яка зумовила занепад виробництва, призвела до зубожіння тих, хто працює в селі. Загострюється проблема бідності. Крім того, село задихається від боргів. Окремі сільгосппідприємства завинили стільки, що неспроможні їх ліквідувати. Критичний стан із виплатою заробітної плати, диспаритет цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, недосконалість податкового законодавства, інші негаразди, які постійно переслідують селян, загнали їх у глухий кут. А деякі сільгосппідприємства — у безвихідь. Доводиться тільки дивуватися нашій безгосподарності, яку в окремих випадках благословила держава. Барви я не згущую. Тільки реальна оцінка стану справ у селі дасть змогу накреслити такі ж реальні шляхи виходу з кризи. Йдеться про створення селянам нормальних умов для господарювання. Про належну допомогу з боку держави для відродження сільського господарства сьогодні можна тільки мріяти. Разом з тим вірю в талант, надзвичайну працьовитість, витримку селян. Завдяки їх наполегливій і не завжди вчасно оплачуваній праці ми забезпечені хлібом і до хліба.
Про те, що Іван Йосипович барви не згущував, свідчать факти, які він навів. За підсумками перших трьох кварталів прибутки мали тільки чотири господарства району, а збитки сільгосппідприємств вимірювалися майже п’ятьма мільйонами гривень на рік. У більшості немає коштів на банківських рахунках. За 2001 рік дев’ять сільгосппідприємств не змогли повернути 310 тисяч гривень кредитів. 2002-го — позичили 2 мільйони 236 тисяч гривень, а до професійного свята змогли віддати тільки 350 тисяч.
Замість традиційного нашого «Хто винен?» запитаємо краще «Чому?» і «Що робити?» Бо якщо й «Малинівське» (це вже Малинський район), куди навіть під час найгострішої кризи в аграрному секторі приїздили високоповажні делегації з Києва, цьогоріч видало в рахунок зарплати 300 тонн зерна, то це означає, що у нас щось не так. Чи, може, ми інтегруємося в Європу з нашим еквівалентом євро — мішками з пшеницею?
Цікаво висловився минулої весни міністр агрополітики Сергій Рижук:
— Коли журналісти питають мене, чи матимемо 40 мільйонів тонн хліба, стає прикро.
Що мав на увазі міністр? А те, що високий урожай може стати гіршим від стихійного лиха: щоб його одержати, треба й витратити чимало, а в кінцевому підсумку заморозити кошти, селянську працю. Ось у 2001 році, нагадав він, зернових зібрали значно більше, ніж у попередньому, а результат «по грошах» гірший, бо ціна різко зменшилася. Мораль: виробляти треба саме стільки, скільки можна вигідно продати.
На Житомирщині немало керівників уже «дозріли» до розуміння цієї істини. Один із них ділився досвідом: кошти в касі з’явилися тому, що не «зациклився» на пшениці, а посіяв вику. І гірчицю, похвалився він, значно вигідніше сіяти. Але ці «ніші» не такі й великі, їх швидко займуть.
Сергій Рижук наголосив, що треба нарощувати експортний потенціал. Смішно було б з цим сперечатися. Справді, треба. Але ж і так уже більшу частину молока ми експортуємо у вигляді різних продуктів переробки. А зарубіжні фахівці, приїжджаючи до нас, дивуються, як мало споживають в Україні твердих сирів. Який, мовляв, простір для підприємництва. Та це не зовсім так. Бажаючих наростити їх випуск не бракує, та хто купуватиме? За кілька років, відколи змінили систему оподаткування сільськогосподарського виробництва, почалося його зростання. Поки не вперлося в «перевиробництво». Це слово не випадково взято в лапки. Адже наша ситуація різко відрізняється від тої, що в багатих країнах. Там, скільки не підвищуй людям зарплати, вони вже більше не спроможні спожити. А в нас не випадково такі «втішні» цифри статистики саме по олії: бараболя з нею — основна страва тих, хто працює на саму зарплату. Та ще виручає найекономічніший (за пропорцією між ціною і тим, скільки його можна спожити) продукт — сало.
Звичайно, селу потрібні дотації, субсидії. Але найголовнішим інвестором вітчизняного виробника все-таки має бути вітчизняний покупець. Та для цього треба, щоб ткалі стояли за ткацьким верстатом, а не на базарі, швачки шили не з давальницької сировини, за копійки, а в уряді нарешті згадали, що була колись в Україні така галузь — радіоелектроніка. Поки що від статистики доводиться тільки плечима знизувати, бо в Житомирі скорочується кількість і зайнятих у народному господарстві, і безробітних. Зате на промтоварних ринках дедалі тісніше від тих, хто торгує заморським крамом.
Сільське господарство не барон Мюнхгаузен: скільки не кидай соломинки у вигляді дотацій, само себе з болота не витягне. Бо потрібен покупець, який може заплатити за його продукцію реальну ціну. А він з’явиться тільки тоді, коли реанімують інші галузі.
Житомирська область.
